Найсвіжіший фільм Дарена Аронофскі «Ной: вибранець Бога» не є точною екранізацією історії, яку ми знаємо з Біблії. Але — всупереч критичним думкам — він також не є пустим, комерційним фільмом класу Б. Стрічка схиляє до задуми над тим, що це означає: Бог дав людині землю у володарювання і в чому полягає наша відповідальність перед сотвореним світом.
Зізнаюся, що я вибирався в це кіно з деяким упередженням — також і через міні-рецензію, розміщену в соцмережі моїм колегою-фейлетоністом із deon.pl, де він стверджує, що фільм слабкий і надуманий. Напевно фабула націленої на касовий успіх продукції відхиляється від простої історії, розказаної у Старому Завіті. Вона подекуди ближча до фільмів фентезі, ніж до класичних екранізацій «біблійних оповідей». Однак, з іншого боку, Аронофскі творить власну кіноказку, не позбавляючи її важливих питань стосовно людини перед ділом Творця і того, чи насправді такою є участь у творенні — безкарною експлуатацією світу? Чи, може, сповненою турботи опікою над даром, яким є земля?
Як я вже згадував, історія Ноя (Рассел Кроу), розказана Аронофскі, базується не виключно на біблійному описі, канонічному для християн. Режисер сягає ще й по інші джерела: тут можна знайти мотиви, що сягають гетеродоксійної юдейської міфології, а також гностичні елементи (представлення духовних істот, чия істинна сутність опинилася замкненою і закованою в матерію). Адже велетні, що з’являються у фільмі, це вільне посилання на стародавні міфи Ізраїля, які сягають коренями ще месопотамської міфології, за якою землю на початку існування заселяли велетні, народжені доньками Єви від ангелів. Зрештою, на думку вчених, біблійний образ потопу історично корениться у досвіді народів Месопотамії, які жили у дельті Тигра і Євфрата.
Аронофскі будує своє представлення на виразному протиставленні: зіпсована людська цивілізація — і природа, Божий дар. Охоплена пихою людина робить землю безплідною. Створює цивілізацію, базовану на жадобі й безжальній експлуатації дарів землі. Панорами спаленої, сухої, безплідної землі у фільмі вельми промовисті. Життя, вода, рослини і тварини є дарами Бога і свідченням Його щедрості та всемогутності. То з Його милості чорна, випалена людьми земля знову оживає, аби Ной міг почати будувати свій ковчег. То завдяки Його благодаті, вділеній через благословення Мафусалима (Ентоні Гопкінс — ну що ще сказати!), стає плідною скалічена людьми Іла (Емма Уотсон), обраниця Сима (Дуглас Бут). Ной будує Ковчег, але водночас він є кимось на кшталт садівника, одним з останніх, хто дбає про Божі творіння, захищаючи їх від людської зажерливості.
Я усвідомлюю, що багато кого дратує навіть християнська екологія. Аронофскі, однак, не створює бачення «радикальної екології», «Землі без людини». Він показує нам Ноя, який був довго переконаний, що людство мусить вимерти, разом із його власним родом, щоби Земля знову була щасливим місцем. Зрештою, однак, у ньому перемагає любов до дітей, які народились у Ковчезі. Він приймає людське, нове життя саме як дар Божий, а не як прокляття для світу. І фінальна сцена — якої я тут, звісно, не розкрию, — сильно підтверджує саме цю інтерпретацію.
Я великий прихильник двох фільмів Аронофскі: його дебюту, чорно-білого фільму «Пі», і пронизливо-щемного «Реквієму за мрією». «Пі» був фільмом-метафорою, з виразно підкресленими кабалістичними моментами, вплетеними у світ вищої математики і комп’ютерів. Він показував, що більшим щастям людини, ніж абсолютне знання про Всесвіт, є любов до іншої людини. «Реквієм за мрією» розповідає про людську самотність, яка провадить до безумства і поганих звичок. Про світ гіперспоживацтва, який дає нам стільки вражень — але неспроможних наситити людину. Зате вони провадять щоразу далі: в порожнечу.
Порівняно з цими образами «Ной» — це просто касова продукція, скерована на масового глядача. А проте… У «Посланні пана Когіто» Збіґнєв Герберт ужив фразу: «повторюй старі закляття людства, казки і легенди». Ми сьогодні нерідко забуваємо, що люди від початку своєї історії розповідали не раз незвичні історії, які нашими пост-просвітницькими умами відкидаються саме через їхню казковість, через наповненість незвичайними створіннями, неймовірностями, яких не існує.
Ці історії, «старі закляття людства, казки і легенди», не були вченими трактатами, не становили собою логічних лекцій з етики чи теології. Але через них прості люди від покоління до покоління переказували моральну інтуїцію, культурні коди, розповідали за їх посередництвом свої надії, побоювання і страхи. Тому «Ной» Аронофскі є саме такою казкою. Вочевидь, якщо хтось зважиться вибратися на неї з дітьми, то може використати цю нагоду, аби порозмовляти про біблійного Ноя: подискутувати про подібність і відмінності. Гадаю, цей час не буде змарнованим.
Кшиштоф Володзько, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
