Я був на зустрічі однієї з чималих краківських фірм. Десята ранку. Вентилятори одностайно присипляють атмосферу, чути мляве клацання клавіатури, за вікном нестерпна спека. Несподівано тишу розрізає спів і голос із мегафону. Звучить дуже знайомо.
Визираю з вікна — і за мить усе зрозуміло. Стандартна картинка: чимала групка кольорово вбраних людей, динаміки на стійках, хтось їде на візку, хтось із дитям. Певної миті священик бере мікрофон, розповідає жарт, і всі вибухають сміхом. Так кілька груп, одна по одній. Кожна співає, весела, й аж важко уявити, що вони виходять на трасу, коли асфальт майже тане під ногами.
Спершу люди в офісі збіглися до вікна. От, екзотична цікавинка, вийнята з іншого світу. Якісь жартики, ущипливі зауваження, що через них поліція мусить затримати рух. А оскільки молодь швидко втрачає цікавість, то невдовзі всі повернулися до своїх комп’ютерів та обов’язків. Однак характерний голос із мегафону ніяк не стихав. Кондиціонер не працює, тож вікна навстіж. А тут раз по раз у розмову з клієнтом втручається «Алілуя», «Чорна Мадонна» чи «Човен». Роздратування наростало, а разом із ним — патетично кажучи — спадали маски. На вигляд ґречні, гарно вбрані менеджери «до 30» розпочали свої тиради. «О, секта розспівалася», — кинув хтось. «Найкраще організована корпорація в історії, не тільки з дурнів витискає гроші. І так дві тисячі років», — офісом пролетіло «ха, ха, ха». Одна людина задала тон, і тепер від кожного столу почали долучатися рядки літанії жалю і неприхованої антипатії щодо Церкви. Почуття незвично дивне, як на межі двох повністю несумісних між собою реальностей. Коли одна дівчина (виразна лідерка групи) відказала, що були би найкраще, аби їх переїхала якась добряча вантажівка, мої нерви не витримали. Не розповідатиму в деталях, що було далі, бо я в цій ситуації не є голосом совісті ані захистом пригноблених. Факт фактом, що зробилося знову тихо, але цього разу тиша мала інакше значення.
Дуже легко робити з цієї історії прості висновки. От, зіткнення корпоративного профанум із паломницьким сакрум. Не хочу над міру таврувати людей з офісу, але мене щиро здивувало те, яке мілке нинішнє поняття толерантності. Б’юсь об заклад, що більшість із цих людей — помірковано ліберальні, чутливі до долі меншин і прав тварин. А тут ось, прошу, — 15 хвилин релігійних пісень, і запаси поблажливості вичерпалися.
Я сам ніколи не був у паломництві, а ця форма маніфестування релігійності не завжди мені зрозуміла; але знаю десятки людей, хто йшов у прощах і згадує свій марш як досвід, що формує характер та зміцнює віру. Вся моя сім’я дозрівала у «паломницькому» кліматі, колись ми регулярно приймали прочан до дому, а вони, діставшись мети, дякували нам поштівками. Зрозуміло, що з офісного вікна та перспективи корпорації люди, які йдуть «в нікуди», й то ще під стягами мракобісся, є легкою ціллю для узагальнень. Я потім довго думав, у чому полягає проблема. Чи формула паломництва сьогодні несприйнятна? Чи вона надміру старосвітська й виглядає зовні «по-сектантськи»?
Можна шукати такі псевдотлумачення, але кожен, хто задасть собі хоч трохи труду, переконається, що паломництво — не одновимірна дійсність (достатньо згадати хоч би про такі цікавинки, як паломництво для тих, хто не вірить і сумнівається, організоване домініканцями). Тим більше сумним видалося мені, що з вуст добре одягнених та освічених людей, нібито відкритих для світу, падали слова ще гірші, аніж побажання бути задавленим вантажівкою. Черговий раз я переконався, що сьогоднішня «толерантність» — це порожнє гасло, яке втрачає сенс тієї миті, коли треба на практиці зіткнутися з відмінністю та спробувати освоїтися з нею. Природно, цей докір стосується також і нас, католиків, але коле в очі особливо тоді, коли ті, хто вивішує толерантність на свої гасла, дають промовистий приклад лицемірства. Своєю чергою, мені цікаво, наскільки послідовним буде антиклерикалізм «молодих освічених», коли настане дата їхнього шлюбу та хрестин дітей. З власного досвіду знаю, що на цьому їхня відвага закінчується.
Мартин Лукаш Маковскі, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
