Про сучасне подружжя й подружні обітниці — любові й поваги, вірності та єдності навіть у біді — у контексті викликів неоголошеної війни розповість читачам «КВ» педагог і психолог Наталія Сиротич.
Зберегти і примножити любов попри все… Для когось слова, для когось — ритм життя й існування. Особливо це дається взнаки тепер, коли українки щодня проводжають своїх коханих у зону АТО. І так само, як ми не можемо не боронити свого краю, ми не можемо не зберігати своїх родин: Україна завжди була сильною власне своїми міцними сім’ями.
Вірність навіть серед спокус
За своєю суттю поняття «любити» — це дія, це дар, це, зрештою, діє-слово. Але йдеться про зрілу і справжню любов. Якщо ж такого розуміння в подружжі немає, то і в невоєнний час у сім’ю може «увірватися» зрада.
Бажання новизни і свіжого емоційного та статевого збудження з особою «зі сторони» є ознакою безвідповідальної та егоїстичної любові, духовної бідності й подружньої незрілості. Часто жінки пояснюють свою зраду тим, що хотіли відчути себе більш любленими, потрібними, «беззахисними» — отримати те, чого не дає їм чоловік.
Певна, ніхто не заперечить: коли чоловік іде на війну захищати свою милу, дорогу йому, беззахисну, ніжну квіточку — дружину, це вияв справжньої, мужньої та жертовної любові. А дружина, коли вона сама доглядає дім, дітей і з радістю та мужністю говорить чоловікові телефоном: «Люблю тебе. Усе буде добре», — є також справжнім героєм та воїном-переможцем на полі битви зі зрадою.
Не можу заперечити того, що спокуси можуть прийти, а чоловік і дружина матимуть усі шанси не встояти перед ними. Але ж, погодьтеся, спокуси можуть прийти у будь-який час: і тривожний, і мирний. Проблема дружини не в тому, що вона, відчувши біль багатомісячної розлуки з чоловіком, хоче кричати на весь світ і слізно благати: «Обійміть мене, пригорніть і скажіть, що я вам потрібна!» Проблема в тому, що вона дозволяє жалю взяти гору над своєю волею, дозволяє собі здатися і зневіритися, тобто не визнає того, що справжній християнин — не той, до кого не підступають спокуси, а той, хто дивиться їм в лице й бореться з ними.
Ми самі не маємо сил боротися зі злом, спокусами, нашими недоліками, бо ще дуже й дуже недосконалі. Але в нас є метод, про який не напишуть у жодній світській книжці з психології. У нас є сила, плоди якої нас щоразу дивуватимуть і вражатимуть. Велике щастя, дарунок, чудові «пелюшки», у яких завжди можна загорнути подружжя і зігріти його, — це молитва.
Жодна подружня любов не вбезпечена від переживання складних життєвих періодів, але з Божою допомогою чоловік і дружина завжди будуть переможцями, — переможцями над слабкостями та негативними рисами свого характеру, переможцями у боротьбі з байдужістю та зрадою, переможцями у битві за свою рідну країну.
Хтось із подружжя хворіє: що потрібно тверезо оцінити й прийняти
■ Перерозподіл обов’язків та функцій. Те, що досі робив чоловік (наприклад, доглядав за садом чи возив дитину до школи), або те, що робила до хвороби жінка (наприклад, була відповідальна за порядок у квартирі й постійну наявність їжі на кухні), може змінитися. Виконання певних обов’язків стає неможливим для одної «половинки» й обов’язковим для другої.
■ Збільшення витрат і зменшення сил для заробляння грошей. Якщо працювали двоє, то, коли хвороба важка, працює один. Якщо до появи хвороби не були потрібні гроші на велику кількість ліків та консультації лікарів, то тепер без них — ніяк.
■ Зміна режиму дня та ритму життя. Наприклад, хворий потребує догляду чи допомоги вночі.
■ Поява нових «помічників». Часто в сім’ї починають перебувати медсестри, доглядальниці, батьки чоловіка чи дружини, оскільки хтось один фізично не може впоратися з доглядом. Це порушує внутрішній простір сім’ї і часто «зменшує рівень» затишку, свободи й комфорту.
■ Зростання напруженого емоційного стану в сім’ї. Хворий може мати постійне почуття провини перед сім’єю, непотрібності «суспільству», спалахи гніву та люті, депресивні стани, що впливатимуть на емоційну атмосферу в сім’ї, на настрій дітей та його «половинки».
Жити далі, але як?
■ Подивіться правді у вічі. Усвідомте всі труднощі, з якими зіткнулася ваша сім’я, не приховуйте їх і старайтеся налагоджувати позитивну емоційну атмосферу в домі. Якщо приховувати в собі всі негативні почуття й переживання, це може спричинити сильний емоційний внутрішній вибух і призвести до появи хвороби у здорового партнера. І що тоді? Постійно спілкуйтеся з іншими, не замикайтеся, не соромтеся, запрошуйте друзів та родичів на чай.
■ Не звинувачуйте — приймайте. Відчуття провини змінюйте на відчуття вдячності Богові за дар життя, за кожну мить перебування в подружжі, за кожну складність, подолану разом.
■ Живіть тут і тепер. Не думайте про те, як би вам жилося, якби хвороба не ввійшла в дім. Не перебувайте в постійному стані розпуки через те, що не знаєте, яким буде ваше майбутнє. Не кажіть: «Що це сталось, що перші дні були кращі за ці?» (Проп 7, 10). Максимально пристосуйтеся до своїх обставин і радійте дрібницям та найменшим перемогам.
■ Не тільки дихайте. Як казала Поліанна в однойменному фільмі Е. Портер: «Жити і дихати — це не одне й те ж». Старайтеся налагодити комфортний для всіх ритм і темп життя. Знаходьте час для того, щоби посидіти поруч, поспілкуватися, побути наодинці, щоби насправді жити.
■ Просіть, приймайте, дякуйте. Умійте приймати допомогу друзів і близьких, не соромитися просити про неї зі смиренням. Намагайтеся максимально зважати на потреби одне одного. Дякуйте за найменшу допомогу та підтримку. Дякуйте, дякуйте, дякуйте…
■ Пам’ятайте, що «для всього свій час» (Проп 3, 1). Час на здоров’я і час на хворобу. Тому будьте врівноваженими й приймайте всі труднощі не як покарання від Бога, а як чергове випробування, подароване вам із любов’ю. Адже таке випробування зробить ваше подружжя досконалішим і міцнішим.
■ Забувайте про хворобу. Постарайтеся не думати про неї. Придумайте хобі або заняття, яким хворий може займатися із задоволенням, і підтримуйте його в цьому.
■ Моліться. Нехай у ваших численних молитвах переважають слова подяки та похвали над словами-наріканнями, запитаннями без відповідей і слізними проханнями. Ви живі, ви разом, і це вже перемога та причина для внутрішньої радості.
"Католицький Вісник", № 18/2014
Фото: Київська архиєпархія УГКЦ