Свідчення

Остання ніч осені

26 Листопада 2014, 18:50 2005 Анна Логвиненко
євромайдан

CREDO розпочинає публікувати спогади Молитовної варти Майдану. Сьогодні пропонуємо до вашої уваги перший текст.

Того дня несамовито болів зуб. Підстаркуватий інтелігентний єврей без жодного зацікавлення відклав газету і зиркнув до мого рота. Натягнувши рукавичку, зробив боляче і дав направлення на рентген. Після того, як у мене підвищився рівень істеричності, старий увімкнув співчуття і почав зі мною панькатися. Добряче пошпортався в моїй верхній щелепі й відпустив подалі.

Приблизно опівночі я зібрала себе докупи, щоб піти на Майдан, бо мої молитовні друзі з Дрогобича виманювали мене туди, напівжартома нарікаючи, що їм там самотньо. В стольному граді вони більше нікого не знають. Я відліпила себе від канапи і промурмотіла коханому, що йду на Майдан. Наслідком цієї звістки став миттєвий тайфун з емоцій та міцних слів, який закінчився фразою: «Я сам розжену той майдан». Але зуб це витримав, і, закутавши мене у різноманітні теплі колготи, штани, шерстяні сукні, шалики, шапки і нарешті боброву шубу, ми виїхали у напрямку центру. Я пообіцяла, що побуду лиш дві години і телефонуватиму регулярно. Про те, щоб відповідати на дзвінки у такому шумі, коханий навіть не просив. Він повідомив, що працюватиме, і попросив зателефонувати йому не менш як за півгодини перед тим, як я зберуся їхати додому.

о. Ігор Козанкевич

о. Ігор Козанкевич – директор Благодійного Фонду «Карітас Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ», голова соціальної комісії Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ

Мої нові друзі та отець Ігор, із яким ми знайомі кілька років, уже три дні поспіль стояли на своїй молитовній сторожі, на Майдані за стелою неподалік входу до торгового центру «Глобус». Молитовна група складалася з дев’ятьох молодих католиків із Дрогобича та околиць, серед яких була тільки одна жінка — Світлана. Всі вони з отцем Ігорем приїхали з Дрогобича у середу, три дні тому, мікроавтобусом, який належав комусь із них. Отець Ігор — один із перших, якщо не перший, священик на Майдані. Важко сказати, що саме покликало його туди, але тієї ночі пастир Божий був на своєму місці. Він був там, де він був найбільше потрібний. Трохи сутулий, у чорній священицькій шапці та з наплічником за спиною, з білозубою відкритою усмішкою він благословляв усіх, хто просив благословення, сповідав «тьотушок» і «тітушок», і провадив молитви, які переважно складалася з вервиць та намірень. На вулиці було досить холодно, і молитовна спільнота грілася, пританцьовуючи та співаючи побожних пісень. У ці моменти молільники нагадували кришнаїтів, і я казала про це отцю, а він сміявся і переповідав мої враження групі. Якісь люди постійно приєднувалися й відходили. Ми бралися за руки і молились усі разом. Під час молитви намірень кожен говорив свої. Пам’ятаю три своїх намірення. Одне прохання було про недопущення насильства на схилах біля Жовтневого палацу, де у 1930-ті роки була катівня НКВС і де розстріляли батьків багатьох дітей. Моя знайома киянка не ходить на концерти і спектаклі до Жовтневого, бо там стратили її батька, коли їй ще не було п’яти років. Друге прохання було за журналістів: про благодать говорити правду, про опіку та захист для них. Третє намірення було до Архистратига Михаїла і небесних воїнств про захист Києва. Путі Господні таємні.

Трохи за північ Інститутською почали сходити вниз в шоломах і зі щитами «космонавти» — сили «порядку», відлік кінця якого з цього моменту пішов на години, якщо не хвилини. Вони вишиковувалися рядами біля правого повороту з Майдану на Інститутську. Потім на східцях довкола стели поставали плечем до плеча перелякані патріоти, обличчям до Жовтневого палацу, й почали урочисто і водночас якось приречено промовляти молитву. Мені було трохи смішно на них дивитись. Я думала, що «космонавти» прийшли нас захищати від «тітушок».

Як уже стало звичаєм, кожна година починалася з гімну. Тієї ночі на Майдан прийшов гурт «Гайдамаки» і дав класний рок-концерт. Також лунала і заборонена за радянських часів колядка «Сумний святий вечір».

Знов протарабанив бруківкою черговий загін «космонавтів». Патріоти на східцях біля стели стали ще щільніше, тулячись один до одного. Трохи смішні, вже менше перелякані — більше спантеличені, хлопці рядами стояли на східцях біля стели, ніби готувались до якоїсь безглуздої фотографії.

І втретє проторохтіли вниз «космонавти». «Гайдамаки» відспівали свій концерт і чемно відкланялися. Ведуча Майдану зникла по-англійськи. Потім вона скаже, що її переконали йти додому і лікувати свій застуджений, але переможний голос. Ще позаминулої ночі перед тим, як попрощатись, вона зі сцени звернулася до згромаджених: «Люди, я хочу, щоб ви знали. Я зараз піду, але я йду до лікаря». Напевно, всі, хто тієї ночі був на Майдані, але пішов до того, як настала година найбільшої темряви, вважатимуть себе недостойними бути жертовними ягнятами, бо жертва — це завжди найкращі, найчистіші, це Богові-Боже.

