Ми дорікаємо в цьому жінкам, але то ми — чоловіки — зазвичай намагаємося забалакати дійсність. Інколи це фантазії про нас самих, інколи обертання всього на жарт, найчастіше — удаване дистанціювання з серії «а мені все одно».
Ніхто не є духовним монолітом: ми всі страждаємо від певного (не надмірного) «роздвоєння колії». В голові кожного чоловіка мешкає поранена, перелякана і вельми рафінована версія його самого. Це тихий голос, який неустанно і майже в кожній життєвій ситуації шепоче: ти недотягуєш.
Трюк у тому, що дуже рідко цей голос звучить виразно. Психологи називають його внутрішнім критиком, о. Павлюкевич — «фальшивим Я», Джон Елдрідж у книжці «Дике серце: туга чоловічої душі» пише про болючу рану. В моїй спільноті говориться про страх, який починає керувати нашим життям. Страх, перед яким ми безсилі.
Перш ніж я покажу це на конкретних прикладах, мушу підкреслити дві речі. Одна: я не говорю про справи крупного калібру. Радше про буденність, бо в ній цей страх буває тонко прихованим. Парадоксальним чином, у кризових ситуаціях його побачити легше. Друга: це в тобі є. Внаслідок цього ти використовуєш свої найкращі засоби проти себе.
Ми говоримо про брак автентичності. Про те, як ми шкурою чуємо, що нам чогось бракує, але неспроможні це взнати. Вдаємо. Брак автентичності є виявом пораненої мужності, а водночас і ліками. Ми докладаємо чимало старань, аби показати себе з якнайкращого боку, але пара йде у свисток.
Мури у щоденності
Уже кілька років як я працюю в офісі. Вісім, інколи дев’ять годин за комп’ютером. Від такої праці неможливо відпочити інакше, ніж активно. Коли розпочинаєш день без сніданку, але з двома банками Ред Булл, це не означає, що ти змучений. Це означає, що ти потребуєш утоми нормальної, природної.
Три роки тому колега з попередньої агенції запросив мене разом «попинати м’ячика». Я ніколи не був хорошим спортсменом, але мене ніколи й останнім не ставили в команді. Насамперед, я грати люблю, і то була непогана нагода розім’яти кісточки.
На місці обізвалися всі тихо ношені задирки. Я загубився на об’єкті й не міг знайти потрібну роздягальню; колега мусив по мене вийти. Перший обух по голові: я таке бідацтво, що не годен навіть правильно відшукати місце. Люди, з якими ми мали грати, виявилися (всі!) вищими на дві голови, міцної статури, і регулярно грали в команді досить довгий час. У своєму спортивному одязі вони виглядали, як фотопрезентація Англії. Обух номер два: а чого я сюди приперся? Я сюди не пасую — це не закінчиться нічим хорошим. Завжди в таких ситуаціях підстраховка виглядає дурнуватою, отож і я почав розказувати, що колись то я грав цілком непогано, але тепер, по кількарічній перерві, маю знову розігратися, ну й інші дурниці.
Ми звинувачуємо в цьому жінок, але то ми, «пацани», «мужики», зазвичай намагаємося забалакати дійсність.
Ми розпочали гру, і виявилося, що суперники зовсім не виглядали, як презентація Англії. Вони й були немов презентація Англії! Кожна спроба відібрати у них м’яч була зіткненням із тараном; хоч би де я грав, на тому місці вже опинявся той із них, хто перехоплював мій пас. По 20 хвилинах я вже нічого не хотів, і моя голова використала останню зброю: ті хлопи то ідіоти, вульгарні здоров’яги, ну а крім того, то я все ж таки їм перешкоджаю. Аби лиш добути це до кінця, а потім викинути з пам’яті. Обух номер три, нокаут.
Після гри я говорив: о, це було прекрасно! Вочевидь, то було таке дурне, що аж смішно…
Вам відомий цей внутрішній саботаж, коли розпочинаєте щось нове? Потрібне, але нове, у новому середовищі, коли ви не впевнені у собі? Це ілюзія. Це саме той голос: ти не дотягуєш, ти не впораєшся, всі це бачать, чеши звідсіля.
А тих хлопців узагалі не цікавило, як я там граю. Вони прийшли «пинати м’ячик», як і щотижня. Вони не грали за золоті гори. Їм було добре, що мають когось до повної команди. Це завжди працює саме так.
Проти тебе
Бог обдарував мене талантом до писання та мовлення у такий спосіб, який зачіпає серця. Не йдеться про зарозумілість: я просто усвідомлюю, що багатьох людей, які прочитали мої тексти, мені вдалося «заразити» неперебільшеною чутливістю. Я не гордий, більше вдячний. Попри це, часто це вміння влучає у мене самого рикошетом.
