Практикум приходу до Ісуса

Як кажуть (і дедалі частіше, що поробиш) різні мої друзі-католики, — «це моя Церква, навіть якщо мені в ній щось не подобається».

Не подобатися може багато що. І багато хто. Це нормально. У Петра з Павлом був такий конфлікт, аж у Новому Завіті записано. Йоан був глибоко ображений на Юду і, пишучи своє Євангеліє, заявив безапеляційно, що Юда крав із каси, яку носив «від імені спільноти». Ніхто крім Йоана про це не згадує, а якщо згадати принцип, що на різні місії Ісус висилав учнів по двоє, то як можна звинувачувати когось одного — залишається під питанням. Учні першого покоління сварилися, «чиє християнство християнськіше»: тих, що Павлові, чи тих, що Аполлосові. Учні пізніших поколінь сварилися, хто був першим серед апостолів: Андрій-Первозваний чи Симон-Скеля. Петро тричі зрікся Ісуса, перш ніж до нього дійшло, що він робить. У Гетсиманії вони спали, з‑під хреста втекли, з Єрусалима вшилися, щоб під роздачу не потрапити, аж сам Господь їх зупиняв у дорозі. А як повернулися, то сиділи за зачиненими дверима і трусилися від страху. Що доброго в такій Церкві, окрім солодких слів про «всі вони перебували однодушно», при тому, що перша «комуна», в якій все продавали і приносили гроші Дванадцятьом для розподілу, впала буквально за кілька років і Павлові доводилося збирати гроші на місіях, щоб годувати тих, які попродавали майно і лишилися… а власне, з чим?

Зі сподіваннями на те, що Церква їх не покине.

Повна сварок і розпусти (згадаймо повчання Павла до коринтян), конфліктів між рабами-втікачами та їхніми господарями, під гоніннями від державної влади, в якій кожний наступний путін був цар і бог у прямому язичницькому сенсі, і йому треба було поклонятися. Але це була Церква, яка розросталася швидше, ніж її нищили. Люди, які перестали боятися!

Одне другого не заперечує, а доповнює. Так і Христос прийшов «не заперечити, а доповнити». Наприклад, доповнити тим, що у Бога можуть бути брудні ноги.

Сьогодні Великий понеділок у Церкві західного обряду — один з останніх (буквально, останніх) спокійних днів Його життя; в середу Він уже скаже готувати Горницю на свою Пасху. Сьогодні Ісус був у своїх друзів у Витанії. Лазар, якого Він воскресив; Марта, яка повірила, що Він це може зробити «прямщас», а не десь колись потім. Марія, як каже Йоан у своєму Євангелії, взяла миро і намастила ним ноги Ісусові. Чи це відгомін іншої сцени, коли Ісус був у домі фарисея Симона і жінка-блудниця (грішниця Магдалина?) омивала Його ноги сльозами і обтирала своїм волоссям? Чи це була така традиція, таке виховання у тих жінок — витирати чоловікам ноги своїм волоссям? Я не знаю. Я знаю інше: якщо спробувати не читати Євангеліє як побожний католик у храмі, а уявити себе в цій сцені, побачити, як воно відбувалося, — то першим, що побачиш, будуть брудні ноги Бога.

Марія не повзала під столом, як вовк із мультика. Тоді за столом не сиділи; це наш переклад уже адаптований. Тоді їли лежачи, і ноги трапезників лежали собі вільно, можна було ззаду підійти до людини і торкатися її, не заважаючи розмовам чи їжі. Що й було в домі Симона фарисея, і очевидно що у Витанії теж.

То ще не була Церква як така, бо ще не було Зіслання Святого Духа, яке вважається днем її народження. Це був прообраз. Де Ісус та учні, там Його Церква: Він сам і Його «тіло» з послідовників. І ось картинка: розмови, їжа, «центр спілкування» — десь там, де накрито. А до тебе звернені ноги. Прості брудні ноги людини, яка ходить босоніж і пішки. Ну або в сандаліях, але все одно пішки, простими неасфальтованими курними дорогами.

Що ти зробиш, коли, наблизившись до цієї Церкви, першим побачиш брудні ноги?

Скажеш «із мене досить, це негарно, смердить, і взагалі не те, чого я хотів»?

Марія взяла фунт мира — Йоан відзначає, що воно було «справжнім», «дорогоцінним», нардовим (очевидно, існували й підробки цього косметичного засобу), — і ним обтерла ноги Ісуса.

Юда став обурюватися, що вона змарнувала мира на 300 динаріїв.

Сам він отримав 30 срібняків. Якщо вірити тому, що пишуть дослідники, 30 срібних сиклів (ціна раба) становили один динарій.

Марія витратила у 300 разів більше, ніж отримав Юда. Чи він уже знав на цей день, скільки йому обіцяли заплатити в Синедріоні? Певно, таке зіставлення справді могло викликати бурю в думках і серці… і ще більше вгризти. Йому давали ціну одного раба (або вівці, або 12 хлібів), а вона взяла і витратила річну зарплату!

Колись я прочитала влучні слова про те, як намагалися економічно довести розтратність Апостольських подорожей Йоана Павла ІІ, обраховуючи вартість поїздки в мисочках рису для бідняків. Журналіст назвав такий підхід агресивною демагогією.

Що ми бачимо, наближаючись до Церкви? Кількість сферичних у вакуумі «мисочок рису» у витратах? Шок від того, наскільки мало нам самим «платить» це життя? Брудні ноги Засновника Церкви, Бога Істинного і Пречистого, Сина Божого, Спасителя світу? Справді, хіба ж це можливо, щоб у Бога були брудні ноги, а в Церкві щоб були заздрісники, крадії, розпусники, пустохвальки, єретики…

Ось тільки «іншого Бога» у нас нема, крім того, що з брудними ногами. Який не на хмаринці пурхав по світу, а йшов нашими земними пилюжними стежками. Дуже тяжко і болісно стикатися з тим, що Ісусик зовсім не лакований і уквітчаний, і Його Церква теж. Дуже хочеться вознести їх на такий п’єдестал, звідки не буде видно, які там у Нього ноги.

А можна намастити чимось дорогоцінним і ароматним. І витерти «собою». Чи буде таке волосся красиво укладеним, як із перукарні, щоб із цього намалювати наступну лаковану картинку? Чи не буде це волосся, окрім нарду, пахнути ногами?..

Що я можу зробити, перебуваючи поруч з Ісусом. Поруч з Ісусом, який уже сказав, що незабаром Його вб’ють. Берегти свій нард, бо він дорогий і його можна добре продати? Юді 30 срібняків пекли так, що він їх шпурнув, кинув об підлогу. Чого насправді був би вартий той невикористаний нард, якби залишився стояти в посудині? Якби залишився невикористаним шансом. Я міг/могла це зробити. Я міг поїхати до батьків, поки вони ще були живі. Я могла написати своїй родичці/подрузі, а тепер замість її дому — ракетна вирва. Що з того, що з батьками ми все життя сварилися. Тепер уже пізно миритися. Що з того, що родичка мене обмовляла по сусідах і я це знаю. Тепер і шансу немає щось з’ясувати. Мій невикористаний нард стоїть збережений, але тепер його ціна — 30 срібняків. А «брудні ноги» завадили наблизитися, бо мені було неприємно.

Практикум наближення до Христа — це що я побачу першим у Ньому і в Його Церкві: Його самого чи якийсь бруд. І що я з цим зроблю.

У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.