Дешева благодійність

Наша армія стала насправді народною, і про це можна говорити легко, просто і навіть із певною радістю.

З відносною радістю, бо краще би зараз родичі не збирали гроші на каски і бронежилети своїм синам в армію, а волонтери по всьому світу не закуповували обладнання… Але що поробиш, якщо армію в нас розікрали. Зате нинішня армія формується — вся народна, від екіпірування аж до лікування поранених. І люди стараються, їздять, збирають, привозять, лікують, годують… стоять цілими днями із тими скриньками для пожертв, що нібито неважко фізично, зате насправді дуже втомливо, бо нічого не робиш «всерйоз». Хто пробував, той знає.

У цього явища — як і геть в усього на нашому світі — є своя тінь. Її треба навчитися розпізнавати і відповідно ставитися. Тому що за нинішньої скаженої ситуації насправді НІКУДИ не поділися ті, хто стоїть, сидить і ходить по вагонах, то на лікування дитини-інваліда, то на «погорільців», то на «жертв карпатської повені», то… ну так, сьогодні в них сучасна фішка: збір пожертв для лікування поранених.

Коли у новинах пішло багато проблемних слів про становище 72-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, а при вході до місцевого «Сільпо» з’явилися хлопчики зі скринькою, я на них подивилася з повагою: ось, мовляв, люди добре діло роблять. Потім справи розгорталися, події на фронті йшли далі, а збирачі для 72-ї не полишали нашого «Сільпо», а потім ще «Фуршету». Хлопців-підлітків змінили дамочки потерто-алкогольного вигляду з інтонаціями «подайте-не-минайте». Що викликало «легкий бриз» у моїх загальмованих життям мізках. І зрештою, замість того щоби йти додому з покупками в руках, я стала роздивитися детально, хто це і що це.

За результатами прискіпливого огляду написала парочку листів. Після яких дістала пряме й безпосереднє підтвердження: 72 бригада навіть не чула про цих «помічників». А куди дівається зібране ними? — Сказати важко, бо пластикова коробка, яку вони тримають, заклеєна простим малярним скотчем, на якому печатка стоїть зверху, і скотч легко знімається та повертається на своє місце «без порушення печаті».

Далі були невеселі пригоди, бо адміністрація супермаркетів не може (ні фізично, ні юридично) прогнати шахраїв, які стоять на сходах магазинів — це вже не територія їхньої відповідальності; щодо законності діянь «благодійників» можна просити перевірки у фіскальної служби, а вона здійснюється… раз на рік. Міліція не має підстав для втручання, діяльність «благодійників» має для неї папірці й печатки. Як захиститися від шахраїв, якщо навіть не можна комусь в морду дати, бо сам будеш порушником?

Я не буду присвоювати собі чужу славу, бо перемога належить не мені, а членам Громадського об’єднання «Майдан-Васильківщина». Я тільки пару раз пройшла повз прохачів, щось написала і комусь подзвонила, а толкові люди таки притягнули попрошайок у міліцію і розібралися з їхніми документами. Зараз вони уже під нашим «Сільпо» не стоять. Але це не означає, що вони зникли як явище. А коли хтось десь під своїм магазином побачить «представників благодійного фонду «Врятуємо життя разом», зареєстрованого у Білій Церкві, то зверніть увагу: це вони. Просто перебралися до вас. Мають документи, печатки, дозвіл, а також «кришу», якій дзвонять у критичній ситуації. Так що розбиратися з ними треба обережно і акуратно.

Чому я стала говорити про дешеву благодійність? Тому що, на жаль, таким є один із сумних елементів нашого буття. Коли недалеко одні від одних стояли «білоцерківські благодійники» і жінки від Червоного Хреста, які збирали їжу для переселенців, мені було страшенно, просто страшенно в облом іти з’ясовувати, хто з них ху. Я йшла додому з повною торбою, на мене чекала чергова порція роботи, голова боліла, відволікатися не хотілося ні на грам. Але довелося себе пнути, аби розібратися, кому з них варто приділити увагу, і яку саме… Стан, на якому я себе упіймала, був чіткий і безсумнівний: набагато простіше вкинути у скриньку скількись там грошей (зрештою, ніхто з нас туди не вкидає одразу мільйон), аніж примусити себе поцікавитися, що конкретно діється і хто за чим стоїть.

Сьогодні я дістала чергове підтвердження — після розборок у міліції — щодо «білоцерківських благодійників». Сама волію в нинішній ситуації давати гроші конкретним людям на конкретні рахунки, а не «на деревню дедушке», бо особисті гарантії таки щось добре гарантують … коли на певні речі або проекти збирають ті, кого знаєш ти сам або твій надійний товариш. Але подумалося, що допомогти нашій армії, Україні загалом і конкретним людям зокрема можна по-різному. Не тільки коштами. А ще й попередженням: ось ці — шахраї. Краще зробіть над собою зусилля, дійдіть до банкомата і киньте ці гроші на рахунок Крил Фенікса, якщо зовсім не знаєте, куди звернутися. Знайдіть «майданівців» у себе в місті, долучіться до Волонтерської сотні, прийміть під опіку когось із переселенців. Тобто — не дайте лукавому зіграти на тому, що реальну справу робити ЛІНЬ. І набагато простіше вкинути «двадцятку» в невідомо чию скриньку просто при виході з магазину.

Така благодійність, на жаль, надто дешево коштує.

У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.