Піймав себе на тому, що намагаюся забалакати свої рани. Навіть коли зустрічаюся з кимсь, аби про них поговорити, і навіть коли мої наміри щирі, то «фальшиве Я» переймає контроль. І я говорю, говорю і говорю… Що більше маю відкритися, тим більше й мудріше я щось говорю. Навіть у сповідальниці. Бувало, що священик не дуже то й знав, що додати, ще крапля — і ролі би помінялися. А все це, аби не почути чогось, над чим я не маю контролю.
Такі мої справи. Знаю чоловіків, які втікають у мовчання. Вдавану, безпристрасну байдужість. Є й такі, хто щомиті вкидає у Фейсбук свої фото, переконує світ: я виглядаю добре, у мене все в порядку. Буває по-різному, але це завжди втеча. Це гра: усе в порядку, ну, в принципі, я маю проблему, але знаю, як собі давати з нею раду, і взагалі я вже на фінішній прямій. — Ну ні, ще ні. На дорозі стіна.
Криза
Я тут дуже побіжно накидав діагноз. Вочевидь «фальшиве Я» не береться нізвідки. Щоразу, коли чуєш, що чогось тобі бракує, зокрема від тих, хто для тебе важливий, це діє як сіль на відкритий перелом. Це природна реакція.
Не дурімо себе: ми живемо у дуже пораненому суспільстві. Я тут не збираюся сіяти настроїв поразки, але скільки разів я з кимось досить довго розмовляв і наші стосунки ставали ближчими, стільки разів я відкривав, що ця людина несе в собі якийсь важкий багаж. Батько-алкоголік, буття найгіршим у сім’ї, страх перед майбутнім, нещасливе одруження, будь-що. Інколи маю враження, що прогулянка вулицею є проходженням крізь галерею розбитих сердець.
І що ми з цим можемо зробити? Втікаємо у крайнощі, й виходить нам карикатура. Як отой мій футбол. Пробуємо визначити свою чоловічість заново. Сучасна наука забрідає, де Макар телят не ганяв, пропонуючи змішання ролей; але й ми, християни, не набагато кращі.
У Церкві це сягає меж абсурду. З одного боку, ми наголошуємо на милосерді, лагідності, поганому розумінні підставленої другої щоки та покорі. З іншого боку, це «Церква войовнича», різкість і боротьба, але… роблять це перелякані хлопчики з дівочим пушком (анонімно та в інтернеті), або — вибачте на слові — священики, які ніколи не мусили турбуватися про такі поточні справи, як оплата рахунків за житло, і можуть зайнятися прекрасною теорією. Ми всі помиляємося.
Жінки не можуть нам дати чоловічості, мужності, ані скріпити її, але їхні прагнення є хорошим дороговказом. Яких мужчин потребують дівчата? Брикликих віслюків, агресивних завойовників (навіть якщо в офісних костюмах)? Худих-блідих інтелектуалів? Леонід із «300 спартанців» є взірцем. Йому не можна відмовити у мужності, але він помирає, думаючи про свою царицю. А коли навчає сина ремеслу, то наприкінці подає йому долоню, вони сідають поруч і розмовляють. Він посередині — поміж крайнощами.
Знаменно, що всі мої знайомі, переглянувши цей фільм, сказали, що справжніх чоловіків більше нема. Ми тужимо за зразком чоловіка, мужчини.
Я не хочу вдаватися в епатаж релігійними слівцями, але маю поділитися цілительним відкриттям. Ісус не був людиною крайнощів. Ну, загалом то Він говорив, що приносить меч, наробив шуму з купцями у Храмі, відважно вийшов навпроти тих, хто збирався Його схопити, спокійно мовчав перед Пілатом, а коли треба було, то за словом у кишеню не ліз (вираз «гадюче поріддя» до однієї з найвищих соціальних груп, ого!). Але при цьому — Він був теслею, працював руками, робив щось із дерева, фізично. Це один бік. Є і другий, коли Ісус переживає страх у Гетсиманському саду або плаче над смертю приятеля (читай історію про Лазаря), коли оточує себе дітьми і хоче проводити з ними час… Він не втікає від самого себе.
«В» як вихід із ситуації
Я написав, що то було цілюще відкриття, бо у ньому я зрозумів, якою важливою є «середина», центр, і брак удавання. Сьогодні, коли не все точиться добре, я вже не граю. Я таки не повинен заявляти цього цілому світові та впадати у жалощі над собою; але не мушу також і заплющувати очі й умовляти себе, ніби все в порядку. Магічні закляття вже не діють.
А це неможливе у повній самотності. Ми потребуємо інших людей. То саме тому важливішим від шукання «великих речей» є знайдення доброго друга.
Кілька днів тому я розмовляв з одним зі своїх приятелів. Ми знайомі не так уже й довго, але я маю внутрішнє відчуття, що нас багато чого єднає. Під кінець розмови Гжегож сказав: «У тебе все виходить. Пам’ятай це». І я знову пробував це забалакати. Як завжди.
Але вкусив себе за язик, бо кожен з нас потребує інколи це почути.
Ти — також.
У тебе виходить. Тобі вдається. You are good. Не глуши цього в собі.
Конрад Кручковскі, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
