Під час духовно-просвітницької місії «Обійми зцілюють» відбулася зустріч — уже традиційна і дуже символічна — української молоді з архієпископом Болоньї кардиналом Маттео Марією Дзуппі.
Члени італійської Католицької Акції представили ініціативу — листи від дітей, повідомляє ДивенСвіт:
— В Католицькій Акції зродилась невелика ініціатива. Ми принесли вам листи від дітей 11–12 років, які цього літа, перебуваючи в таборах, писали листи, роздумуючи про війну, конфлікт і мир. Вони думали про вас і написали листи про почуття братерства. Якщо вважатимете доречним — можете відповісти їм.
Марія Крістіна, представниця Католицької Акції, поділилася моментами підготування до зустрічі з українцями:
— Історія почалася два-три роки тому, коли Католицька Акція вирішила підтримати цю ініціативу. Її бачив також кардинал Маттео, який завжди був поруч — активно, конкретно, допомагаючи приймати важливі рішення. Проєкт був реалізований саме тому, що Католицька Акція знала: за нею стоїть підтримка кардинала Дзуппі.
Цього року викликом була співпраця чотирьох дієцезій: Імоли, Равенни, Фаенци (яка є моєю) та Болоньї, представники якої сьогодні тут із нами.
Було чудово працювати разом, творити спільний проєкт. Прекрасним було й те, що багато інших дієцезій [регіону] Емілії-Романьї долучилися фінансовою підтримкою, а й особливо — молитвою. Було нелегко; але коли нам ставало важко, бо навколо триває війна, — ми молилися, щоб ця ініціатива здійснилася. І ваша присутність тут — це вже здійснення тієї молитви.
Я вірю, що найбільший дар, який отримаємо сьогодні, — це ви, ваші історії, ваші життя.
І ще одне: кольори вашого прапора — синій і жовтий — це ті самі кольори, що й у прапора Католицької Акції. Для мене це чудовий знак братерства.
Із вітальним словом молоді звернувся також представник від Католицької Акції Італії:
— Для нас надзвичайно важливо продовжувати працювати разом. Після вашого повернення в Україну — знайте: ви вже є частиною нас. Адже ми зустрічалися не раз: цього літа, під час Ювілею молоді, і на площі св.Марії в Валлічеллі, і в св.Софії в Римі. Ми бачили, що креативність і надія — це риси, властиві українському народові. Тому щоразу, коли ми зустрічаємося, — відчуваємо, що саме ви даєте надію нам.
Так, це правда: обійми зцілюють. Ви завжди будете бажаними гостями тут, в Італії, всюди, де є Католицька Акція.
Слово вдячності до кардинала Дзуппі виголосив заступник голови Патріаршої комісії у справах молоді о.Роман Демуш:
— Ваша Еміненціє, дозвольте мені представити цих молодих людей. Перш ніж передати їм слово, хочу сказати, що одна з ваших мрій уже здійснилася. Ми приїхали не лише з цим одним гуртом — ще один зараз перебуває у Венеції, бо ця ініціатива, започаткована Католицькою Акцією Болоньї, поширилася по всій Італії. І це велика радість — адже ми всі цього потребуємо. Сподіваюся, що такі досвіди поширюватимуться, бо навіть після війни наші молоді люди, наші діти потребуватимуть зцілення — від видимих і невидимих ран.
Тож я дякую вам і хочу сказати: ваші мрії та молитви вже здійснюються. Молімося, щоб здійснилося й головне бажання — мир, справжній і тривалий!
Представляючи українську молодь, о.Роман підкреслив, що свідчення — це суть нашої віри. Бо, як кажуть, «слухання — це сучасна теологія».
— Сьогодні тут присутні юнаки й дівчата з різних регіонів України: Київщини, Донеччини, Харківщини, Одещини, Луцька — з міст, які зазнали найбільших ударів війни. Вони принесли з собою зображення: фотографії наслідків бомбардувань, що сталися лише за останні два місяці. Школи, театри, церкви, дитячі садки, лікарні, житлові будинки… Я хотів би, щоб ми вислухали їх — їхній досвід, їхні історії. І потім разом принесли це все в молитві, у роздумі.
Ми хочемо, щоб ви відчули нашу вдячність — і передали її до парафій, єпархій, спільнот, навіть цивільних організацій. Наша присутність тут означає: ми не забуті.
Сподіваюся, що наша присутність стане також голосом — криком про мир. Ми хочемо миру. Ми — мирний народ. Ми хочемо жити в мирі. І нам потрібна допомога, щоби цей мир збудувати.
Свідчення української молоді
— Мене звати Анна, я з міста Білої Церкви, біля Києва. У ніч 2 вересня наше місто було атаковане 30 дронами. Тієї ночі ворог зруйнував дві житлові будівлі, два великі 9‑поверхові будинки, 9 машин, міську школу, а також пошкодив лікарню. Одна людина загинула, одна була поранена. Наслідки бомбардування прибирали до 4 години ночі. Таке у нас відбувається фактично двічі на тиждень.
