Видатний професор фізики на вершині наукової кар’єри став священиком. Закінчив теологічний вишкіл і був ординований на англіканського священика. Джон Полкінхорн уже довгі роки захищає тезу, що науку з релігією більше чого об’єднує, ніж розділяє. Єднає їх шукання правди про світ.
Напрошується порівняння з о. Міхалом Геллером. Обидва — священики і вчені. Обидва будують мости поміж знанням про світ, які надає сучасна наука, та вірою. Цій тематиці присвятили вже багато робіт. За свої зусилля відзначені премією Темплтона (Полкінхорн — 2002 року, Геллер — 2008). Геллер спершу став священиком, теологом, філософом, а пізніше зацікавився науковим образом світу. Джон Полкінхорн звершив рух у зворотному напрямку. Спершу став професором фізики і здобув чимало досягнень, а потім вирішив стати духовною особою і вивчати теологію.
Про Полкінхорна мало людей знають; більше відомий у світі професор Річард Докінз, зоолог з Оксфорда, який також присвятив кілька своїх праці релігії. Щодо суті порушуваних питань, то книжки Докінза написані на рівні збунтованого підлітка, теоретично — можуть послужити прикладом при вивченні фанатизму й некомпетентності, але до стосунків релігії з вірою вони нічого нового не вносять. Антихристиянська фобія, що панує в медіа-світі, спричинила винесення цієї малоосвіченої особи з титулом професора до рівня «наукового» авторитету в галузі критики релігії.
Я про це згадую, оскільки слава Докінза-селебріті в якомусь сенсі заступає собою досягнення людей такого класу, як професор Джон Полкінхорн. В англомовному науковому середовищі він не виняток. Творчий діалог науки та релігії тут порушують чимало видатних учених, таких як Алістер МакГрат (теолог і біофізик), Артур Роберт Пікок (теолог і біохімік), або ж Джон Д. Барроу (фізик, співтворець т. зв. антропічної теорії). Своєю чергою, цікаве те, що переконаність в існуванні Бога поділяють набагато більше фізиків, ніж біологів. Полкінхорн був одним із засновників Міжнародного товариства науки і релігії (International Society for Science and Religion).
Християнство — центр мого життя
Полкінхорн так пояснював своє рішення: «Головною причиною вчинення цього кроку був просто той факт, що християнство завжди було у центрі мого життя. Стати служителем Божого слова і таїнств було для мене високим покликанням, яке дало мені величезне задоволення». Як особа духовна, він головним чином пов’язаний із Кембріджем. Окрім душпастирської праці, о. професор Джон пише книжки, в яких промує віру і науку, взаємно до себе відкриті. Він уже має у своєму доробку п’ять книжок, присвячених фізиці, й 26 — про зв’язки науки і релігії. Їх перекладено 18‑ма мовами.
Наукову кар’єру Полкінхорн розпочав із вивчення математики у Кембріджі, там же 1955 року захистив докторат із фізики. Займався він насамперед теорією елементарних часток. Відіграв важливу роль у відкритті кварків і глюонів, названих «найбільш таємничими складовими матерії». Викладав у Прінстоні, Берклі, Стенфорді. Працював і в дослідницькому інституті CERN під Женевою. Здобув чимало почесних докторатів та найрізноманітніших нагород. Королева надала йому благородний титул, хоча як духовна особа він не послуговується почесним «сер».
Полкінхорн вивчав теологію як фізик. Його розум був «відформатований» науковим методом. І крізь такі окуляри він читав теологію. Як підкреслює він сам, е дало йому оригінальну «подвійну» перспективу. З англійським гумором професор додає: буває, його підозрюють у тому, що він поводиться «як різник, який став вегетаріанцем», або нагадує кентавра — напівлюдину і напівконя. Зрештою, про великого фізика ХІХ століття Майкла Фарадея, який був віруючим християнином, казали, що коли він входив до лабораторії, то забував про свою віру а коли з неї виходив, то забував про науку. Полкінхлорн полемізує з цими стереотипами. Питання про неподолану розбіжність поміж наукою і релігією — це спадок Просвітництва. Цей міф і досі поширений у багатьох місцях, також, на жаль, і в школах, а сучасні вчені вже давно відійшли від позитивістського переконання, що наука колись усе пояснить і що вона має монополію на розумне пояснення світу. Фізик Полкінхорн звертає увагу, що в самому науковому методі суттєву роль відіграють суб’єктивні елементи, наприклад, особисті погляди вченого, верифікація наукової спільноти, певна традиція. http://www.krugosvet.ru/enc/nauka_i_tehnika/matematika/GEDEL_KURT.html Ствердження Гьоделя накладає обмеження навіть на математику. Спрощено кажучи, воно говорить про те, що в кожній системі існують певні ствердження, яких неможливо ні довести, ні заперечити. А отже, навіть математик мусить приймати певні речі на віру! Наука стала сьогодні набагато скромніша, вона вже не претендує на єдине «істинне» знання про світ. Ця «скромність» науки, більша повага до таємниці дійсності відкриває простів для розмови з іншими галузями знання, що вносять у людське пізнання ті елементи, які за визначенням випадають «з-під лінзи» природознавців.
