Прощати християнин повинен завжди і без винятків. Інша справа — чи потрібно це прощення виявляти.
Прощаючи, нікого ніколи образити неможливо. Але у прощенні є ще один елемент: виявлення прощення.
Уявімо собі ситуацію: у мене на роботі, на фірмі є такий тип, який мене просто-таки руйнує. З християнського погляду я — точнісінько як Петро, коли запитав Господа, скільки разів має прощати — почув би відповідь Бога: завжди. Але якби я пішов до того типа і сказав: слухай, я тобі пробачив, — то він би розсміявся й відповів: але ж ти наївний, слухай, просто неймовірно! Прийшов до мене сказати, що пробачив мене! Такого кретина то я ще не бачив.
А що більше — той чоловік міг би стати ще більше розгнузданим і зухвалим, аби ще серйозніше мені допікати.
Одна справа – прощати, інша — виявляти прощення. Прощати потрібно завжди, а виявляти пробачення слід відповідно до розсудливості. Але прощати треба, бо тільки тоді, коли прощаю, я нарешті скидаю з себе величезний тягар.
Якщо я скажу собі, що не буду виставляти себе на сміх і не буду тому типу на роботі казати, що я його простив, і прощати його не буду, — то цей тягар постійно тяжітиме на мені, ця торба з камінням, ця гіркота. Прощати необхідно завжди і без винятків.
Ситуація подібна до матері, в якої, скажімо, трирічний син. Дитина бігає, стягає скатертину зі столу, відкручує якісь гайки, щось колупає на кухні, — і мама робить грізне обличчя: ой, не можна цього робити, не можна! А в серці своєму вона дуже радіє, що дитина нормально розвивається, що гарний хлопчик, що вже робить якісь шкоди… Але прощати і виражати прощення — то дві різні речі.
о. Пьотр Кшиштофяк ОР, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
