Євхаристія (І)

Слово до читача

І, взявши хліб, віддав хвалу, поламав, дав їм і мовив: "Це – Моє тіло, що за вас віддається. Чиніть це на Мій спомин." Так само чашу по вечері, кажучи: "Ця чаша ~ це Новий Завіт у Моїй крові, що за вас проливається." (Лк. 22, 19-20)

У новому, 2000-му, році ми продовжуємо цикл публікацій, присвячених Святим Таїнствам. Після розповіді про таїнства Хрещення та Святої Сповіді ми наблизилися до таїнства, яке є вершиною і джерелом християнського життя. У цьому та в наступних номерах журналу ми прагнемо докладно ознайомити вас із Євхаристією – таїнством, яке становить центр життя християнської спільноти. Де є Євхаристія, там є Церква. Таким було розуміння цього таїнства у часи перших християн, і до сьогодні воно не змінилося.

Відкрити у своєму житті це таїнство означає щодня жити чутливістю до Божих справ. Ритм Євхаристії, її перебіг з притаманними їй молитвами й жестами, а також уся символіка дозволяють увійти в святий час і святий простір, пережити небо на землі. Так називають Літургію наші брати й сестри зі Східних Церков. Досвід близькості Бога в Євхаристії дозволяє жити радістю, яку дарує Воскреслий Господь.

Ми усвідомлюємо те, що мимохіть Євхаристія навіває почуття страху, і цей страх Божий завжди має бути в нас під час цього таїнства: бо ж це сам Господь є серед нас, Той, Який знає наші слабкості. Але Він має силу зцілити нас і дати нам міць та силу на подальше життя. Знаючи свою гріховність, ми по-справжньому ніколи не будемо гідними прийняти це таїнство. З іншого ж боку, це є зустріч із Божим милосердям, що є більшим від нашої недосконалості. Слова Христа сповнені сили й заохочення: "Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас" (Мт. 11, 28-30).

Коли йдемо на Святу Месу, варто усвідомити собі, для чого ми йдемо до церкви. Це не є виконання прикрого обов’язку, до якого нас хтось примушує, це є зустріч із Тим, Хто нас любить і чекає на нас. Це зустріч із Живою Особою. Таке розуміння дозволяє відкрити справжній зв’язок з милосердним Богом, Який віддає нам Себе до останку в простих знаках хліба й вина, що стають Його Тілом та Кров’ю.

Нехай же нові випуски нашого додатка відкривають мірою наших сил незглибиму красу Євхаристії. Ми прагнемо, з одного боку, подавати в них науку Церкви на цю тему, а з другого – біблійні свідчення, що стосуються Євхаристії. Важливо, щоб безупинна робота відбувалась в душі кожного – робота, яка дає мені розуміння цього таїнства в початкові часи Церкви і яка виробляє мій особистий підхід до нього, родить потребу жити щодня Службою Божою.

Важливо, щоб Свята Меса стала для мене моєю Месою, і щоб під час відправлення Пресвятої Жертви я був щораз ближче до вівтаря, маючи свідомість, що кожен день, коли я беру участь у Євхаристії, є великим даром, який переростає мене.

О. Маріуш Возняк ОР

Катехизм Католицької Церкви про Євхаристію

Таїнство Євхаристії

Пресвята Євхаристія довер­шує християнське втаємничення. Усі ті, хто через Хрещення був піднесений до сану царственного священства, і Миропомазанням ще глибше вподібнений до Хри­ста, через Євхаристію разом з усією спільнотою беруть участь у самій жертві Господа.

“Спаситель наш під час Останньої Вечері, тієї ночі, коли був виданий, встановив Євхаристійну Жертву Свого Тіла і Своєї Крові, щоб у ній на цілі віки, аж до Свого приходу, закріпити Свою Жертву на хресті, і тому заповів Своїй улюбленій Нарече­ній, Церкві, спомин про Свою Смерть і Воскресіння: таїнство побожності, знак єдності, союз любові, пасхальну учту, в якій споживаємо Христа, в якій душа наповнюється благодаттю і дає­ться нам задаток майбутньої сла­ви” (Пор. II Ватиканський Собор. Конституція Sacrosanctum Concilium, 47).

Євхаристія – джерело і вершина церковного життя

Євхаристія є “джерелом і во­дночас вершиною усього христи­янського життя” (Пор. II Ватиканський Собор. Конститу­ція Світло народам, 11). “Усі ж інші таїнства, як і всі різновиди церковного служіння та апос­тольські діяння, пов’язані з Єв­харистією і спрямовані до неї, оскільки в Пресвятій Євхаристії міститься ввесь духовний скарб Церкви, тобто Сам Христос, на­ша Пасха” (Пор. II Ватиканський Собор. Декрет Presbyterorum оr– dinis, 5).

“Євхаристія виражає і здійс­нює причастя життя з Богом і єдність Божого Люду, через яке Церква є тим, чим вона є. Вона є вершиною діяння, яким Бог у Христі освячує світ, і водночас є вершиною поклоніння, яке люди в Святому Дусі віддають Хрис­тові, а через Нього – Отцю” (Пор. Конгрегація у питаннях Божого Культу. Інструкція Еисharisticum musterium, б).

Нарешті, через звершення Євхаристії ми вже тепер поєдну­ємося з небесною літургією і передчуваємо вічне життя, коли Бог буде всім в усьому (Пор. 1 Кор. 15, 28).

Отже, Євхаристія є стислим змістом і сумою всієї нашої віри. “Наш спосіб мислення відпові­дає Євхаристії, а Євхаристія, зі свого боку, підтверджує наш спо­сіб мислення” (Св. Іриней. Adversus haereses, IV, 18, 5).

Як визначається Євхаристія?

Велика кількість назв, якими визначається це Таїнство, вира­жає його невичерпне багатство. Кожна з них розкриває якийсь його аспект. Воно зветься:

• Євхаристією, оскільки є по­дякою, що складається Богові. Грецькі слова еисharistein (Лк. 22, 19; 1 Кор. 11, 24) і eulogein (Мт. 26, 26; Мр. 14, 22) нагадують про єврейські благословення, які – головно під час трапези – вихва­ляють діяння Божі: сотворения, відкуплення та освячення;
• Господньою Вечерею (Пор. 1 Кор. 11, 20), оскільки йдеться про Останню Вечерю, яку Хрис­тос спожив зі Своїми учнями в переддень Його муки, і заповідь весільної вечері Агнця (Пор. Од. 19, 9) у небесному Єрусалимі;
• ламанням хліба, оскільки цей обряд, характерний для єв­рейської трапези, був використа­ний Ісусом, коли Він благословляв і роздавав учням хліб як господар столу (Пор. Мт. 14, 19; 15, 36; Мр. 8, 6.19), особ­ливо під час Останньої Вечері (Пор. Мт. 26, 26; 1 Кор. 11, 24). По цьому жесту учні впізнають Христа після Його Воскресіння (Пор. Лк. 24, 13-35). Перші хри­стияни йменували так свої Євхаристійні зібрання (Пор. Діян. 2, 42. 46; 20, 7. 11). Це означає, що всі, хто споживає від одного ла­маного Хліба – Христа, входять до спільноти з Ним і творять відтепер з Ним одне Тіло (Пор. 1 Кор. 10, 16-17);
• Євхаристійним зібранням. (synaxis), оскільки Євхаристія врочисто відправляється у гро­маді вірних, яка є видимим зна­ком Церкви (Пор. 1 Кор. 11, 17-34);
• Спомином про Страждання і Воскресіння Господа;
• Пресвятою Жертвою, бо вона актуалізує єдину жертву Христа-Спасителя і включає в неї жертву Церкви. Вживаються також назви Жертви Святої Ме­си, “похвальної жертви” (Євр. 13, 15; пор. Пс. 116,13. 17), “духовної жертви” (Пор. 1 Пт. 2, 5), “чистої і святої жертви” (Пор. Мал. 1, 11), оскільки вона довершує і

перевищує всі жертвопринесен­ня Старого Заповіту;

• Святою і Божественною Лі­тургією, оскільки врочисте від­правлення цього таїнства знаходить своє центральне місце в усій церковній літургії і є її найглибшим вираженням. У цьо­му самому значенні це таїнство зветься також звершенням Свя­тих Містерій. Говориться також про Пресвяте Таїнство, бо це є Таїнство таїнств. Ця назва стосу­ється особливо Пресвятих Дарів, що зберігаються в дарохранительниці;
• Причастям, оскільки через це Таїнство ми поєднуємося з Христом, Який чинить нас учас­никами Свого Тіла і Своєї Крові, щоб ми становили з Ним одне Тіло (Пор. 1 Кор. 10, 16-17). Ще Євхаристію йменують “святе” (hagia; sancta) – і це є первісне значення “спілкування святих”, про яке говорить Апостольський Символ віри. її називають також янгольським хлібом, небесним хлі­бом, ліками безсмертя (Пор. Св. Інатій Антіохійський. Epistula ad Ephesios, 20, 2);
• Святою Месою (Missa), оскільки літургія, в якій звершу­ється містерія спасіння, завершу­ється тим, що вірних посилають з місією (missio) виконувати Бо­жу волю в їхньому щоденному житті.

