На мою думку, вся духовність зводиться до цього прохання. «Господи, навчи нас молитися», — кажуть перші учні до Христа.
Кожний час, кожні обставини, кожна зміна в суспільстві приносять свої тлумачення, пояснення і розмірковування на тему слів Господньої молитви. Бо що сказане, те вже існує, але тіні відкидає щораз інші, як хрест на сході чи при заході Сонця, кажучи образно. На проповіді я почула думку, яка здалась однаково дивною і прекрасною: людина не еволюціонує в дарвінівському сенсі, в неї залишаються ті самі фізичні прикмети людського роду; натомість що в нас змінюється, еволюціонує, — то це розуміння себе у світі. Осмислення. Ось у цьому людина справді розвивається.
Розуміння себе, одне одного, світу, Бога. А отже, і розуміння молитви. І кожне нове покоління знову просить (якщо усвідомлює це): Господи, і нас навчи молитися! (Якщо не усвідомлює — то мучиться від неясних болів і не знає, чи душу собі роздерти, чи голову об щось розчерепити, чи взагалі що то за біль усередині й навіщо він.)
«Господи, навчи нас молитися» — це «Господи, навчи нас жити з Отцем у такій близькості, щоб ми будь-якої миті знайшли правильні слова для звертання до Нього». Будь-коли, коли нам потрібно про щось попросити, а також будь-коли, коли душа хоче за щось подякувати, або рветься Бога прославляти.
Щоб тоді теж знайти правильні слова. Які можуть бути своїми чи з молитовника — але не проте йдеться, щоб «вичитати» написані кимось речення! Небезпека кожної вимовленої чи написаної молитви — в тому, що вона формалізується. І кожен опиняється перед небезпекою стати фарисеєм. Тобто ретельно все виконати — і нічого не зробити по суті. Повторити чиїсь слова ще не означає помолитися.
Ну то як бути, якщо тексти — наприклад, Розарію — нам Церква дала зі Святого Письма, як «Отче наш» і частково «Радуйся, Маріє», затвердила своїм авторитетом, століттями підтверджує, що це добрі й правильні слова? А тим більше — різні молитви святих, відомих і безіменних, із молитовників, духовних творів, віршів, пісень… Відповідь очевидно одна: підійти до молитви так, щоб вона стала живою, своєю, від серця. А не читати просто тому, що в школі навчилися букви складати, а побожність каже «щось бурмотіти». Трошки вище рівня тих згаданих, хто не усвідомлює, чого їхня душа просить і що там усередині безмовно болить.
Господи, навчи нас молитися, щоб не просто «щось бурмотіти», в намаганнях задовольнити або хоч би заглушити те взивання зсередини, з яким ми не даємо собі раду, бо залишаємося на поверхні, повторюючи слова, аж до механічної бездумності, коли вони втрачають сенс і вже сам не знаєш, що ти зараз читав. А може, поки читав цю «молитву», то думав собі збоку про плани на завтра, чи про що на обід, чи як завтра поговорити з начальником…
Довгі повторювані молитви, такі як Розарій, провокують саме до «сходження з траси»: «отченаші» механічно проносяться обік, а я собі йду узбіччям і розглядаю квіточки. Може, котрийсь із чергових «отченашів» підвезе мене ще трошки вперед, як я отямлюсь і повернуся думкою в молитву. А можна пробурмотіти всі чотири частини — і жодного разу не помолитися. «Не вийти на зв’язок» із Живим Богом.
«Господи, навчи нас молитися» — це «стережіться закваски фарисейської». Тоді апостоли вирішили, що Він має на увазі «ви хліба з собою не взяли». Сьогодні можна усміхатися над таким розумінням — ми ж бо вже розумні, ми знаємо, що Ісус говорив не про хліб!
Але про що ж Він говорив, якщо Його учні зі століття в століття продовжують ставати фарисеями, зараховуючи собі в праведність виконання приписів і правил, — і не розуміють цього?
І так збувається євангельське: «Господи, Господи, чи не Твоїм іменем?..» — А Він скаже: відійдіть, Я вас не знаю.
Кожна справді промолена молитва є доброю. Жодна не промолена доброю не є. Які саме слова були не промолені — не важливо. Бо їх насправді не було.
А наш світ створений Словом. Дієвим, а не порожнім. І ми продовжуємо його творити, коли беремо участь у Слові.
Якщо ми втомлені, чи проходимо через свою пустелю й не маємо «живої води» в собі, чи якась молитва нам «приїлася» до такої міри, аж стала механічною і просковзує замість спрацьовувати, як ланцюжок передачі, що злетів із зубчатого колеса, — завжди можна попросити: Господи, навчи нас молитися.
Бо це основа кожної духовності.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
