Християни – сіль Європи?

Ісус сказав: ви – сіль землі. Для роздумів про становище у нинішній Європі та місію християн ці слова можуть бути досить цікавими: ми не повинні панікувати через те, що людей, яких вважають християнами, у Європі стає менше. Солі не мусить бути багато.

Бенедикт XVI говорив про християнство у Європі нині та на майбутнє як про меншість, яка, однак, не повинна заганяти себе «у гетто», ставати закритою меншістю, але має бути меншістю креативною. Папа нагадує, що великі речі – й до того ж найкращої якості – завжди походили від меншості. Не треба боятися визнати, що більшість помиляється в переважній кількості справ. Усе нове, що пророчим способом оживляло світ релігії, філософії, науки та мистецтва, найчастіше спершу ледь жевріло поміж панівних суджень і стереотипів. Першою чергою це нове наштовхувалося на нерозуміння, відкинутість і переслідування з боку більшості, а також часто і з боку влади. Володарі переважно були скеровані на майбутнє та намагалися передусім задовольнити смаки консервативної більшості.

Другий аспект приповідки про сіль: сіль не може втратити свого смаку. Християни не можуть втратити своєї ідентичності, яка виражається в їхній місії, скерованій до всіх, у службі «назовні». Якщо ж Церква (а різні інституції називають себе християнськими) має на увазі передусім свої власні інституційні інтереси, а християни піклуються тільки про власну спільноту, – то така Церква є сіллю, яка втратила свій смак і функцію. Вона вже ні до чого не придатна.

Давати душу чи піклуватися про душі?

У попередні роки багато хто критикував улюблений девіз багатьох католицьких кіл: «Дати Європі душу». Я  розумію, що ці слова казали з добрими намірами. Але таке формулювання мені здається образливим для всього спадку європейської культури (адже хіба Європа не має душі?), а також наївним і нахабним (хто з нас має змогу і право «давати душу»?). Якщо хтось каже «душа», а має на увазі ідеологію – тобто релігію, перетворену на політичну доктрину, – то така людина пропонує камінь замість хліба. Тому я не дивуюся реакції європейських лібералів на зусилля консервативних християн, які натхнення черпали, звісно, від американської релігійної правиці, намагалися проголосити «культурну боротьбу» проти європейського лібералізму та  ставити за взірець Європейському Союзу ідеал «християнської Європи», народжений ностальгійними мріями пізнього романтизму.  

Але це точно «дорога не туди». Церква завжди відігравала глобальну роль на європейських теренах, але сьогодні не можна не зауважити, що вона вже не є ані єдиним провідником, ані найсильнішим «гравцем». Потрібно мати покору та відвагу, що провадять до правди. Церква не може поводитися, немов лобістська організація, як одна з багатьох подібних. Церква радше мала б уподібнюватися до того, що було великим даром для Європи в Середньовіччі: до університету. Університет був спільнотою – життя, науки та молитви, – де правди дошукувалися через медитацію, через вільну дискусію; важливою була формула contemplatа alіis tradere (ділитися плодами споглядання). У такий спосіб Церква мала би бути школою, де шукають відповідей на чимдалі складніші питання наших часів. У цьому пошукові народжується спільнота поваги та взаємного прислухання до тих, хто перебуває «поза» Церквою. Це мала б бути не лише школа ідей, а й також школа життєвої постави та чеснот.

На глибину, а не назад

Чи віднайдуть своє місце в сучасному суспільстві християни й чи зуміють здійснювати своє покликання – бути сіллю, закваскою та світлом? Чи процес глобалізації стане процесом комунікації, чи зможе він уникнути небезпеки деструктивних сутичок? Чи розвинеться в ньому культура піклування про душі, сенсом якої є радше «воля, скерована до правди», а не «воля, скерована до влади»?

Для цього потрібно, аби ми, християни, остерігалися будь-якого тріумфаторства та ностальгії за імперським минулим. Якщо ми є меншиною, то маємо шукати союзників. Папа Бенедикт ХVІ запропонував модель відкритої Церкви – Церкви, яка, немов колись Єрусалимський храм, мала би «двір язичників», тобто територію для пошуків, для тих, хто вшановує Бога як Бога «невідомого». Папа також додав, що діалог із ними може стати обопільно корисним – і ми, християни, мали б у такому діалозі навчитися (а згодом переконливо донести це іншим), що віра є не чимось закляклим, а невтомним пошуком, постійним рухом, динамізмом. І не так рухом «уперед» у сенсі сучасної ідеології прогресу, і не рухом «назад» у дусі ностальгії традиціоналістів і фундаменталістів, а лише рухом «на глибину».

Тріумфалізм є великою спокусою, яку Церква відкинула на ІІ Ватиканському Соборі. У багатьох своїх текстах я діагностував його як ігнорування кінцевого «есхатологічного застереження», як невміння відрізняти Церкву як спільноту-в-дорозі, що існує тут і тепер, від мети, есхатологічної постаті Церкви.

Протилежністю тріумфалізму є кеноза стосовно Церкви. Сіль не втратить своєї ідентичності через те, що несподівано розчиниться в їжі та в організмі. Подібно й жертва Христа є «знищенням самого себе» (kenosis). Апостол Петро нагадує, аби ми «не знищували», не ігнорували, не зневажали хреста Ісуса Христа тим, що охочіше обиратимемо більш безжурну й легкобіжну дорогу, що провадить до воскресіння, аніж власне кенозу – готовність до самопожертви, до самовіддачі задля служіння іншим.

Віра як дорога

Зникнення кордонів у Європі та виникнення глобального громадянського суспільства є для нас, християн, нагодою для того, щоби ми – як ті, хто перебуває в пошуку (а не як набундючені «володарі правди») – були партнерами, що заслуговують на довіру, товаришуючи багатьом нашим сучасникам, які перебувають у духовному пошуку. Тільки коли переживемо глибоке потрясіння (тобто – глибоко занурені у страждання світу, як «блаженні, що плачуть»), тільки тоді можемо стати солідарними з людьми, які живуть «на узбіччі», з убогими, з тими, хто переживає постійне потрясіння (і не лише з тими, хто «зайвий» у зовнішньому середовищі, а й із тими, хто опинився «на узбіччі» у Церкві).

Ми маємо, попри галас «переможців, які пишуть історію», вслуховуватися в розповідь про жертовність і жертву. Саме це може пробудити наше сумління та спонукати нас стати голосом тих, кого не чують можновладці.

Не йдеться про те, щоб ми передусім наполягали на своєму і намагалися б зовні прикрасити чинну систему влади символами нашої віри… Йдеться радше про те, аби в цій системі ми були тими, хто несе відкритість до заклику Євангелія. Тільки так збережемо смак і якість солі: ми маємо бути покірними, проте не конформістами, аби не втратити зовнішнього вигляду та вмісту солі. Подібно як зерно, якби боялося вмерти саме в собі й у своєму нинішньому вигляді, не могло би дати плоду та принести врожаю, так само й сіль – якщо вона не солить, то не годиться ні до чого. Це застереження Христа ми мусимо сприймати дуже серйозно.

Довідка

Отець Томаш Галік народився 1948 р. Чеський католицький священик, філософ, психолог і теолог. 1978 року таємно висвячений на священика. Вивчав соціологію, філософію, психологію і теологію. Президент Чеської Християнської Академії, професор соціології та філософії празького Карлового університету, ректор університетської церкви. Лауреат численних нагород та відзнак. Автор кількох десятків книжок, що перекладалися багатьма мовами. У 2009 р. Папа Бенедикт XVI надав йому титул Почесного Прелата Його Святості.

Томаш Галік, за інформацією katolik.pl Католицький Вісник