Євхаристія у плані спасіння

Знаки хліба і вина

У самому серці врочистого відправлення Євхаристії є хліб і вино, які через слова Христа і через закликання Святого Духа стають Тілом і Кров’ю Христа. Церква, вірна заповідям Господа, не припиняє звершувати на спо­мин про Нього аж до дня Його славного приходу, те, що звер­шив Ісус у переддень Своїх стра­ждань: “Взяв хліб…”, “Взяв чашу, наповнену вином…” Знаки хліба і вина, стаючи таємничо Тілом і Кров’ю Христа, не перестають означати також, що творіння є добре. Тому в Принесенні Дарів ми дякуємо Творцеві за хліб і вино (Пор. Пс. 104, 13-15), плід “праці рук людських”, однак пе­редусім “плід землі” та “виног­радного куща”, дари Творця. У жесті Мелхиседека, царя і свяще­ника, який “виніс хліб та вино” (Бут. 14, 18), Церква бачить про­образ свого власного принесення (Пор. Римський Месал. Римсь­кий Канон: Supra quae).

У Старому Заповіті принесе­но в жертву хліб та вино серед перших земних плодів на знак вдячності Творцеві. У контексті Виходу з Єгипту вони набувають ще й нового значення: незаквашений хліб, який ізраїльтяни споживають щороку на Свято Пасхи, нагадує про поспіх спа­сенного виходу з Єгипту. Прига­дування манни небесної в пустелі завжди нагадуватиме Ізраїлеві, що він живе хлібом Слова Божо­го (Пор. Втор. 8, 3). Нарешті, щоденний хліб є плодом Обітованої Землі, запорукою того, що Бог вірний своїм обіцянкам. “Чаша благословення” (1 Кор. 10, 16) наприкінці пасхальної учти євреїв надає святковій радості вина есхатологічного виміру – виміру месіанського очікування на відновлення Єрусалиму. Ісус встановив Свою Євхаристію, на­даючи нового – і остаточного – змісту благословінню хліба і ча­ші.

Чудесні помноження хлібів, коли Господь промовляє благо­словення, ламає і роздає з допо­могою Своїх учнів хліб, щоб нагодувати ним силу народу, є прообразом щедрості цього єди­ного Хліба – євхаристійного (Пор. Мт. 14, 13-21; 15, 32-39). Знак води, перетвореної на вино у Кані Галилейській (Пор. Ів. 2, 11), вже передвіщає Годину Про­славлення Ісуса. Показує здійс­нення весільної учти у Царстві Отця, де вірні питимуть нове вино (Пор. Мр. 14, 25), яке є Кров’ю Христа.

Перше проголошення Євха­ристії поділило учнів, так само як обурило їх передвіщення Страждань: “Жорстока ця мова! Хто може її слухати?” (Ів. 6, 60). Євхаристія і Хрест є каменями спотикання. Йдеться про одну й ту саму містерію, яка не перестає бути причиною поділів. “Невже й ви бажаєте відступитися?” (Ів.6, 67). Це питання Господа зву­чить крізь віки як запрошення Його любові, щоб ми відкрили, що тільки Він має “слова життя вічного” (Ів. 6, 68) і що прийняти з вірою дар Євхаристії означає прийняти Його Самого.

Установлення Євхаристії

Христос, полюбивши Своїх, полюбив їх до кінця. Знаючи, що надійшла Його година залишити цей світ, щоб повернутися до Отця, Він під час вечері вмив учням ноги і дав їм заповідь любові (Пор. Ів. 13, 1-17). Зали­шаючи їм доказ цієї любові, щоб ніколи не покидати Своїх і зро­бити їх учасниками Своєї Пасхи, Ісус установив Євхаристію як спомин Своєї Смерті і Свого Во­скресіння і доручив Апостолам урочисто відправляти її аж до Свого повернення, “наста­новивши їх тоді священиками Нового Заповіту” (Пор. Три- дентський Собор: DS 1740).

Три синоптичні Євангелії і св. Павло переказали нам опо­вість про установлення Євхари­стії. Св. Іван, зі свого боку, додає слова Ісуса, виголошені в сина­гозі в Капернаумі, які підготовлюють до встановлення Євхаристії. Христос тоді називає Себе хлібом життя, що зійшов з неба (пор. Ів. 6).

Ісус вибрав час Пасхи, щоб звершити те, що Він проголосив у Капернаумі: дати Своїм учням Своє Тіло і Свою Кров.

І настав день Опрісноків, ко­ли належало жертвувати пас­хальне ягня. І послав Він Петра та Івана, говорячи: “Йдіть та при­готуйте нам пасху, щоб ми її спожили”… І вони відійшли, … і зачали там готувати пасху. А ко­ли прийшла година, Він сів до столу й апостоли з Ним. І про­мовив до них: “Я сильно бажав спожити оцю Пасху з вами, перш ніж Мені страждати. Бо кажу вам, Я її більш не буду їсти, аж поки вона не звершиться в Божім Царстві”… Взявши хліб, віддав хвалу, поламав, дав їм і мовив: “Це – Моє Тіло, що за вас відда­ється. Чиніть це на Мій спомин”. Так само й чашу взяв по вечері, кажучи: “Ця чаша – це Новий Завіт у Моїй Крові, що за вас проливається” (Лк. 22, 7-20; пор. Мт. 26, 17-29; Мр. 14, 12-25; 1 Кор. 11, 23-26).

Звершуючи Останню Вечерю з Апостолами під час пасхальної учти, Ісус наділив єврейську Па­сху конкретним значенням. Справді, перехід Ісуса до Отця через смерть і воскресіння перед­віщено під час Останньої Вечері та звершено в Євхаристії, яка довершує єврейську Пасху і пе­редвіщає остаточну Пасху Церк­ви у славі Царства Божого.

“Це чиніть на Мій спомин”

Доручення Ісуса повторюва­ти Його слова і жести, “аж доки Він прийде” (1 Кор. 11, 26), не полягає тільки у згадуванні Ісуса і того, що Він зробив. Воно сто­сується літургійного звершення Апостолами і їхніми наступника­ми спомину Христа, Його життя, Його смерті, Його Воскресіння і Його заступництва за нас перед Отцем.

Від початку Церква була ві­рна дорученню Господа. Про Єрусалимську Церкву було ска­зано: “Вони постійно перебували в апостольській науці та спільно­сті, на ламанні хліба в молитвах… Щодня вони однодушно перебу­вали у храмі, ламали по домах хліб і споживали харчі з радістю і в простоті серця” (Діян. 2, 42. 46).

Християни збиралися “на ла­мання хліба” (Діян. 20, 7) особ­ливо “першого дня тижня”, тобто в неділю, в день воскресіння Христа. Від тих часів аж до на­ших днів звершення Євхаристії не переривається, так що сього­дні ми знаходимо її в Церкві скрізь, з такою самою основною структурою. Вона становить центр життя Церкви.

Подорожуючий Люд Божий, невтомно відправляючи Євхари­стію, проголошуючи Пасхальну Містерію Ісуса, “аж поки Він прийде” (1 Кор. 11, 26), прямує “вузькою хресною дорогою” (Пор. Ватиканський Собор II. Декрет Аd gentes, 1) до небесної учти, де всі вибрані засядуть за столом Царства.

Підготовлено за: Катехізис Католицької Церкви (а.1322-1344).

Служба Божа перших християн

Це робіть на Мій спомин

Надходило свято Пасхи, і Ісус знав, що надходить година Його спасенної муки. Свято Па­схи належало до найбільших свят вибраного народу. Його від­значали щороку 14 Нісана (бере­зень – квітень) на спомин про вихід з єгипетської неволі. Упо­вні Пасху можна було святкува­ти лише в Єрусалимі: у Святині забивали в жертву ягня, яке на­ступного дня забирали додому і споживали під час ритуальної вечері. Пасхальну вечерю очолю­вав батько родини або вчитель, оточений учнями (духовна ро­дина).