Десь перед другою ночі закінчилась політична п’ятнична дискотека на одному з провідних телеканалів, і двоє відомих політиків примчали на Майдан. На сцену вийшов масний ведучий і щось там говорив, передавши мікрофон відомому кандидатові в усі останні президенти. Той почав з анекдоту про директора школи, який туди не хоче ходити, а закінчив закликами до «космонавтів», що за невиконання злочинних наказів відповідальності немає. Звичайно, тоді словосполучення «злочинний наказ» сприймалось лише як мовна фігура, без жодного кривавого змісту. Блаженні вівці були позбавлені інстинкту самозбереження і засобів доступного пересування по місту о другій годині ночі.

Майдан

Юнак, який спав за стелою

Другий відомий політик з сумними очима людини, яка знає, що мить каяття настане ще до сходу сонця, був серед невеликої купки людей між «Глобусом» і «космонавтами», метрів за двадцять п’ять від стели. Йому вистачило розуму не лізти на сцену. Він майже не говорив, він ненавидів себе і цей момент, але більше себе. Така людяність за кілька місяців зробить його президентом…

Усі розбіглися, сцена опустіла, але червоної оксамитової завіси не було. Ніхто так і не зрозумів, чи вистава вже закінчилася. Ніхто нічого не сказав. Підступна невизначеність заводить у ступор і водночас дратує. На «космонавтів» уже ніхто не зважав. Патріоти зі сходів навколо стели розсіялися хто куди. Починається щось не зрозуміле. До отця Ігоря підбігає молодий чоловік і благає: «Отец, почему Вы здесь? Идите на сцену, молитесь». Він говорить ще щось дуже проникливе. Вдвох з отцем ми безперешкодно підіймаємось зовсім порожніми сходами і просимо мікрофон. Масний ведучий каже, що мікрофона не можна дати навіть славному депутату, не те що отцю. Паливо, чи там якесь живлення до мікрофона, вже закінчилось, його мають підвезти. При цьому вся техніка, гучномовці, конструкції біля сцени, все чинно складається і пакується. На будь-які запитання «як так?» — холодні пусті відповіді: «Завтра інша компанія буде відповідати за звук».

Вівці розбиваються на групки, хтось співає українських пісень. Якийсь чоловічок із гучномовцем переконує зачудовано-наївних овець іти додому і наводить раціональні, на перший погляд, аргументи. Вівці продовжують співати і зачудовано дивитися. Підбігаю до двох фотожурналістів, чи просто журналістів, чи просто до двох бувалих людей, які мають знати, що тут робиться. Чоловіки років сорока, з довгим волоссям і виглядом неформалів та рокерів. Доза випитого ними на той момент значна, але чи достатня, щоб їхні ноги не підкосилися від того, що вони побачать менше ніж за дві години? Питаю: «Що тут відбувається?» Змовницьки посміхаючись, відповідають: «А может, Вы нам скажете?» Вони знали.

Мої друзі-молільники поникли. Вони сиділи з тилу сцени і піддавались тому жаху, який сунув невідворотно. Отець Ігор молився на самоті і своїм виглядом показував до нього не підходити. Риси його обличчя загострилися й стали навіть гротескними. Дитячий переляк, а може, передчуття страшного, вкупі з цегляним рум’янцем разюче контрастували з респектабельністю, силою, турботою, яких він не втрачав навіть у найважчі моменти виснажливих 250 кілометрових піших десятиденних прощ. «Отче» знав, що йому треба вищої сили і допомоги, аби пережити наступні години і зберегти своїх блаженних овечок. Він стяжав благодать, бо той один кілометр, який він зараз пробіжить від «Глобуса» до Михайлівського під ударами «космонавтів», буде незмірно важчим за дві тисячі кілометрів, що він їх намотав бездоріжжям у спеку за кілька останніх років, щороку водячи господнє стадо від Самбірської Богородиці до Зарваницької.

Третя ночі, саме час телефонувати коханому. За півгодини він сюди приїде, а тоді вже буде все ясно. Рідний голос у слухавці каже виходити негайно. Я винувато прощаюся з своїми молитовними друзями, ще щось там белькочу, пропоную забрати когось додому чи раджу їхати спати, бо вже і так все закінчилось. Але ніхто не піддається на мої зрадницькі заклики. Мої нові друзі поклали собі за мету бути тут цієї ночі до кінця, хоча у них є свій транспорт і вони не залежать від підземки. Вони знали.

Сідаю в теплу машину. Замість докорів і важкої тиші мене зустрічає щасливий коханий. Він нікуди не поїхав, побачивши, як автобуси з «беркутами» лізли з Подолу. Ми мчимо нічним Києвом, його алейно-єлейними вулицями. Повітря наповнене чимось рожево-млосним. Час застигає. Місто відчайдушно намагається відтягнути мить інфаркту в самому своєму серці, яке ще б’ється у звичному ритмі. В кожному його пружному русі ритмічно лунає: Вірю. Надіюсь. Люблю. Пресвятая. Богородице. Спаси. Нас. Господи. Ісусе. Христе. Сину Божий. Помилуй. Нас…

Хтось телефонує коханому, він радісно каже: «Буду відігрівати революціонера». Я блукаю по хаті до четвертої ранку. Все мовчить, ніяких новин. Раз по раз марно намагаюся викласти в мережу фотографію юнака, який спить за стелою, загорнутий у прапор, — останній кадр перед відходом із Майдану. Щось не так.  Засинаю. Удари. По серцю.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity