Цими днями була на сайті інформація про те, що в Німеччині, у Майнці, священник обдумує, чи не зачиняти храми поза богослужіннями, бо в кропильницях зі святою водою знайшов і випивку, і сечу.
Мені це моментально нагадало, як у багатостраждальному — «мученицькому», згадуючи постійні слова Папи Франциска про Україну, — храмі св.Миколая в Києві (досі не поверненому Церкві) якісь «прості люди» кидали недопалки цигарок у кропильницю при вході. Нуашо, там же водичка, докурив — безпечно викинув — культурно пішов на концерт. Органної, знаєте, музики. Красивої такої. Це я не з преси знаю, я їх особисто звідти вибирала.
Згадуються, безсумнівно, і комуністичні знущання з храмів, облаштування туалетів на місці пресвітерію («все для блага народу»), вбивання залізних балок у стіни для збудування перекриття, щоб із храму зробити два-три поверхи, і так далі.
Все це, на мій простий погляд, підтверджує тільки те, що людина «як така», людина загалом, «сферична людина у вакуумі» — не розвивається. Не змінюється. І не в самих сєвєрних недобратьях діло. Не в їхній зоологічній ненависті, яка велить їм класти купи в чистих дитячих кімнатах і в кухонний посуд, а не ходити в туалет, як нормальні люди.
Інтернетом гуляють різні історії, починаючи з царя Петра — як то «русскіє» гостювали за кордоном, коли молодий цар навчався (більше пив і розважався, але то таке). Як вони винищили дбайливо вирощений садочок біля будинку, де їх поселили з повагою, «як культурних». Спогади Довлатова про «настоящего русского» режисера, який спеціально доводив наданий готельний номер до стану совєцької комуналки, паскудячи стіни, пропалюючи постелі цигарками, розвішуючи ковбасні шкірки на люстру.
Ну і ще, звісно, згадуються слова з «парадоксального заповіту», який часто приписують Матері Терезі (хоч вона цього ніколи не говорила і не писала):
Люди — нерозумні, нелогічні й самолюбні. Люби їх, попри все.
Те, що ти будуєш роками, може розвалитися за одну ніч. Будуй, попри все.
Твою доброту забудуть уже завтра. Будь добрий, попри все.
(Ну і так далі. Є різні версії.)
Слова з «парадоксального заповіту» згадалися, зокрема, коли в новині про Майнц я прочитала, що парафіяльний священник закрив каплицю о.Ландфоґта (бічна каплиця в храмі св.Петра), бо туди постійно заходили, щоби справити нужду.
Каплиця о.Ландфогта (вона пишеться Pfarrer-Landvogt) — як можна побачити, це невеличке відокремлене приміщення. Для молитви. Там є хрест, вітраж і саркофаг із тілом о.Франца Адама Ландфоґта, чиїм ім’ям названо каплицю в башті св.Петра. Жителі Майнца — тобто не випадкові люди, випадкові не знали би, куди можна «завернути в куточок» — ходять робити калюжі й купи біля саркофагу з тілом священника. Що це говорить про жителів Майнца? Як на них дивиться о.Франц Адам?..
Багато в Церкві є імен маловідомих, легіони ангельські — тих, хто служив чесно і був забутий, бо ніякого скандалу з його ім’ям не пов’язано. Що такого цікавого може бути в розповіді про звичайного собі священника, який жив, служив, помер і похований? Ніякої тобі атракції!
«Бог є любов – Пастир душ – Батько бідних»: ці слова викарбувані на могилі о.Франца Адама Ландфогта. Він помер у Майнці 5 жовтня 1953 року. З 1989 року його тлінні останки спочивають у мармуровому саркофазі, який освятив 5 жовтня 1989 року єпископ-помічник Вольфганг Роллі.
Тобто виросло всього одне покоління. Якому вже на…класти, в прямому сенсі, на все, що було раніше.
Саркофаг стоїть у бічній каплиці храму св.Петра, де о. Франц Адам Ландфоґт був настоятелем і капеланом від кінця Другої світової війни. 1945 року, коли його парафія (св.Христофора) сильно постраждала від бомбардувань, патеру Францу довірили під душпастирську опіку ще парафію св.Петра і св.Еммерана.
Майже чверть століття «ця аскетична постать була частиною іміджу центральної частини Майнца», сказано у спогадах. Тобто цей священник був невід’ємним від самого міста.
Народжений другим із шести дітей (3 березня 1889 року) в Рокенбергу, він втратив маму в 9 років; за сприяння місцевого священника був прийнятий до нижнього ступеню гімназії Майнца, потім отримав місце в єпископській семінарії. Закінчив навчання на «відмінно» і вирішив стати священником. Був висвячений 1 червня 1912 року. Став капеланом у Кляйн-Кроценбурзі з завданням допомагати хворому настоятелю. Після його смерті керував парафією. Перед самою війною дістав призначення у Дармштадт.
Так, перед Першою світовою.
Маючи слабке здоров’я (все життя хворів на астму), патер Франц особливо піклувався про бідних і хворих, служачи в парафії св.Роха в міській лікарні Дармштадта. Опікувався самотніми, дітьми, підтримував кожну благодійну діяльність. Набувши з роками досвіду, сформував власний «домашній план» опіки над хворими та медперсоналом. Це був хороший план, який його наступник… знищив, про всяк випадок, бо в Німеччині до влади доходили націонал-соціалісти. Майбутньому німецькому фашизмові від початку не були потрібні каліки, хворі, невиліковні, опіка над ними та християнське виховання персоналу до милосердної любові. А авторові такої програми могло бути непереливки.
1927 року патер Франц прийняв парафію св.Христофора в Майнці — невелику, соціально незахищену, в дуже скрутні часи велетенської інфляції та її наслідків, окупації Рейнської області французами (хтось із нас про це ще пам’ятає?), безробіття, яке штовхало людей на нехристиянські вчинки і життя… Священник маленької парафії не міг цього всього залагодити, але старався допомогти потребуючим овечкам своєї отари. Дуже скромний в особистому житті, він роздавав людям усе, що мав, особливо ж багатодітним сім’ям; не завжди це викликало захват жертводавців, які хотіли, щоб їхній хворий священник подбав про себе. Роками він носив певну суму грошей до місцевого шевця щомісячно, щоб бідняки його парафії могли поремонтувати в нього своє взуття, або й купити нове. Кожна дитина в парафії діставала на Різдво ретельно дібраний подарунок. Патер Ландфоґт влаштовував із дітьми вистави, допомагав робити домашні завдання, показував їм фільми. Під час літніх канікул щодня вивозив дітей до лісу Ґонзенгайм — і не тільки щоб побути на природі, але й щоб уберегти їх від націонал-соціалістичної пропаганди…
Ніколи не відмовляв у відвідинах хворих і нужденних із Таїнствами, навіть коли це йому самому коштувало чималих зусиль. Не приховував від своїх вірних критичного ставлення до режиму Гітлера. Під час наступної в його житті війни підтримував листування з воїнами, забраними з його парафії. Говорив про Бога, віру, необхідність бути людиною.
Бомбардуваннями в серпні 1942 року Майнц був перетворений на руїни майже повністю. Згоріли на попіл храм св.Христофора і домівки — як парафіян, так і настоятеля. Патер Франц рятував людей зі зруйнованих укриттів, де вони сподівалися сховатись, навіть роздав свої каструлі, щоб ними накривати голови і перебігти вулицю під обстрілом… (Свіжі спогади зринають перед очима.) Така сама доля спіткала його і 1945 року, коли наступне велике бомбардування знищило храм св.Еммерана, де о.Ландфоґт був призначений душпастирем. Під час того нальоту в монастирі Вічної адорації загинула 41 черниця, а патер Франц ледь уникнув смерті.
І продовжив служити своїм вірянам. Навіть до того, що коли йому міське управління запропонувало квартиру, він передав її парафіянам, які залишилися бездомними.
Зруйнований храм св.Христофора в Майнці не відбудовано і досі, стоїть як пам’ятник руйнівного минулого. Довгі роки пройшли, перш ніж вдалося відбудувати храм св.Еммерана. У травні 1945 року, щоб полегшити надзвичайну ситуацію, о.Франц Адам був призначений парафіяльним адміністратором одразу трьох парафій — св.Христофора, св.Еммерана і св.Петра, а також помічником вікарія св.Стефана. Богослужіння відбувалися в приміщеннях невідкладної допомоги у св.Петра. В соборі йому спорудили «закуточок», щоби священник міг там жити (хто пам’ятає історію про о.Яна Крапана, який жив у відгородженому закуточку київського храму св.Олександра?). Втім, патер Франц одразу ж поселив там парафіянина з важкохворою дружиною, бо в них розбомбило дім.
Напружене життя і жертовне служіння, при слабкому здоров’ї, швидко призвело до того, що 1950 року о.Ландфоґт потрапив до лікарні з діагнозом «повне виснаження». Через рік, всупереч думці лікаря, він повернувся до своєї роботи, але сил уже не було… 29 вересня 1953 року стався інсульт, і через шість днів патер Франц помер.
Його труну по дорозі до собору св.Петра супроводжував весь капітул собору, 80 священників і незліченна кількість вірних. «Він жив любов’ю» — було сказано в його першому некролозі. Багато парафіян вважали його святим сучасності…
А тепер покоління, яке виросло без війн, ходить по нужді в його каплицю.
Люди — невдячні. Й мають надзвичайно коротку пам’ять. Не цінують зроблене добро.
Ну хіба що самі зазнають війни, розрухи, бомбардувань і поруч знайдеться хтось, хто віддасть їм останню каструлю, щоб осколок в голову не влетів…
Висновку нема, звісно. Просто тепер, хто прочитав, трошки знатиме про далекого німецького священника, вартого пам’яті й шани. Може, його це трошки втішить по той бік життя.
А люди — вони просто люди. Сліпі, недалекі, невдячні, безбожні. Незалежно від країни проживання. Тому що насправді це не «вірус м*скалізму», це вірус сатанізму — однаковий в усі часи: обпоганити, обгидити, саму пам’ять зіпсувати. І, може, священник, який бачив обидві світові війни, підтвердив би це з усією певністю.
Використано матеріали: проф. д‑р Фрідгельм Юргенсмаєр, пам’ятний буклет до 50‑річчя смерті о.Франца Адама Ландфоґта. Майнц, 2009
фінансово.
Щиро дякуємо!