Вечеря мала свій чітко окре­слений перебіг. Заносили пас­хальні страви: спечене на вогні ягня (кров агнця вибавила від смерті первородних синів Ізраї­лю в Єгипті), два прісні (незаквашені) хліби (символ поспіш­ного виходу з Єгипту), гіркі тра­ви (спомин про гірку долю пред­ків у неволі). На питання найменшого члена родини, чому ця ніч так відрізняється від ін­ших ночей, батько родини виго­лошував так звану пасхальну хаггаду, тобто пояснював зміст свята, нагадуючи про те, що ві­ками робив Бог для Ізраїлю. Ве­черя розпочиналася з благосло­вення, ламання і споживання хліба. Батько промовляв над хлі­бом молитву подяки, ламав хліб і роздавав усім: споживати Пасху належало в дусі єдності. Тепер наставала справжня вечеря і вже ніхто – наприклад, запізнілий – не міг бути до неї допущений. Вільно споживалося ягня і наго­товані страви. Наставав момент “по вечері”: батько родини брав до рук чашу, наповнену вином (вже третю за час вечері) і про­мовляв над нею “велику молит­ву благословення і подяки” (берака). Молитва розпочинала­ся словами: “Складаймо подяку Господу, Богу нашому”. У цій молитві Ізраїль прославляв Бога за сотворения світу і опіку над ним, дякував за вибрання його народу і опіку над ним, просив помилування і “щоб могли при­йти за нашого життя Ілля та Месія, син Давида”. Зібрані від­повідали “Амінь” і так вершили свою молитву. Пасхальна Вечеря для Ізраїлю була не тільки спо­мином події, що сталася багато віків тому. Кожен ізраїльтянин, беручи в ній участь, розумів, що це він, а не тільки його предки, був виведений з дому неволі, вибраний Богом і побачить Ме­сію.

Єрусалим, переповнений па­ломниками, що прибули з усього світу, готувався до свята Пасхи. Ісус гаряче прагнув спожити цю Пасху зі Своїми учнями, перш ніж Йому страждати. У місті, в домі знайомого чоловіка, нагорі, у великій застеленій килимами залі Він сідає з Апостолами до столу. Остання Пасхальна Вече­ря Старого Заповіту: Новий За­повіт матиме нову Пасху. Месія, син Давида, прийшов, Бог вислу­хав пасхальну молитву Ізраїлю.

Христос під час вечері, “взявши хліб, віддав хвалу, пола­мав, дав їм і мовив: “Це – Моє Тіло”. Здогадуємося, що Спаси­тель учинив це під час обряду благословення і ламання хліба на пасхальній вечері. А взявши ча­шу, і подяку вчинивши, Він по­дав їм і мовив: “Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!”. Христос учинив це під час “великої моли­тви благословення і подяки”. Ви­повнилося все, про що говорила молитва. Бог так полюбив світ, що дав Свого Єдинородного Си­на, кров Якого спасе людину від справжньої неволі, якою є гріх і смерть. Усі минулі події стали реальністю.

“Це робіть на Мій спомин”, – сказав Христос Апостолам. Учні, слухняні наказові Вчителя до кі­нця, роблять це на “Його спо­мин”. Роблять це на “спомин про Господа” перші християни, повні живої віри, котрі жили присут­ністю Воскреслого. Роблять це спільноти, розсіяні невдовзі по цілій Римській імперії. Відправ­ляє Службу Божу Церква, вже вільна, яка діє в зовсім інакших умовах. Протягом кількох сто­літь у Церкві та світі сталися великі зміни, отже, не дивно, що змінився спосіб відправлення Євхаристії. Євхаристія перебу­ває в центрі життя Церкви, і в ній відображається життя Церк­ви. Спосіб її відправлення багато говорить про те, як Церква розу­міє і переживає таємницю Хри­ста, а також про те, як Церква розуміє саму себе. Часи Отців Церкви, такі багаті духовно і во­дночас повні напруження та не­спокою, охоплюють кілька століть. Як у той довгий період Церква відправляла і пережива­ла Євхаристію?

Перекладено з польської:  Eucharystia pierwszych chrzescijan, Znak, 1987.

Вечеря Господня – Ламання хліба – Євхаристія – Свята Меса

Вечеря Господня і Ламання Хліба – це дві найдавніші назви на означення відправлення Єв­харистії. Перша нагадує Остан­ню Вечерю, друга походить від одного з жестів цієї вечері. Оби­дві назви вживалися першими християнами паралельно, однак жодна з них не втрималася наза­вжди. Не тільки жести і дії є важливими під час відправлення Господньої Вечері чи Ламання Хліба. Молитва, яка супрово­джує обряд, має ще більше зна­чення. Вона має назву “Євхарис­тія”, оскільки це молитва подяки, що сягає корінням молитви “бе- рака” з пасхальної вечері. Назва “Євхаристія”, яка вживається щодо молитви, котра входить до складу обряду, перейде на ввесь обряд. Увесь обряд “спомину про Господа” християни зватимуть “Євхаристія”. Дві перші назви стосувалися того, що звершив Ісус, натомість нова назва стосу­валася слів молитви, що її про­мовляли при виконанні дій. Зміна назви найсвятішого для християн обряду відбулася під впливом теологічних переосмис­лень.

Західна Церква в давнину вживала різні латинські назви на означення відправлення Євхари­стії, але остаточно і всюди при­йнялася одна – Missa – меса, Служба Божа. Слово missa є латинським скороченням, що означало “звільнення”, “виряд­ження”, “відіслання”. Вживали його в світському житті, і з таким значенням воно увійшло до літу­ргії. Цим словом закривали кож­ні літургійні зібрання, але біля 400 року його стали вживати на означення різних літургійних дій. З середини V століття слово все ширше використовує­ться в значенні лише відправлен­ня Євхаристії. Першим відправ­лення Євхаристії назвав месою папа Лев Великий в одному з документів з 445 року (Пор. Лев Великий. Лист 9, 2). Ми є свід­ками дивного явища: останнє слово, яке замикало літургію, да­ло назву цілому обрядові. Хоча слово “меса” було скромне змістом і не передавало багатства звершуваної таємниці, все ж во­но прийнялося у Західній Церкві назавжди.

Перекладено з польської: Еucharystia pierwszych chrzescijan, Znak, 1987.

Вечеря Господня

Павло у Першому Посланні до коринтян (1 Кор. 11, 20), пи­шучи про сходини на “Вечерю Господню” членів Церкви у Коринті, констатує з сумом, що ці зустрічі не мають того характеру, який мусить мати такого роду споживання їжі. Те, що мало бу­ти звіщенням смерті Господа, стало приводом до обжирання, навіть до пиятики. Це – єдиний фрагмент у Новому Заповіті, де з’являється визначення “Господ­ня Вечеря”. У цьому ж посланні, там, де, безперечно, йдеться про таке саме споживання їжі (1 Кор. 10, 16), Павло говорить, що хри­стияни збираються, щоб “ламати хліб”; звідси можемо зробити ви­сновок, що “ламання хліба” (Діян. 2, 46) означало сходитися на спільну учту. Цей самий вірш (1 Кор. 10, 16), де говориться про причастя (гр. коіпопіа) Тілом і Кров’ю Христа, став джерелом назви “Причастя (святе)”, на ви­значення саме такого споживан­ня їжі, а пов’язана з ним подяка (гр. Eucharistoun: 1 Кор. 11, 24) становить обгрунтування його назви – Євхаристія.

Тема цієї спільної учти була порушена лише у Першому По­сланні до коринтян (1 Кор. 11, 17-34), де Павло зауважує щодо порушень, які з’явилися у Церкві в Коринті. Вірні, напевне, збира­лися в домі одного із членів спі­льноти, щоб разом споживати їжу, і, ймовірно, практика щоти­жневих зустрічей, які відбували­ся в перший день тижня (Діян. 20, 7; пор. 1 Кор. 16, 2), постійно розвивалася. Це була в повному значенні трапеза: кожний, як свідчить Перше Послання до ко­ринтян (1 Кор. 11, 21), приносив із собою харчі, наготовані вдома. Оскільки Церква складалася з бідних і багатих, то мали бути й відмінності в кількості та якості наїдків та напоїв, які вони з со­бою приносили, так що на цих спільних зібраннях суспільна не­рівність замість зменшуватися, виявлялася ще яскравіше. Вод­ночас під час цих зустрічей біль­ше церемоніально ділилися хлібом і чашею вина, що стало основою значущої символіки.

Уже в Першому Посланні до коринтян (1 Кор. 10, 16-17) Па­вло стверджує, що ті, хто ділить­ся хлібом і чашею, складаючи за них подяку Богові, стають причасниками Тіла й Крові Христа. Це є спізнання доброчесностей, що постали із смерті Христа, в якій пожертвував Він Самого Се­бе і пролив Свою кров за інших. Водночас Павло підкреслював, що ті, хто причащається Тілом і Кров’ю Христа, утворюють одне Тіло; їхня співучасть у справі спасіння, яку символізує єдиний хліб, означає, що в певному сенсі вони становлять цілість і що во­ни повинні долати суспільну та інші нерівність, яка з’являється у Церкві. А тому спільне спожи­вання їжі було важливим знаком єдності в межах локальної спіль­ноти вірних.

Традиція, яку запроваджував св. Павло в Церкві під час своїх відвідин спільнот, передана в Першому Посланні до коринтян у своїй найдавнішій писемній формі. Нам відомі також дещо відмінні її версії в синоптичних Євангеліях (Мт. 26, 26-29; Мр. 14, 22-25; Лк. 22,15-20, де Ісус бере спочатку вино, а потім хліб). В усіх цих випадках ми маємо справу з переказом того, що Ісус сказав і зробив під час Останньої Вечері, яку спожив з учнями не­задовго до Своєї смерті. Аналіз відмінностей у повідомленнях показує, що маємо дві основні форми традиції: одну, подану Марком (з якого головно черпає Матвій), і другу, що міститься в Першому Посланні до коринтян, а також у Луки (хоча Марко також мав вплив на Луку). Най­більша різниця між ними стосу­ється двох висловлювань Ісуса:

Учені не мають єдиної думки щодо того, яка форма традиції є давніша, але відмінності є не ду­же значними.

А отже, маємо справу з пере­казом основних елементів Ос­танньої Вечері, які сформували взірець спільної трапези в Церк­ві. Вважається, що повідомлен­ня, переказані в Євангеліях, не так становлять частину історії Ісуса, як є літургійним текстом, що зберігався як такий і лише пізніше був включений до єван­гельської оповісті. Деякі вчені йдуть ще далі, стверджуючи, що ці повідомлення спираються ра­дше на ранні християнські літу­ргії, ніж на історію, тобто на повідомлення, які становили прийняту Церквою інтерпрета­цію фактів з життя Ісуса. Тимчасом інші вчені вважають, що сумнівна традиція висловлюван­ня Ісуса, а також сумнівність то­го, якою мірою ці висловлювання виражають теологію перших християн, наводять на думку, що вони є твором ранньої Церкви (або що принаймні їхня первісна форма зазнала серйозних змін у переказі), внаслідок чого ми не можемо бути впевнені, що це насправді сказав Ісус. Наприк­лад, наказ Ісуса “Це робіть на Мій спомин”, якого немає у повідом­ленні Марка, а натомість подано один раз у Луки і два рази в Першому Посланні до коринтян, можна приписати ранній Церкві, яка визнала, що таким був намір Ісуса. Якби навіть було так, тра­диція, яка говорить, що Ісус ді­лився хлібом і вином з учнями, залишається, і далі заохочує до інтерпретації. Іншими словами, щоб вияснити початки спільного споживання їжі в Церкві, а також ставлення перших християн до Ісуса, ми повинні впевнено при­пустити історичність такого виду споживання їжі, в якому брав участь Ісус.

Усі Євангелії підводять до висновку, що Остання Вечеря Ісуса була певним чином пов’я­зана з єврейською Пасхою, хоча синоптики і Іван не згідні щодо дати цього свята. Усі обрядові єврейські трапези розпочинали­ся з ламання і роздавання хліба, що супроводжувало читання по­дячної молитви; під час їжі час­тувалися також вином. Якщо це було пасхальне споживання їжі, головні страви трактовано як си­мволи, зміст яких належало ви­яснити. Тому Ісус пояснює значення хліба і чаші. В інтер­претаціях не збереглося жодної згадки про те, чи споживали па­схальне ягня (що виразно припу­скає св. Лука, див. Лк. 22,15, і розповіді про приготування до Пасхи). Натомість Ісус висловив три дуже важливі речі. Перша стосувалася останньої їжі, яку Він споживатиме з учнями, перш ніж справить учту з ними в Цар­стві Божому (Лк. 22, 16). У дру­гому висловлюванні Ісус назвав хліб Своїм Тілом, а те, що Він розділив кавалки хліба між уч­нями, означає, що Ісус віддає Самого Себе іншим. По-третє, Ісус назвав чашу вина чашею Своєї Крові. Кров же означає смерть. Ісус пов’язує її з Новим Завітом, а слова Книги Виходу (пор. Вих. 24, 8) підказують, що йдеться про жертву смерті, що розпочинає Новий Завіт. Слова “за багатьох” є натяком на від­дання Слуги Божого “за бага­тьох” (Іс. 53, 11-12). Спосіб, у який Ісус здійснив цей акт перед Своєю смертю, послужив Йому, щоб показати Своїм учням доро­гу, завдяки якій вони пам’ятати­муть про Нього і радітимуть особливому способові спілкуван­ня з Ним після Його смерті та поки вони самі потраплять до Царства Божого. Тому їжа, яку учні мали спожити, в певному сенсі трактується як заповідь уч­ти, до якої Месія засяде зі Своїми учнями у Царстві Небесному (Пор. Мт. 8, 11; Лк. 14, 15). Ця їжа не є лише символом чи об­разом учти, а й її істинним випе­редженням. Це виразно відчува­ється зі слів, ужитих у Першому Посланні до коринтян (1 Кор. 10, 16). Згідно з ними, вірні, які отримують хліб і чашу, стають причасниками Тіла й Крові Ісуса. Йдеться не про надмірну конк­ретизацію, оскільки в тілі місти­ться і кров; Павло скорше двояко говорить про те, що вірні мають участь в Ісусі, Який помер за них. Цю інтерпретацію підтверджує його позиція, що вірні не повинні брати участь у тих учтах, під час яких споживають страви, складе­ні на вівтар божків: “Я ж не хочу, щоб ви були спільниками бісів” (1 Кор. 10, 20), тобто щоб вірних єднав з ними якийсь духовний зв’язок. Це також підтверджує думка Луки, що “ламання хліба” (Діян. 2, 42 та ін.) було продов­женням трапез, в споживанні яких брав участь Ісус після Свого воскресіння.

Отже, чим, за Павлом, повин­на бути їжа, для споживання якої вірні збираються в Коринті? На­певне, це мала бути радісна, а не сумна зустріч, однак дехто з християн у Коринті виявляли брак міри. Адже передусім вона була способом звістування смер­ті Ісуса як жертви, принесеної заради людей, і започаткування Нового Завіту. Це була зустріч, що об’єднувала вірних, несла з собою мир. Це була їжа, призна­чена на обмежений час, доки Го­сподь не повернеться в тріумфі, і в цей власне час була одним із способів вираження зв’язку між Господом і Його народом.

У Діяннях Святих Апостолів ще й далі знаходимо свідчення про регулярні зібрання вірних на ламання хліба (2, 42. 46; 20, 7 і 27, 35). Оскільки в Діяннях не йдеться ні про чашу, ні про будь-які висловлювання Ісуса на цю тему, часом з’являються думки, що тут мовиться про трапезу, дещо відмінну від Господньої Ве­чері, описаної Павлом, що вона є скорше радісним урочистим святкуванням приязні з воскреслим Ісусом, ніж спомином Його смерті. Ці описи принаймні не суперечать одне одному, і здає­ться слушним поєднання врочи­стого пригадування смерті Гос­пода з відчуттям радісного зв’яз­ку з Ним.

В описанні Останньої Вечері в Євангелії від Івана бракує євхаристійних елементів, які є в інших Євангеліях, тому що для Івана це не була пасхальна учта; Іван деінде наводить Ісусові сло­ва про споживання Його Тіла та Його Крові (6, 53).

У Новому Завіті є й інші згадки про Господню Вечерю. Наприклад, спосіб, яким були переказані події, що стосувалися розмноження Ісусом хліба (Мр. 6, 30-44; 8, 1-9 і пар.), наводить на думку, що євангелісти вбача­ли паралель між тим, як Ісус нагодував людей хлібом, і духо­вною їжею, якою Він є для Цер­кви. Можливо, що дедалі глибше розуміння смерті Ісуса, яке ми відкриваємо в Новому Завіті, за- корінене в словах установлення, де знаходимо основні поняття жертви і завіту.

Перекладено з польської: Slownik wiedzy biblijnej. Vocatio, 1997.

Учні перебували на ламанні хліба

У нас є надто мало свід­чень, щоб довідатися, як перші учні Христа звершу­вали Євхаристію. Однак якщо ми уважно читаємо Новий Заповіт і знаємо пе­вні загальні закони людсь­кої психіки та нових груп, ми можемо багато дізна­тися.

Обряд Ламання Хліба, або Господньої Вечері, від­значався великою просто­тою, оскільки жива віра перших визнавців Христа все доповнювала. На фор­мування обряду відправ­лення Євхаристії мав впливати обряд пасхальної вечері, оскільки саме під час неї Христос установив Євхаристію. Обряд пас­хальної вечері, здійснюваний раз на рік, був добре розбудований, і тому припускається, що субот­ня вечеря, яка завжди відправля­лася у п’ятницю ввечері, стала зразком для способу звершення Євхаристії. Однак як довго існу­вала ця подібність обрядів, ви­значити важко. Святий Матвій і святий Марко в описанні Остан­ньої Вечері подають літургій­ні формули, вживані при від­правленні Євхаристії, і вже не посилаються на пасхальну ве­черю, що може вказувати на те, що обряд Євхаристії не належав уже до релігійних єв­рейських трапез, а став само­стійним обрядом.

Перші спільноти христи­ян, згуртовані навколо Апос­толів та їхніх найближчих учнів, створюють молитовні формули і визначають обря­ди. Усе випливає з живої віри в присутність Господа і ви­ражає цю присутність. Це – час спонтанності у формулю­ванні молитов і в переживан­ні літургії. Однак спон­танність ця своєрідна: є сво­бода творчості, але зберігаю­ться певні норми та схеми. Свобода у формуванні літургії спиралася на авторитет Апосто­лів; форми літургії, що виника­ли, набирали сили з апостоль­ського авторитету. Саме це спирання на авторитет Апостолів зберегло єдність у звершенні Єв­харистії при одночасному досить вільному звершенні обрядів. На формуванні обряду Євхаристії позначилися також загальні за­кони людської психіки: завжди жива повага до “отців у вірі”, звертання до вже існуючих схем, що звільняє від нових зусиль, обмежує народження новотворів розростанням спільнот.

Місцем відправлення Євха­ристії був дім: адже Христос саме в домі переживав Останню Вечерю, і в домі встановив Свою Євхаристію. Коли зросте кіль­кість учнів, то буде велика зала в домі, як у Троаді (пор. Діян. 20, 7). Також у Троаді бачимо хрис­тиян, зібраних на ламання хліба у “перший день після шабату”, тобто в неділю: день Господній був днем Євхаристії.

Відправлення Євхаристії по­первах не було поєднане з читан­ням Святого Письма. Християни єврейського походження і далі слухали Слова Божого в синаго­зі. Здається досить правдоподіб­ним, що в християнських гро­мадах язичницького походження спочатку з’явилося читання Свя­того Письма, яке передувало від­правленню Євхаристії. Читалися книги Старого Заповіту, від яких поступово переходили до книг Нового Заповіту. Читання Свя­того Письма супроводжувалося живим словом та молитвами.

Св. Павло у Першому По­сланні до коринтян подає най­давнішу традицію відправлення Євхаристії: він отримав її від Го­спода, за посередництвом Церк­ви і правдиво передав це коринтській громаді. Подібним чином відбувалося і в інших спільнотах: разом з вірою в Христа отриму­вали “дар Євхаристії”, приймали святий обряд і берегли його від спотворень.

Господню Вечерю, як дізнає­мося з того самого Послання св. Павла, в багатьох спільнотах по­єднували з братньою трапезою, що звалася “агапа”. Ця трапеза нагадувала про те, що зробив Христос, і згуртовувала всіх, хто в Нього ввірував. З Послання св. Павла ми дізнаємося також про зловживання, що виникли у зв’язку з цією трапезою, про від­сутність єдності під час сидіння за спільним столом. Агапа не протрималася довго, особливо на Заході, і причини її занепаду бу­ли різні. Відхід від агапи змінить спосіб відправлення Євхаристії. Зникнуть столи, за якими сиділи вірні, залишиться тільки один, Господній стіл, навколо якого збиратимуться вірні разом з єпи­скопом. Наприкінці І століття агапа стала всюди позалітургійною трапезою, втратила безпосе­редній зв’язок з Євхаристією, а з часом і зовсім зникла.

Переклад з польської: Eucharystia ріerwszych chrzescijan. Znak, 1987.

Новий Завіт про установлення Пресвятої Євхаристії

Якже вони їли, Ісус І узяв хліб, поблагосло­вив, розламав і дав уч­ням, кажучи: “Беріть, їжте: це Моє Тіло”. Потім узяв чашу, воздав хвалу і подав їм, кажучи: “Пийте з неї всі, бо це Кров Моя (Нового) Завіту, що за багатьох І проливається на відпу­щення гріхів. Кажу вам: Не питиму відни­ні з цього виноградно­го плоду аж до дня того, як питиму його новим з вами в Царст­ві Отця Мого” (Мт. 26, 26-29).

І коли вони їли, Ісус узяв хліб, благословив, розломив і дав їм, ка­жучи: “Беріть, це Моє Тіло”. Потім узяв ча­шу, воздав хвалу, дав їм, і пили з неї всі. Та й сказав їм: “Це Моя Кров Завіту, що проли­вається за багатьох. Іс­тинно кажу вам, що не питиму вже від плоду винограду аж по той день, як новим буду йо­го пити в Царстві Бо­жім” (Мр. 14, 22-25).

І Він до них промовив: “Я сильно бажав спожи­ти оцю пасху з вами перш, ніж Мені страж­дати, бо кажу вам, Я її більш не буду їсти, аж поки вона не звершить­ся в Божім Царстві”. І, взявши чашу, віддав хвалу й мовив:

“Візьміть її і поділіться між собою, бо, кажу вам: Віднині Я не буду більше пити з плоду ви­нограду, доки не при­йде Боже Царство”. І, взявши хліб, віддав хва­лу, поламав, дав їм і мовив: “Це – Моє Тіло, що за вас віддається. Чиніть це на Мій спо­мин” (Лк. 22, 15-20).

Я бо, що прийняв від Господа, те й передав вам: Господь Ісус тієї ночі, якої був виданий, узяв хліб і, віддавши подяку, розламав і ска­зав: “Це Моє Тіло, Во­но за вас дається. Це робіть на Мій спомин”. Так само й чашу по ве­чері, кажучи: “Ця чаша – Новий Завіт у Моїй Крові. Робіть це кож­ний раз, коли будете пити, на Мій спомин” (1 Кор. 11, 23-25).

Отці Церкви про Євхаристію

Євхаристія У II І III століттях

Найранніше описання Євхаристійної відправи знаходимо в першій Апології св. Юстина, на­писаній для цезаря Антоніна Пія біля 150 року. Юстин описує християнську науку, життя і культ. Він подає два описання Євхаристії, що дозволяє точно відтворити обряд.

Християни збираються на Євхаристію в неділю, у призна­чене місце приходять вірні з міст і сіл. Євхаристію веде керівник – св. Юстин пише до язичників і не вживає слова “єпископ”. Літу­ргія розпочинається читанням Святого Письма як Старого, так і Нового Заповіту. Святе Письмо читає читець, і робить це так довго, як дозволяє час. Винятко­ве місце у читаннях відведене Євангеліям – св. Юстин першим вживає множину. Коли читець закінчує, керівник живим словом звертається до віруючих і заохо­чує до життя згідно з почутим Словом. Далі всі підво­дяться з місць і спільно моляться, однак автор не подає слів цієї молитви вірних. Поцілунок миру завершує молитву під час Євхаристії, поєдна­ної з уділенням Хрещен­ня. (Чи було Хрещення і в звичайній недільній Євхаристії?) Тоді керів­никові приносять хліб і вино, змішане з водою: так просто уявлялося принесення Дарів. Над Дарами священнослужи­тель “відправляв молит­ви і подяки”: св. Юстин не подає змісту цієї Євхаристійної молитви, оскільки священик складав її вільно за відомою йому схемою. Євхаристійну молитву народ завершував радісним вигу­ком “Амінь”. Диякони роздавали присутнім Тіло і Кров Господню, відсутнім же Причастя заносили додому. Наприкінці збирали по­жертвування і віддавали їх кері­вникові, оскільки він розподіляв допомогу тим, хто її потребував. Євхаристія, описана св. Юсти­ном, складається вже з двох ча­стин: читання Святого Письма і відправлення обряду. Оскільки Апологія говорить взагалі про християн, а не про конкретну спільноту, ми можемо зробити висновок, що такий порядок мала Служба Божа як у Римі, так і в основних спільнотах Сходу.

Мине не так багато часу, а у відправленні Євхаристії відбуде­ться зміна молитов, що промов­ляються під час обряду. Про це свідчить твір, що з’явився близь­ко 215 року під назвою “Апос­тольська Традиція”, загально приписувана св. Іполиту. Це пер­ший твір, що містить не тільки схеми молитов, а й цілі готові молитовні формули. Завершився період священнослужителів-харизматиків, надходить час уста­лених літургійних формулювань. Усе спрямовано до уніфі­кації обрядів. Святий Іполит не подає повного описання Євхаристійної літургії, але перший на­водить зразок Євхаристійної молитви; священнослужитель може і далі складати власні мо­литви, але ця є найдавнішим із збережених текстів месальної лі­тургії. Ота найдавніша Євхаристійна молитва Церкви знову запроваджена в нашій літургії: відповідно змінена, вона вжива­ється як наша Євхаристійна мо­литва. Треба завважити ще одне: літургія, представлена “Апос­тольською Традицією”, – єдина, спільна для всієї Церкви, як у східних, так і в західних прові­нціях імперії.

До середини III століття Єв­харистію відправляли в будин­ках, де були великі приміщення, хоча вже з початком III століття маємо випадки, коли будинок пе­редається виключно для куль­тових потреб. Такий будинок називався “домом Церкви”, а зго­дом – просто церквою. У другій половині III століття християни вже споруджують великі будин­ки, де збираються на молитву. В Римі на той час їх було біля сорока. Особливе місце культу і зростання кількості віруючих вплинуть на обрядову сторону відправлення Євхаристії.

Перекладено з польської за: Eucharystia ріerwszych chrzescijan. Znak, 1987.

Свята Римська Меса від IV до VII століття

313-й рік, коли Церква здобу­ла свободу, вніс значні зміни в життя спільнот віруючих. Зміни торкнулися також літургії, але головно – обрядів, пов’язаних з відправленням Євхаристії. При­чини цих змін були дуже різні.

Здобувши свободу, Церква зводить перші базиліки, які неза­баром постануть у більшості міст імперії. Базиліка – це велика за­ла, проста, але гарна, відокремле­на від галасу вулиці. Вона, відома в Римі як будівля, що служить громадським цілям, є неначе створена для християнського культу, бо може вмістити постій­но зростаючу кількість віруючих. Тепер змінюється спосіб відпра­влення Євхаристії: вже не можна зберегти обрядів, що виникли і були пристосовані до маленьких груп, які збиралися в домах. Тво­ряться нові обряди, нова літургія, що має силу показати значимість звершуваної таємниці та впрова­дити в неї учасників.

Перебіг літургії Святої Меси, що відправлялася в базиліці, від­носно нескладно відтворити. Єпископ входить до святині і головним нефом прямує до абсиди. Потім засідає за встановле­ною тут кафедрою, а на місцях біля нього – пресвітери. Звідсіля єпископ проводить літургію. Чи­тець читає Святе Письмо з амво­ну, встановленого бли­жче до людей, там само диякон читає Єванге­лію. На Євхаристію єпископ підходить до вівтаря, розташованого вглибині нефа і, повер­нувшись обличчям до вірних, відмовляє Євхаристійну молитву.

Святому Причастю передує ла­мання хліба, бо ще немає малень­ких облаток (комунікантів). Від вівтаря вірним роздається Святе Причастя. У такому великому приміщенні, з участю великої кількості вірних, Свята Меса стає урочистим обрядом.

Зміни у Святій Месі стосую­ться не лише обрядової частини, а й сягають її молитовної сторо­ни. Тут ми спостерігаємо далеко­сяжні перетворення, які при­несла з собою зміна літургійної мови. Рим запроваджує в літур­гію латину замість вживаної досі грецької. Першою зробила це, ви­передивши інших, африканська Церква, у Римі ж довший час існувала двомовність літургії. Спочатку ввели латинську мову в читаннях, молитви ж довго за­лишалися грецькою мовою. До останніх десятиліть IV століття панувала двомовність: до Святої Меси вже входила латина, але грецька й далі залишалася в акламаціях та відповідях. Як писав один із тогочасних священиків, вірні співали грецькою за звич­кою, не розуміючи слів. Найдов­ше збереглася грекомовна Єв­харистійна молитва. За Папи Дамасія (помер 384 р.) відбувся остаточний перехід на латину.

Запровадження її не було простим перекладом досі вжива­них грецьких текстів. Латинська мова внесла в літургію, а отже, і в Святу Месу римський дух стриманості, простоти, логічнос­ті та ладу. Запровадження лати­ни сформувало основну схему римської меси, яка, по суті, збе­реглася до наших часів. Тоді ж відбулася і диференціація літур­гії в Церкві. Церква Східна і Церква Західна відтоді відрізня­тимуться способом відправлення Євхаристії, вже не повернеться єдність, що панувала у перші віки.

Месальні молитви, такі хара­ктерні для римської літургії, що збереглися й донині, формуються власне в цей період. Колекта – молитва, що читалася священ­нослужителем на початку Святої Меси – передувала читанням і вводила в літургію: тоді ще не було акту покути. Молитва над Дарами завершувала обряд при­готування Дарів. Під час їх скла­дання на вівтарі священик не читав про себе ніяких молитов. Префація (так зветься в римсь­кій літургії вступна частина Євхаристійної молитви), як змінна молитва, нагадувала у відправ­ленні Євхаристії в літургії дня святковану таємницю. Молитва після Причастя ставала складан­ням подяки за Божий дар і міс­тила прохання про діяння його як у житті людини, так і в житті Церкви. Молитва за народ завер­шувала обряд Святої Меси і була проханням про благословення Боже для учасників Євхаристії. Месальним молитвам передував заклик “Молімося”, попервах розбудований, а потім скороче­ний власне до такого вигляду, а завершувало їх звернення до От­ця через Господа нашого Ісуса Христа. У Римській Церкві ви­ник власний молитовний стиль: молитви, які тоді народилися, відзначаються простотою, глиби­ною змісту і притаманною їм красою. Багато з них повернули­ся до Римського Служебника пі­сля останньої літургійної ре­форми, і Церква й надалі зверта­ється ними до Бога.

Євхаристійна молитва у рим­ській літургії усталюється в своє­му основному змісті наприкінці IV століття, а в наступні віки буде лише розбудована. Можна сказати, що вона формується з IV по VI століття. Римській лі­тургії була відома лише одна Єв­харистійна молитва, і тому її називали римським каноном. Під час відправлення Євхаристії зав­жди відмовлявся той самий ка­нон: він мав лише – як уже згадувалося – змінну префацію. Так було в римській літургії аж * до II Ватиканського Собору, який запровадив три нові Євхаристійні молитви. Месальний римський канон належить до ви­няткових композицій, як з погля­ду мови, так і з теологічного погляду. Він робить сильний ак­цент на жертовному характері Євхаристії, яка є жертвою Ново­го Заповіту.

Який був порядок читань під час Святої Меси, сказати важко, бо літургійні книги, що дійшли до наших днів, свідчать уже про пізніший період. У римській Св. Месі, як і в інших літургіях, спо­чатку було три читання: зі Ста­рого Завіту, з Апостольських По­слань, а також читання Євангелії. Однак, ще в згадуваний період занепадає читання зі Старого За­віту: в римській літургії залиша­ться два читання, і так буде аж до останнього Собору.

Розвинена месальна літургія вимагала усталених літургійних текстів. Не всі священики були готові до імпровізації, тим біль­ше що Церква ревно дбала про теологічну правильність моли­тов. Відомим є вислів lex orandi, lex credendi – “молитва – норма віри”. В добу христологічних су­перечок і теологічних дослі­джень Церква ревно плекала правильність віри, що виражала­ся в молитвах. Синоди нагадува­ли про це все частіше, рекомен­дували священикам консульту­ватися щодо літургійних текстів перед їх використанням з “вправ­ними братами”, також пропону­вали збірки молитов і вимагали, щоб нові молитви віддавали на розсуд синоду. Можна припусти­ти, що добрі молитви були запи­сувані, збиралися і переписува­лися іншими. Так постали перші Libelli missarum -“Месальні кни­жечки”, що містили потрібні для Служби тексти.

А ось перелік літургійних книг, вживаних у ті часи при відправленні Святої Меси. Сакраментарії – книга, що містить молитви, які читалися священ­нослужителем під час відправ­лення Євхаристії, а також інших святих обрядів. Збереглися такі римські сакраментарії: Сакраментарій з Верони (містить най­давніші літургійні тексти V ст.), Галесіянський Сакраментарій (VI ст.), Григоріанський Сакра­ментарій (VII ст). Сакрамента­рії не містили читань із Святого Письма, і тому виникали й інші літургійні книги. Лекціонарій — книга, що містила месальні чи­тання, які передували Євангелії. Євангеліарій – книга, що містила Євангелія, визначені на окремі дні. Антифоиарій – книга, що містила тексти для співу під час Святої Меси: спів на вхід (Introit), спів після першого читання (Gradual), спів під час приготу­вання Дарів (Offertorium) і спів під час Святого Причастя (Сотmunio).

Урочиста месальна літургія, що відправлялася у великій ба­зиліці, зумовлювала потребу від­повідного вбрання: так у цей період виникає літургійний одяг. Його розвиток поволі прогресу­вав між IV і VI століттями. При цьому за взірець брали не вбран­ня священиків Старого Завіту, а римський убір, який носили осо­би, що стояли на високому щаблі суспільної ієрархії. У щоденному житті світська мода мінялася, у літургії ж зберігся давній одяг і тим самим літургійне вбрання стало відрізнятися від світсько­го.