— Мене звати Андрій. Я родом із Вінниці, місто розташоване досить далеко від столиці, але з початку війни його регулярно обстрілюють. Перше велике бомбардування сталося 14 липня 2022 року. Було атаковано дім, який зветься «будівлею жандармів». Російська пропаганда стверджувала, що це місце збору українських військових, але насправді там був театр. Там проводилися культурні заходи, збиралися діти на майстер-класи. Всі постраждалі від бомбардування були цивільними. Загинуло 27 людей, також діти.
Я брав участь у волонтерській діяльності й працював із ветеранами. Бачив, як вони намагалися відновлювати своє життя і зцілювати травми, отримані на фронті. Для багатьох із них терапія через малювання та інші заняття була можливістю висловити пережиті біль і страхи. Я відчув глибоку потребу цих людей висловитися, розповісти про свій біль. Працювати з ними було для мене великою честю. Я пишаюся, що вони готові боронити нашу країну і захищати життя своїх співвітчизників. Розумію, що зробив дуже мало для того, щоб їм допомогти, але я прагнув бути поруч і підтримати їх.
— Мене звати Марися — це зменшене від Марія. Я з Запоріжжя. Моє місто — майже на фронті. Ми живемо дуже близько до лінії бойових дій. Я навіть не можу зосередитися лише на цих зображеннях, бо таке в моєму місті діється щодня. Зазвичай по нас летять авіабомби. Це зброя, яка може вбити десять людей за секунду. Найстрашніше бомбардування, яке я пам’ятаю, — це удар по лікарні. Тоді загинуло десятеро людей — пацієнти й лікарі.
Я живу в одному з найобстрілюваніших районів Запоріжжя, тому що поруч є промислові підприємства. І люди, які живуть біля них, страждають найбільше.
Одне з останніх бомбардувань сталося три тижні тому — було зруйновано будинок мого хресного тата. На щастя, він і його сім’я вижили, але будинку більше немає. Так само, як і в багатьох моїх друзів.
Незважаючи на це, я залишилася в Запоріжжі. Пишаюся тим, що живу в цьому місті. Мої друзі, моя молодь — дуже сильні. Попри щоденні обстріли, ми знаходимо сили молитися, ходити на недільну літургію, збиратися на молитву та розповідати світові про нашу реальність.
Кардинал поцікавився, де Марія навчається.
Дівчина вчиться на [факультеті] психології. В університеті немає укриття; їй сумно, бо навчатися хочеться в нормальних умовах .В університеті діє центр реабілітації ветеранів війни, і студенти допомагають там як волонтери.
— Мене звати Ілля. У червні 2021 року мене призвали на регулярну військову службу. Я добре пам’ятаю ніч проти 24 лютого 2022 року — почалося російське вторгнення. Пам’ятаю слова, які асоціюються у мене з початком війни, і ракету, що була націлена на Київ. Я мав чергування, мені було 19 років. Дехто з товаришів панікував, боявся; я теж відчував страх, але молився. Молився, бо вірив, що Бог має план і для України, і для мого життя.
Перший місяць був дуже важким. Ми витримали і продовжуємо стояти, але це коштує дуже дорого — життів наших співвітчизників, молодих людей, які служили поряд зі мною. Ці хлопці віддали життя, захищаючи свої родини та Батьківщину. Я вдячний Богові, що живий і можу бути тут, говорити це вам і всім нашим друзям в Італії.
Я хочу, щоб Церква і наш народ могли донести світові правду про те, в яких умовах ми живемо. Маємо розуміти, що існує велика загроза російської агресії в інших країнах Європи. Якщо Європа та світ ігноруватимуть це, молодь змушена буде брати зброю і захищати свою Батьківщину. Тому ми повинні зробити все можливе, щоб зупинити цю війну і допомогти Україні. Ця війна несправедлива і надзвичайно дорого коштує. Моя особиста проблема — роки моєї молодості я проводжу на воєнній службі; але віра в Бога дає надію, що буде перемога.
— Мене звати Анна, я з Донецької області. З 2014 року я навчалася жити поруч із війною.
24 лютого 2022 року я втекла з університетського гуртожитку в Харкові. Відтоді не мала можливості повернутися до свого університету. Мій молодший брат на той час мав лише сім років. Він народився в перший рік війни, і все його життя проходить у війні. Зараз моє місто опинилося всього за сім кілометрів від лінії фронту. Моя школа, моя церква, навіть околиці — повністю зруйновані. Я боюся сигналів тривоги і не можу спокійно спати ночами, навіть перебуваючи далеко від війни. Я прошу підтримки, але найголовніше — молитви за нас і за Україну. Ми маємо право жити в мирі, і це право повинно бути гарантоване для всіх.
— Мене звати Яна. Я з Вінниці. Я приїхала з країни, де війна триває понад десять років. У 2014 році росія вторглася на нашу територію. Спочатку була анексія Криму, потім війна на Донбасі. Тоді багато людей у світі не вірили, що це справжня війна. У деяких країнах її називали «конфліктом» чи «кризою»; але для нас це завжди було вторгнення, смерть і страх, що увійшов у наші міста і життя.
