На прекрасному й відважному шляху, що провадить у світ, діти рухаються одночасно у двох напрямках: віддаляючись від мами і повертаючись до неї. Кожний крок у напрямку зовнішнього світу потребує її схвалення.
Як альпініст, який піднімається прямовисною стіною, насамперед обережно досліджує, чи може поставити ногу далі, так дитина вивчає вираз обличчя своєї мами. Чи мама поруч? Чи мама дивиться тепло, схвально, чи її обличчя виражає неспокій? Схвалення дає дитині змогу відвернутися і зробити крок у невідоме. Тому погляд, яким мама супроводжує дитину, має виражати тепло й підтримку, бо він надає дитині сил стати на ноги чи потягнутися по нову іграшку, або зробити наступні кроки. Потрібна присутність мами та її заохочення у самому виразі обличчя. Це умова, щоб дитина знайшла у собі необхідну відвагу.
З іншого боку, якщо заохочення до самостійності служить іншій меті — спонукає дитину конкурувати з ровесниками, панувати серед них і здобувати досягнення, — тоді матері деформують психіку своїх дітей, пхаючи їх «уперед», часто задалеко від себе.
Не раз можна побачити страх і дезорієнтацію малих дітей, коли вони повертають голову в бік мами, шукаючи в її очах підтримки, а мама не звертає на них уваги. Вона сидить собі на лавці в парку, не відчуваючи запитального погляду дитини, бо зайнята розмовою, ютубом, грою на смартфоні, обговоренням квартири з приятелькою. Або ж прочитала якусь книжечку про психологію виховання і вірить гідній жалю дурниці, що треба «відпустити дитину на глибінь», тим самим «мотивуючи» її видобути з себе відвагу. Або ж вона не реагує, бо соромиться перед іншими мамами, що виглядає надмірно турботливою, такою собі квочкою. Причин може бути сто! Для дитини всі вони не мають значення. Дитина почувається просто відстороненою, відкиненою. Якби мама придивилася уважніше, вона би це помітила. Але ж мама не дивиться…
На маленькому обличчі вимальовується переляк, але дитина вже не може нічого вдіяти. Брак зацікавленості з боку мами відрізав їй шлях до повернення. Дитина пробує йти далі. Вилазить на сходи, пробує подолати паркан…
Те, що вона зараз робить, почуваючись осамітненою, можна назвати «відвагою у зневірі». На таку відвагу здобувається хтось, хто почувається загнаним у безвихідь. Якби запитати маму, може, почала би пояснювати, що дитина «має зібратися з силами і ставати самостійною». Бо ж у нашій культурі потай визнається правило, ніби все, що провадить до «індивідуалізації», «самореалізації», є добрим, натомість те, що поєднане з почуттям безпеки і приналежності (а отже, виглядає пасивністю), вважається поганим. Підхід у дусі першої частини цього правила суперечить потребі дитячої психіки і становить приклад «психології хобі», якій сьогодні неусвідомлено підкорюються чимало батьків.
Діти неспроможні дати собі раду в ситуаціях раннього полишення їх на самих себе. Вони або стають плаксивими, або розвивають асуспільну браваду — щось, у чому не відчувають себе, забувають, витісняють самих себе зі сприйняття. «Відвернення» матері від них штовхає їх у зовнішній світ із різкою, ґвалтовною динамічністю, над якою вони не мають влади. Цей зашвидкий крок, яким вони віддаляються від матері, віддаляє їх також і від самих себе. Вони губляться у зовнішньому світі, бо він настає надто швидко, надто рано і виглядає загрозливим. Деякі його реалії дитина сприймає без протесту, а від деяких відвертається зі страхом.
Так формується нечувано частий на сьогодні тип дітей: добре нагодованих, агресивних і водночас плаксивих, екстремально зосереджених на собі. То діти, які втратили (чи не встигли набути) внутрішню і зовнішню міру — може, тільки на деякий час, але можливо також, на жаль, що й назавжди. Я постійно чую нині на ігрових майданчиках похвали, які означають: «Як ти добре сам впорався!» — лунає «Супер!», «Супер!». І це доказ не тільки зубожіння мови сучасних батьків, а й зубожіння їхніх стосунків із власною дитиною.
Вольфганг Бергманн, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