Участь народу в месальній літургії значно полегшувала за­проваджена латинська мова: вір­ні розуміли зміст читаного Святого Письма, зміст молитов і могли відповідати на заклики священика. Можна припустити, що прості співи виконували всі зібрані, натомість антифони з ускладненою мелодією міг вико­нувати тільки хор, званий схолою. У Римі занепадає молитва вірних, яка так сприяла включен­ню зібраних в літургію. Однак триває складання жертовних Да­рів народом, і в такий спосіб вірні переживають свій зв’язок з жер­твою Святої Меси. Священно­служитель голосно читає Євхаристійну молитву, народ внутрі­шньо супроводжує його слова і наприкінці голосно промовляє: “Амінь”. Однак вірні дедалі рід­ше приступають до Святого При­частя, що непокоїть пастирів, синоди видають нагадування і конкретні рекомендації. Але в кінцевому підсумку, незважаючи на всілякі проблеми, участь на­роду в месальній літургії є знач­ною, і досі ці віки ще зали­шаються зразком для нас.

Перекладено за: Eucharystia pierwszych chrzescijan, Znak, 1987.

Агапе — любов, яка віддає саму себе

Чим є любов? Чи існує важливіше питання? Література, кіно, взагалі мистецтво – все концентрується довкола любові. Людина є спрагнена любові, спрагнена того, щоб заглибитися в її суть як теоретично,так і практично. Євхаристія є школою любові, тут ми дістаємо відповіді на наші питання, тут ми маємо можливість практикувати любов.

Любити – значить віддавати самого себе

“Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає” (Ів. 15, 13). Ісус визначає любов, вихо­дячи з найвищої любові. Він міг би сказати: “Любов – це давати”, або “Любов – це віддавати частку себе”. Та ні, Він вказує саме на ту найбільшу любов, яка не зу­пиняється на півмірах. Для Ньо­го любов – це віддавати своє життя, тобто віддавати себе всьо­го. І Він так чинить. На хресті Він віддає Себе всього. Його ру­ки і ноги, навіть Його серце так відкриваються, що кров, символ життя, нестримно спливає, зали­ваючи всю землю. Він буквально віддає Себе, проливається.

Знаки, якими ми послугову­ємося в Євхаристії (знаки “діяльні”, тобто такі, які викону­ють те, що самі означають) є в певному сенсі ще виразніші та радикальніші, ніж первинна ре­альність, яку вони виражають. Немає більш крайнього способу віддати самого себе, як дозволи­ти статися питтям для тих, кого любиш.

Євхаристія показує, що лю­бов – це вийти з себе, із свого Я. На це вказує те найважливіше, для чого ми були створені. “Не замикайся в собі”, – говорить Євхаристія. – Не жалкуй за со­бою, залиш себе, подумай про інших, живи для інших.” Жити згідно з Євхаристією – значить жити для інших, віддавати само­го себе і проливатися, бути по­живою і питтям.

Безпосередньо перед прий­няттям св. Причастя ми благаємо в молитві: "… скажи тільки слово, і буде уздоровлена душа моя”. Жодне таїнство не є таким зці­люючим, як Євхаристія. Якщо ми розбиті, хворі, знервовані, то це тому, що ми замикаємося в собі. Це не обов’язково має бути моральний гріх, але це може ста­ти гріхом, якщо ми нічого не зробимо для того, щоб вийти з нашого ув’язнення. “Лазарю, вийди сюди!” (Ів. 11, 43), – гово­рить Євхаристія. Вона є щоден­ним нагадуванням, що ми створені для того, щоб виходити за межі свого Я.

Стаючи їжею і питтям, Ісус показує, що Він Сам – а тим самим і Бог-Отець, бо хто Його бачив, той бачив і Отця (Ів. 14, 9) – повністю віддав Сам Себе за нас. І саме через те, що Він є поживою і питтям, Він може увійти в нас і створити в нас ту саму любов, яка віддається. Він знає, що ми станемо тим, що споживаємо. Споживаючи агапу, любов, яка жертвує себе, ми самі стаємо агапою. Це геніально, що Євхаристія воднораз виражає любов Бога, яка віддає себе і яка будить в нас таку саму любов, що віддає себе. Вона показує нам, що Бог “приноситься в жертву” і що Він перетворює нас у людей “жертви”. Ми стаємо свідками “екстатичної любові” Ісуса, і Він Сам перетворює нас на людей “екстазу” (лат. extasis походить з гр. ek, що означає з, поза, та stasis – спокій, положення. – Ред.)

Віддані Отцю

Євхаристія робить нас “жер­твою … освяченою у Святім Дусі” (Рим. 15, 16). Ми стаємо жерт­вою Богові. Ісус є жертовним Агнцем, офірованим Отцю (у Святій Месі тричі звемо Його “Агнцем Божим”), а ми, своєю чергою, є дрібними “агнцями Божими”, принесеними в жерт­ву, посвяченими Богові. Нас під­хоплює і втягує цей великий струмінь жертви, який плине че­рез Євхаристію. В оновленій месальній літургії ця динаміка Євхаристії виразніша, ніж у дособорній Святій Месі. “Нехай Він зробить нас вічним (жерто­вним) даром для Тебе”, – моли­ться Церква (III Євхаристійна молитва).

Коли ми говоримо про жерт­ву, то думаємо про наші маленькі зречення. Ті, хто виріс у тради­ційній католицькій родині, зви­кли до жертв такого роду. Хтось подарував мені у Великий Піст шоколадку, а я залишаю її до Пасхи. Це не позбавлене сенсу, але жертва – це щось більше. Жертва, якої чекає від нас Ісус, це, згідно з Біблією, – виконува­ти Його волю. “Ось Я іду, щоб чинити Твою волю, Боже” (Євр. 10, 7; 9). Усе Його життя розпи­нається між двома фундамен­тальними “Так”: “Fiat” Марії і Його власним: “Не що Я хочу, а що Ти” (Мр. 14, 36).

Жертвувати щось — не озна­чає враз кинути те, чого власне й не вимагається. Жертвувати – значить відмовитися від власного самовільного життя. Це зна­чить уже не хотіти самому ним керувати, але дозволити керува­ти Богові. Казати разом з Ісусом: “Отче, у Твої руки віддаю духа Мого!” (Лк. 23, 46), – або з Ша­рлем де Фуко (1858 – 1916): “Отче, Тобі довіряюсь. Роби зі мною, що хочеш”. Жертвувати – це вже не тримати своє життя у своїх руках, а скласти його на руки Бога, залишити себе, одне слово, залишити все, що відді­ляє нас від Бога.

Жертва завжди пов’язується зі смертю. “Стара людина”, той егоїст, нас уже не цікавить, ми відкидаємо її. Святий Священик з Арса (1786 – 1859) казав: “Якби ми збагнули Євхаристію, ми му­сили б померти”. Померти, між іншим, через те, що Євхаристія є щось таке велике, таке могутнє, що ми не в змозі його осягнути, а також через те, що вона є жер­твою Ісуса, в якій ми не можемо брати участі не вмираючи разом з Ним. Коли Ісус говорить: “Робіть це на Мій спомин”, Він запрошує нас увійти в Його смерть. Відправляти Євхаристію, не будучи готовими вмерти, є внутрішньою суперечністю.

Ми бо співробітники Божі (1 Кор. З, 9)

Ісус хоче ввести нас у Свою смерть, а це неминуче тягне за собою темряву, страх, самотність – але й довіру, і навіть виразне віддання Богові. Ісус прагне, щоб ми були разом з Ним. “Разом” – це дуже важливе слово. У Гетсиманськім саду Він просить учнів, щоб вони були разом з Ним: “Зостаньтеся тут і чувайте зо Мною”, а потім: “Отож і однієї години не спромоглися чувати зо Мною?” (Мт. 26, 38 і 40). У св. Івана Він ще більше наполягає: “Отче! Хочу, щоб ті, яких Ти Мені передав, перебували там, де і Я, щоби й вони були зо Мною та й бачили Мою славу, яку Ти дав Мені” (17, 24). Ми знаємо, що слава Його проявилася на хресті.

Ще раніше Ісус шукав наго­ди, щоб дозволити деяким осо­бам мати участь в Його жертві. Коли Марія і Марфа висилають посланців, які повідомляють, що “Господи, той, що любиш Ти йо­го, слабує” (Ів. 11, 3), Ісус не йде, а чекає. “Любив же Ісус Марту і її сестру, і Лазаря” (11, 5), і зразу ж: “Тож як зачув, що той хворіє, ще два дні лишився на тому місці, де перебував” (11, 6). Обидва рядки становлять одне ціле – саме тому, що Ісус їх так любив, Він хотів, щоб і вони спізнали щось із Його страху перед смер­тю.