У 2022 році війна загострилася з новою силою. Я бачила зруйновані будинки, сім’ї, які втрачали все за одну ніч, дітей, які замість сонця малюють танки, чоловіків, які сплять у підземеллях, але вранці все одно йдуть волонтерити, працювати, підтримувати життя.
Я бачила, як у найважчі моменти народжується добро. Люди діляться останнім шматком хліба, віддають кров для поранених, підтримують словом. Ми пережили стільки болю, що важко передати словами. Але ми не просимо співчуття, ми просимо пам’ятати, що за кожним заголовком новини стоїть людське життя.
Ми хочемо, щоб пам’ятали: Україна платить ціну, щоби світ міг бути вільним. Ми вдячні всім, хто молиться за нас і не втомлюється говорити про Україну. Сьогодні Україна — це не лише біль; це приклад того, що люди можуть залишатися людьми навіть у жахливих умовах.
Я люблю Вінницю — місто, в якому навчаюся. Там є найкрасивіший сад на світі, де я люблю читати. Мені дуже боляче дивитися на руйнування. Це страшно, і часом я боюся, що більше ніколи не побачу красу свого міста.
— Мене звати Тетяна. Я приїхала з півночі України, з міста Житомира.
4 березня 2022 року внаслідок бомбардування було зруйновано ліцей №25 у нашому місті. Під час обстрілу половина будівлі була знищена. Після цього навчання там стало неможливим, і учнів перевели до інших навчальних закладів. Ця будівля залишалася зруйнованою протягом років — майже чотири роки — просто в центрі міста. Вона стала мовчазним свідком війни, пам’ятником того, що сталося.
Я була неподалік під час цього бомбардування, разом із сім’єю. Ми намагалися дістатися безпечнішого місця. Сирени не змовкали — на відміну від теперішніх коротких тривог, тоді вони лунали безупинно до самого кінця обстрілу.
Але найбільше мене вразив не сам момент вибуху, не звук ракети, а те, що сталося згодом — через кілька місяців: як маленькі хлопчики грали футбол на полі біля зруйнованої школи. Це стало для мене знаком. Що навіть у найважчих умовах українці — і дорослі, й діти — продовжують мріяти, сподіватися, любити. Війна зруйнувала будівлі, але не наш дух.
Після свідчень архієпископ Дзуппі звернувся до молоді:
— Я хотів би продовжувати слухати вас. І я маю багато запитань. Бо, як раніше сказала Яна, є багато того, що важко висловити. Багато не вірять — бо важко пояснити, а з певного аспекту [війна] здається неможливим, неймовірним.
Думаю, що на початку багато хто з вас думав про війну як про щось далеке, неможливе. А потім — «моя школа зруйнована», або «мій родич десь далеко, і я не знаю, що з ним відбувається».
Два тижні тому була зустріч із першим заступником міністра, приїхало багато жінок, у яких рідні пропали безвісти… Тут, у Болоньї, є одна пані, яка більше року не має ніякої інформації про свого сина. Я передав її ім’я у російське посольство. Але вона нічого не знає. Щоразу, коли вона мене бачить, починає плакати.
І це причина, чому ми раді й вдячні за можливість обійняти вас та отримати ваші обійми. І це справді обійми, які зцілюють. Не тому, що ми розв’язуємо якісь проблеми; а тому, що вони передають любов. І любов — це найважливіше, що ми маємо.
Обійми зцілюють. У найважливіші моменти може народитися добро. Ми міцно в це віримо. І коли все здається темрявою — можна побачити світло Божої любові. Це світло, яке Господь засвітив у наших серцях.
Ми спробуємо знову побачити найкращий сад у Вінниці. Найкращий сад у світі. І перемогти війну. Обійми лікують від ненависті й злоби. Бо війна породжує багато зла, породжує бажання помсти, насильство, страх, сум, песимізм, коли не хочеш нічого робити… Відчуйте нашу любов до вас. Бо є право на мир. А мир починається з наших обіймів. Це сильний знак, який зцілює і допомагає дивитися у майбутнє. Мир починається з того, що ми дозволимо Ісусу обійняти нас, щоб позбавити від хвороб, які війна породжує і вбиває серце. І навіть якщо навколо багато війни, ми хочемо, щоб народилося багато добра.
Мир починається з нас, і починається сьогодні. Війна триває довго. В наших серцях вона не закінчиться в один день. Але обійми нам допоможуть. Це робить нас багатшими і кращими. За це я дякую Господу — за світло, яке засвічується.
Після спільної молитви кардиналові Дзуппі подарували книгу історії УГКЦ. Символічний дар від о.Романа —хрест: знак страждання, але також знак надії та воскресіння. І знак близькості й вдячності за підтримку українського народу.
І ще — невеликий подарунок: теплий худі, щоб нагадував про обійми.
Наталія Павлишин
фінансово.
Щиро дякуємо!
