«Визволені любов’ю» — так називався Вечір прослави, що відбувся у храмі свв. Йоакима і Анни в Гданську-Летніці (Польща).
Суботній вечір складався з кількох частин, а відкрило його свідчення, проголошене Анджеєм Дуффком (на фото), співініціатором Товариства уболівальників Лехії-Гданська «Леви Півночі». 40-річний на сьогодні чоловік розповів про трагічну ситуацію, яка сталася 10 років тому, своє багатомісячне перебування у лікарнях, про молитви, що врятували його життя, і досвід клінічної смерті.
— Це сталося взимку, коли я пішов із 7-річним тоді сином на санки, — розповідав п. Анджей. — Ми вже мали повертатися додому, коли я помітив, що в напрямку моєї дитини на величезній швидкості летить хтось на санках, і за мить може статися біда. Я вже був на вершечку гірки, хотів забрати свої санки. Довго не думаючи, став на тих санках спускатися згори, так щоби потрапити між тим відпочивальником і моїм сином. Однак мені не вдалося як слід розрахувати, і я з силою врізався в дерево. Спершу думав, що в мене ребра поламані. Набагато пізніше довідався, що в мене печінку порвало на шматки. Пам’ятаю приїзд «швидкої», де санітаром був мій приятель, пам’ятаю підготовку до операції, а потім я знепритомнів.
Мав враження, що входжу у власний мозок. Ціле життя постало перед моїми очима. Кожний етап мого буття на землі, моя позиція і поведінка оцінювалися — негативно або позитивно. А оцінка ця не залежала від наслідків, а тільки від наміру, інтенції. Якщо я мав добрий намір, але щось не вдалося, то це зараховувалося в плюс. Якщо ж я навіть не зробив нічого поганого, але хотів цього, подумав про це, — зараховувалося в мінус. За короткий час я переглянув усе своє життя, так ніби мандрував між голограмами. У прискореному темпі бачив свою професійну діяльність, свою молодість, шкільні роки.
Пройшов через виразний пункт свого народження. Мав враження, ніби повертався додому з якоїсь мандрівки. У ту мить я почувався пречудово, мав враження єднання з Богом. Мене огорнуло відчуття милого усвідомлення того, що я вже ніколи не почуватимуся погано. Єдине, чого я прагнув, це сказати дружині й синові, щоб вони не побивалися, що смерть то не кінець, а я на них чекаю.
Я пролежав у шпиталі шість місяців, проходив чергові операції, був на діалізі. А мої друзі і знайомі, мої близькі за мене молилися. Лікарі надавали повідомлення, що я живий, аби незадовго після цього повідомити про мою смерть… Аж нарешті я таки повернувся до живих. Під час перебування в комі до мене доходили сигнали, що хтось за мене молиться, саме за мене. Але ж я не мав активної свідомості, не міг про це знати. Потім же я казав знайомим, що той і той, тоді і тоді молилися за мене. Я навіть знав, що хтось молився Розарій у моєму намірі, хоча ніхто з моїх знайомих цього не робив, а пізніше виявилося, що то була бабця приятеля разом з Розарієвим колом. І пам’ятаю, що за мене молився мій брат, кажучи: «Боже, не дай йому померти, у нього ж сім’я, візьми мене замість нього». Його інтенція напевно буде зарахована йому в позитив… Менше ніж за рік після цього мій брат помер від раку.
Я говорю вам про це, аби сказали, що терпелива молитва всіх тих людей урятувала мені життя. Що варто молитися в різних потребах, що молитва має нечувану міць і ми можемо нею випросити все.
За матеріалами: Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