Найближчі Ісусові стають співучасниками Його страждан­ня. Марія та Іван, учень, якого Ісус так любив, стоять під хрес­том. Марія стоїть там як пред­ставниця всієї Церкви, кожного з нас. Усе, що терпів Ісус, тер­пить і Вона, з’єднана з Ним у повному значенні цього слова.

Навіщо стільки страждань? Не тільки тих страждань, яких ми варті – ми самі є причиною більшості наших страждань: хто відвертається від Бога, той сам створює собі пекло, – але й тих страждань, що зачепили невин­них людей, незмінним прагнен­ням яких є жити для Бога. Може, саме тут захована відповідь. Ісус хоче, щоб і вони були разом з Ним там, де є Він.

Чи це не страшно? А може, навпаки? Може, це незбагненний дар – бути разом з Ним? Людина цілу вічність радітиме з того, що вона хоч трохи могла бути разом з Ним, що Він захотів послугуватися нами, що Його велика справа спасіння хоч трошки була нашою. Бог хоче піднести нас на свій власний рівень, Він не має нас за немовлят, що здатні лише брати. Він прагне, щоб і ми могли давати так, як Він; Він трактує людину як партнера. Він любить наші жертви не тому, що потре­бує їх, а тому, що вони показують нашу велич.

Наша жертва доводить, що ми, бувши справді створені на образ Божий і на подобу Трьох Божественних Осіб, не тільки бе­ремо, а й даємо. Як би ми могли бути введені в життя Святої Трійці й брати в Ній участь, не маючи змоги брати участь у Її вічному взаємному даванні?

Поміркуймо ще раз про цю дрібну крапельку води, яка змі­шується з вином під час Святої Меси. Краплею води є ти і я, що кажемо: я теж хочу брати участь. Коли після воскресіння Ісуса Пе­тро мовить до Апостолів: “Іду ловити рибу”, – вони відповіда­ють: “Підемо й ми з Тобою” (Ів. 21, 3). Так само і ми йдемо вслід за Ісусом, коли Він в Євхаристії приносить Себе в жертву Отцю.

Віддані одне одному

Ісус приносить Себе в жертву також і людині. Він і в цьому аспекті своєї жертовної позиції не хоче бути Сам без нас.

Ісус став для нас отим хлібом, що ламається. Він хоче і нас зробити таким хлібом, щоб ми були ним одне для одного і для цілого світу. Чудо розмноження хліба, про яке розповідає Єван­гелія, не повинне залишитися лише якоюсь історичною подією. Ісус хоче продовжувати це чудо через нас не тільки через те, що священики Церкви ділять Євха­ристію, але й через те, що всі ми навзаєм ділимося. Ми самі по­винні бути хлібом, як став хлібом Він.

Ісус народився у Вифлеємі. Вифлеєм означає “дім хліба”. Вже це вказує на покликання Ісуса: бути хлібом для сьігу. Ко­ли Він народився, Його поклали в ясла – місце, куди закладають корм для худоби. Це також вка­зує на те, що Ісус готовий стати кормом. Вифлеєм і ясла є вира­женням “нетерплячості” Бога. Передусім вони вказують на те, що колись у майбутньому Він стане поживою. І в цьому ми також повинні бути разом з Ним, повинні бути хлібом у Хлібі. Він приходить до нас не тільки для того, щоб зміцнити й нагодувати нас, але й для того, щоб ми, зі свого боку, могли годувати ін­ших. Ми можемо ділити з Ним відповідальність і бути поживою для світу.

Приймати Ісуса в Євхаристії як поживу зрештою означає, що ми самі стаємо поживою для ін­ших. Поживою, яку дає Ісус, є Його любов. Чимось нечуваним у Євхаристії є те, що нам дається власна любов Бога, і не як тема для наших роздумів, не як при­клад для наслідування, а як субстанційна пожива.

Якщо ми споживаємо і п’ємо цю любов, то самі стаємо пожи­вою і питтям. Суттю любові є віддавати себе. Ми починаємо тужити за тим, щоб наше життя стало життям для інших. Щораз менше ми затримуємося на собі, хочемо бути в розпорядженні ін­ших, робити їх щасливими; за­мість. жалкувати за собою, ми піклуємося про інших; замість замикатися у власному смутку радіємо з тими, що радіють, і плачемо з тими, що плачуть (пор. Рим. 12, 15). Ми вже належимо не собі, а іншим. Після спожи­вання Тіла Ісуса і пиття Його Крові ми, своєю чергою, повинні говорити не словами, а життям: беріть і їжте – споживайте мене, напийтеся мною!

Якщо хочемо знати, для чого нам тіло, треба спрямувати по­гляд на Євхаристію. Наше тіло дане нам, щоб його віддавати. Природним станом для тіла є “бути відданим”. Ісус приходить до нас в Євхаристії для того, щоби кожен із нас міг особисто сказати: Це – тіло моє, що за вас видане.

Те, чого ми вчимося у школі Євхаристії – не дрібні справи, для цього потрібно ще багато про що дізнатися. Євхаристія – це таїнство, яке ми повинні часто приймати. Найкраще щодня, оскільки з кожним днем Церква приносить нам чисту, святу і без­доганну жертву разом з Ісусом. До цієї школи ми повинні ходити все життя. Егоцентризм, зосере­дження на собі такі невідпорні, що ми повинні повсякчас пиль­нувати свою спадкоємність з Ісусом, щоб поступово здолати цей егоцентризм.

Однак не досить відбути Свя­ту Месу, немов якийсь робот чи автомат; ми мусимо знати, що ми робимо і згідно з цим жити.

Божа щедрість

Євхаристія вчить, що Бог не скупий у Своїй любові. Він зав­жди віддає Себе безкорисливо, не ощаджує нічого. Ми бачимо це в Кані Галілейській, де Ісус учиняє Своє перше чудо. Моло­дята, може, й не скупі, однак, без сумніву, щось неправильно спла­нували – забракло вина. В цю ситуацію втручається Ісус і пере­творює так багато води на вино, і то вино найвищого гатунку, що всі дивуються. Адже таке добре вино не подають наприкінці уч­ти!

Ісус, чудесно розмножуючи хліб, робить так, що його не тіль­ки вистачає для всіх, але й за­лишається дванадцять кошиків куснів. Не треба боятися. Можна наїстеся досхочу. Завжди є ще більше, любов завжди більша.

Коли Марія з Витанії вили­ває дороге миро на голову Ісуса, учні здивовані. “Навіщо таке ма­рнотратство?” – кажуть (Мт. 26, 8). Але Ісус стає на бік Марії, Він не має нічого проти такого мар­нотратства. В цьому Він незрів­нянний.

Довга прощальна промова Ісуса знову вказує на щедрість Божу. Слова щедро спливають на учнів та їхні наївні питання. Як вже згадувалося, у св. Івана немає відомостей про встановлення Євхаристії, замість цього є образи Євхаристії. Сцена вмивання ніг є саме таким образом. Але й прощальна промова є образом. Ганс Урс фон Балтазар визначає прощальну промову Ісуса як “die Selbstverstromung des Wortes Gottes” (самовплив Божого Сло­ва). Боже Слово проливається на Апостолів, які нічого не розумі­ють, точнісінько так само, як кров проливається на людсь­кість, коли Ісус висить на хресті.

Це марнотратство Бога вчить нас не бути скупими в нашій любові. Ми можемо давати на­багато більше, ніж нам здається, оскільки ми одержуємо її набага­то більше, ніж думаємо. Немає побоювання, що джерело висох­не.

Однак, хоч Бог такий вели­кий, а Його любов така незмірна, Він здається нам таким малень­ким у білій облатці. Він не шукає ні реклами, ні шоу, не має по­треби бути популярним. Саме тому, що Він такий великий, Він добре почувається в малості. Йо­го велич є величчю любові. В Євхаристії Він є малим, схова­ним, майже невидимим Богом, і тому багато кому важко Його розпізнати. Ми звикли, що той, хто великий, робить навколо се­бе великий розголос. Але ж при­рода вчить нас: те, що є справді велике, відбувається в схованці, в тиші. Зерно в землі сходить у тиші. Те, що є справді велике, заслонене мовчанням.

Анрі Нувен розповідає, як колись Мати Тереза з Калькутти сказала йому, що якщо ми не бачимо Бога в Євхаристії, то не можемо побачити Його в убогих. Важко розпізнати Бога в людині, яка ховається й за дуже відраз­ливим, можливо, зовнішнім ви­глядом. Євхаристія повсякчас дає нам нові нагоди для того, щоб ми вчилися розпізнавати Бога в тому, що є мале й непомітне.

Немає нічого аж такого ма­лого, щоб Бог не міг використати його як знак і місце Своєї при­сутності, переповненої любов’ю.

Перекладено з польської: 0. Wilfrid Stinissen OCD. Chleb, ktory lamiemy. Poznan, 1995

Проповідник №9 1999