Наука і теологія — дві сестри
«Коли, готуючись до свячень, я вивчав основи теології, то помітив, що найближчими до способу мислення фізиків були люди покрою теологів Нового Завіту», — пише Полкінхорн. Існують певні вражаючі подібності між теологією та сучасною фізикою. Полкінхорн вважає, що природниці науки і теологію єднає позиція, яку ми називаємо критичним реалізмом. Реалізм — оскільки як учений, так і теолог відкривають певну конкретну дійсність, а не займаються витворами людського розуму. І це реалізм критичний, оскільки ми маємо справу зі складними дослідницькими методами, які тонко поєднують досвід з інтерпретацією. Зрозуміло, що теологія з багатьох поглядів відрізняється від науки, на що звертає увагу отець професор Джон Полкінхорн. Він пише: «Особового Бога ми не можемо піддати дослідам у той само спосіб, у який ми піддаємо експериментальним дослідженням світ фізичний. Однак науку й теологію єднає те, що кожна з цих дисциплін може й повинна захищати свій статус знання, що досліджує дійсність і шукає її зрозуміння, щоразу ближчого до правди».
«Ми живемо в єдиному світі, а наука й теологія досліджують різні його аспекти», — підкреслює Полкінхорн. І пояснює це дуже образно:
«Дійсність становить багаторівневу єдність. Я можу розглядати іншу людину як сполучення атомів, як відкриту біохімічну систему, що співдіє з середовищем, як екземпляр роду гомо сапієнс, як красивий об’єкт, як когось, чиї потреби вимагають моєї поваги і співчуття; зрештою, як брата чи сестру, за яких помер Христос. Усі ці аспекти — істинні, і всі вони таємничим чином єднаються в одній конкретній особі. Всі ці рівні дійсності остаточно знаходять своє джерело в Богові».
Прекрасний світ, створений на замовлення
Полкінхорн як фізик почувається у певному сенсі зобов’язаний шукати у світі сліди, залишені Творцем. «Питання про існування Бога — одне з найважливіших у зіткненні з природою дійсності», — підкреслює він. Вказує на два аргументи за те, що світ становить діло розумного творення, яке виходить далеко поза сам світ. Першим аргументом є раціональна краса та пізнаваність всесвіту. Чимало фізиків підкреслюють, що математичні шаблони, які описують закони фізики, позначено якимось видом елегантності, математичної краси. Багато дослідників, які звершують відкриття, зазнають почуття захвату. Чи це тільки питання психологічного задоволення? Чи не є це радше так, що за цією прекрасністю і впорядкованою красою стоїть розум, більший за все? Англійський вчений схиляється до відповіді на друге питання.
Другий мотив, який скеровує розум до Творця, поєднаний із деякими характеристиками всесвіту, відкритими завдяки розвиткові науки. Отже, світ величезний: наше Сонце — це одна зі 100 мільярдів зірок нашої галактики, а галактика, своєю чергою, це лише одна зі 100 мільярдів інших галактик всесвіту, доступного нашому спостереженню. Вчені визнають, що всесвіт мав свій момент початку, популярно званий Великим вибухом. Вік світу на сьогодні визначають близько 14 мільярдів років. Цей великий і старий всесвіт виявляється, разом із тим, «створеним на замовлення», і точнісінько на замовлення людського існування. Полкінхорн як один із цілої групи вчених вказує на факт, що аби на Землі могло виникнути життя, людина, мали спершу постати цілком конкретні умови. Цей погляд, званий антропічним поглядом, — річ абсолютно неймовірна. Виявляється, аби життя постало в такій формі, в якій ми його знаємо, всесвіт мусить бути таким величезним і старим. Ідеться тут не про біологічну еволюцію на Землі (це інша проблема), а про еволюцію самого космосу (процеси, які діялися в момент Великого вибуху, викликали наступні процеси — виникнення зірок, першочасток, галактик, планет тощо). Виявляється, що всі фізичні константи (наприклад, константа Планка) мають такі риси, які дозволяють виникнути життю. Найменша зміна цих характеристик зробила би в сукупності виникнення життя — неможливим! Допасування всіх цих даних настільки точне, що один з фізиків порівняв його з ситуацією, коли хтось би спробував вистрелити з карабіна у ціль діаметром 1 см, яка знаходиться по інший бік видимого Всесвіту, тобто за 20 мільярдів світових років, — і влучив. «Антропічний принцип, — підводить підсумок професор Полкінхорн, — це немовби революція, зворотна до коперніканської. Вона хоч і не повертає Землі центрального місця у Всесвіті, однак помічає тісний зв’язок поміж природою самого Всесвіту і можливістю появи в ньому людини». Саме по собі це не становить чіткого доказу існування Бога, але дає багато для роздумів. Полкінхорн багато разів підкреслює, що як фізик може дійти до гіпотези існування Бога і довести її раціональність. Натомість Бога неможливо вшановувати, визнавати Його як «робочу гіпотезу». Аби відкрити Його як особистість, необхідним стає інший рівень пізнання.
Полкінхорна запитали, який уривок із Біблії він би присвятив ученим. Він вказав на фразу з 2 Послання до Коринтян: «Бог цього світу осліпив розум отих невіруючих, щоб їм не сяяло світло Євангелія слави Христа, який є образ Божий» (4, 6). І додав: «Цей вірш єднає поняття світла знання і поняття світла, яким є Христос. Аби насправді зрозуміти світ, у якому ми живемо, в усьому його багатстві й різноманітності, в його обітниці й стражданні, обов’язковим є християнське розпізнання Бога, присутнього всюди, але пізнаваного у світлі Ісуса Христа».
о. Томаш Яклевіч, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
