Йди та більше не гріши

Про Таїнство Покаяння

Таїнство Покаяння викликає почуття сорому. Ніхто з нас не любить оголювати свої слабкості і прогрішення. Якби нам хотілося, аби було легко, швидко і безболісно! При цьому забуваємо, що сповідь має бути визнаванням наших гріхів, а не обрахунком провин.

Суворий, не поблажливий, навіть аскетичний. Бувало так, що він сповідав кілька годин щоденно, а навіть вночі. Його називали навіть «невільником сповідальниці». Люди приїжджали до нього з цілої Франції і ставали у довгі черги. Для декого це була подорож, що тривала кілька днів. Парох з Арс не був легким сповідником. Не визнавав напівмір, напівслів, часткового навернення. Вимагав радикально зірвати з гріхом і повністю поєднатися з Богом. Траплялися випадки, коли відсилав пенітента в кінець черги чи сам виголошував затаєні гріхи. Не зважаючи на свою безкомпромісність у справах гріхів, Йоан Марія Віанней не відлякував охочих приступити до сповіді. Люди горнулись до нього, хоча сьогодні напевно його вважали б фанатиком. Не менші черги утворювались  сто років потому до сповідальниці італійського монаха з Сан Джованні Ротондо. Отець Піо був також проникливим і невблаганним щодо нестачі бажання змінити життя. Ті, які у нього сповідалися, повторювали, що ошукати капуцина у сповідальниці було неможливо.  Він проникав у людські серця. Запрошував до сповіді щотижня, кажучи: «Навіть коли кімната замкнена, через тиждень потрібно витерти там пил». Для обох цих великих сповідників Таїнство Примирення було таким, яким і повинно бути: поєднанням людини з Богом, або справою визволення з пут гріха, що нищить, та тріумфом сили Божого прощення.

Коли ти на колінах – ти великий

Так, важко, раз уже Бог знає, що я зробив, то признаюся.

Ми аналізуємо прогрішення проти заповідей, співвідносимо їх з Декалогом, інколи пригадуємо вчення Церкви у царині моралі, звертаємось до нашої совісті і з тяжким серцем, інколи навіть нервуючи, стаємо в чергу до сповідальниці. Сповідь пробуджує багато емоцій, бо ніхто не любить признаватись у скоєному злі. Найбільше не люблять тих навколосвяткових сповідей, перед Різдвом, Пасхальним Триденням, урочистістю Всіх Святих. Очікування на те, щоби стати на коліна перед гратками сповідальниці в ці періоди часто є неспівмірно довшим, ніж власне сповідь. Нерідко нервують ті, що стоять у чергах, і самі священики. Така сповідь нагадує станцію технічного обслуговування, де витрушуємо пилюку із закапелків душі, читаючи список гріхів і… «до наступного разу».  А тим часом бл. Йоан Павло ІІ писав: «Людина, яка стає на коліна біля сповідальниці, аби визнати свої гріхи, постає в особливий момент своєї людськості, своєї гідності. Не зважаючи на те, як багато провин обтяжили її сумління, як сильно принизили її гідність, сам цей акт визнання в правді, акт навернення серцем до Бога, виявляє особливу велич людини, її духовну велич. Через цей момент внутрішньої правди про себе людина в особливий спосіб нав’язує контакт із самим Богом».

Не тільки раз у житті

Ми забуваємо, що сповідь – це не судовий процес, а одне з Таїнств зцілення (поруч з Єлеопомозанням), «реставрацією» справи святого Хрещення. У перших віках  головним таїнством відпускання гріхів було хрещення, якому передував період приготування (катехуменат). Однак, швидко було зауважено, що охрещені надалі підлягають спокусам. Остаточно у І-ІІ ст. було прийнято, що не тільки хрещення знищує гріхи, але можливе теж нове очищення душі через Таїнство Примирення, яке називали «другим рятівним колом». У цьому таїнстві отримуємо покуту, котра допоможе нам змінити своє життя. Правда, зараз покута змінена до символічних розмірів, але не завжди так було.

Спочатку в IV ст. покута була публічною і відправлялась раз на рік. Грішник визнавав свої провини перед єпископом, а він призначав йому покуту. Вона була початковою дорогою поєднання з Богом. Її попереджало визнавання вини, котре закінчувалось поверненням до спільноти вірним. Через три століття розвинулась приватна форма покути, котру можна було відправляти кілька разів. Кожному конкретному гріху приписувалось відповідне покарання, по типу «клин клином вибивають. Хто отже допускався чину речей недозволених, повинен стримуватись навіть від речей дозволених». З огляду на те, що публічна форма покути зникала поруч з публічним розкаянням та наверненням, сповідники стали користуватись т.зв. «покутними книгами», де подавалась відповідна форма покути за кожний гріх.

Обов’язок сповідатися хоча би раз на рік впроваджено через п’ять століть, на Латеранському Соборі у 1215 році. Тридентський Собор (1545-1563) підтвердив цю практику, нагадуючи, що покута не є людським вимислом, а таїнством, встановленим Ісусом Христом, а Церква має владу «зв’язувати і розв’язувати». Випливає вона з права, встановленого самим Богом. На Соборі також було підкреслено, що визнання стосується тяжких гріхів. Про обов’язок приступати принаймні раз на рік до сповіді пригадують документи Церкви, але чи цього достатньо –  кожен має сам відповісти собі на це питання.

Чи будуть сповідальниці пустими?

Сповідники б’ють на сполох, що нам загрожує нині синдром секуляризованого Заходу, де сповідальниці опустіли. Наша епоха розбила всяку інтимність і знищила табу, звідси час від часу з’являються постулати, що стосуються змін у формі сповіді. Одним з них може бути ідея сповіді через інтернет. Проте це неможливо через важливі причини. По-перше, ніхто не може об’єктивно себе судити. Розмова зі сповідником унеможливлює від  того, аби втекти від правди про себе. Визнаючи гріхи на сповіді, людина ототожнює себе з ними а пізніше признає, що вона є грішною. «Так, я – грішник, зробив багато злого», – така постава є ввіренням себе Богу. Гріх – це не тільки порушення заповідей чи моральних засад, але розрив зв’язку з самим собою, з іншими людьми, а перед усім з Богом. Бог не пропонує каталог гріхів, але каже: люби. Не очікує літеплоти, а прагне, аби ми стали в правді і Він нас міг спасти. Кожен гріх – це атака проти себе самого, відповідь «Ні» на любов. Такі поранення може вилікувати тільки Бог.

Сповідь – це досвідчення любові Бога, що прощає. Святкування милосердя, котрого можна досвідчити тільки при особистій зустрічі зі сповідником. Не потрібно забувати, що потрібне також винагородження, прагнення виправити скоєне зло. Разом із сповіддю пов’язані також різні людські очікування. Приходимо, очікуючи від священика потіхи, зміцнення на дусі, часами хочемо просто викинути з себе якісь проблеми. Декотрі мають проблеми зі сповіддю чи то через лінощі, чи то через упокорення, зранення, яких вони колись зазнали від сповідника.

Чи сьогодні Ісус ставив би сповідальниці? Чи вручав би дітям і нареченим картки до сповіді, для кращої мотивації? Не знаю. Найважливіше те, що Він сьогодні також каже тобі: Не засуджую тебе. Йди та більше не гріши.

Małgorzata Szewczyk, Przewodnik Katolicki / DEON.pl
Переклад: Марина Грицька-Анненкова, СREDO