Християнський гуманізм італійського Відродження формує цілком нову художню тему, привабливу візуально та ще більшою мірою — богословськи: людина, яка в оточенні природи знаходить Бога у Святому Письмі. Цю тему розробляли насамперед венеціанці, які зробили читання Біблії на тлі пейзажу сюжетом, сповненим особливої поетичності.
Достатньо згадати серію зображень св. Єроніма, який у Венеції XV‑го та початку XVI століття вважався майже символом біблістики, а також любові до природи. Це десятки полотен і гравюр, що виникли на схилі Раннього Відродження: відомі твори Джованні Белліні, Веттора Карпаччо, Антоніо та Бартоломео Віваріні, Чіми да Копельяно, Вінченцо Катени, Тиціана, Лоренцо Лотто та багатьох інших.
Найповнішим прикладом цього зразка є, мабуть, невелика картина, приписана пензлю Вінченцо Катени, яка тепер зберігається у лондонській Національній галереї. Датована приблизно 1513 роком, та, через свій невеликий розмір (72х97см), безсумнівно призначена для приватної колекції, картина зображає св. Єроніма в його кабінеті, як він читає біля відчиненого вікна. Це найсправжнісінький кабінет, у якому головне місце займає великий пюпітр для читання, а по шафах лежать різноманітні книжки: іконографічне посилання на інтереси святого екзегета, який у IV столітті переклав і прокоментував Біблію; але це також локальне, співзвучне тому часу і, ймовірно, особисте посилання.
Відомо, що наприкінці XV століття Венеція головувала серед центрів біблійної культури завдяки своїм спільнотам, єврейській та православній, які сприяли вивченню священних текстів мовами оригіналу (за прикладом саме св. Єроніма). Внаслідок успіху, здобутого у Венеції, розвинувся й новий засіб поширення культури, тобто друк.
Відомо також, що серед друзів Віченцо Катени були ті, хто мав безпосередній стосунок до книжок: гуманісти і прославлені письменники, такі як П’єтро Бембо, майбутній кардинал; Антоні оді Марсіліо, майбутній канцлер Венеціанської Республіки; і такий собі Бартоломео да Габіан, книготорговець, чия крамниця стояла на ринку Ріальто, поруч зі знаменитим однойменним мостом.
Особливо чудова в цій картині та психологічна проникливість, із якою художник зумів передати парадокс біблійної духовності. Святий сидить, схилившись над книгою. Його спина зігнута і дещо напружена, голова спирається на правицю, як у тих, хто читає щось важке і мусить докладати зусиль, аби зрозуміти. Проте він здається спокійним і впевненим у тому, що обов’язково знайде те, чого шукає. Цей спокій передають також форми монументального пюпітра з прилеглим до нього масивним столом, які художник протиставив тонкій і неспокійній фігурі святого: довгі горизонтальні лінії меблів, здається, виникають з архітектурної логіки кімнати, і створюють враження непорушної стабільності, беззаперечної, як математичне правило, хоч і пом’якшеної теплим світлом сутінок. Ми говоримо про парадокс, адже тут — як це часто буває в процесі дослідження, особливо якщо воно позначене сильними особистісними переконаннями — психічне і фізичне напруження співіснує з почуттям глибокого спокою.
Інші деталі картини допомагають зрозуміти цей парадоксальний спокій святого. Перш ніж узятися за читання, святий Єронім зняв не лише кардинальський головний убір, а й взуття. Зрозуміло, що, як Франциск на картині Белліні — і особливо, як Мойсей перед палаючим кущем — Єронім знає, що він іде на зустріч із «Богом Авраама, Ісака та Якова». Лев, що дрімає в лівому нижньому кутку, нагадує легенду про святого: як він, звільнивши тварину від шипа, що заподіював біль, знайшов для себе найвірнішого супутника. Крім того, розташований поруч із перепелом, лев, можливо, наділений більш символічним значенням: імовірно, художник хотів нагадати про біблійну надію на остаточне примирення конфліктуючих елементів природи.
Навіть пейзаж, який видно з вікна кабінету, слід розглядати у термінах, почерпнутих із книг, які тут визначають світ святого тлумача. Тому чарівність цієї картини можна пояснити мудрою подачею деталей, майже нашаруванням образів і стилістичних ефектів, що викликають у пам’яті не так тексти, як контексти, більш-менш загальні місця, пов’язані з біблійними темами, повними емоційного заряду.
Але стосунки між людиною, природою і Біблією формуються не просто в мальовничому переплетінні літературних алюзій, хоч би якими ліричними вони були. Між цими реальностями існує також важливий онтологічний зв’язок, що був наново відкритий під час Синоду про Слово Боже у житті та місії Церкви.
Але спочатку ми повинні висунути методологічну умову, що випливає із самої Біблії: тут ідеться про віру, яка в Писанні становить невід’ємну частину всього духовного, інтелектуального і чуттєвого досвіду людини.
Віра, як вона описана в Біблії, допомагає «зрозуміти», чому вона додає щось до почуттів. Тому будь-яка мова щодо Біблії — навіть «мова», яка виражається через біблійний сюжет, що став основою живописного полотна або скульптури, — повинна починатися з «очікуваного», але «невидимого».
Що ж це таке? Що ми повинні уявити собі, на що святий Єронім сподівається, не будучи здатним бачити? І яким він побачить те, що стоїть перед ним, підвівши погляд від священної книги? Або — якщо поставити питання інакше — якою, на думку художника і замовника, святий побачив би гору? Якими очима вони самі бачили цю намальовану гору, і якими очима дивилися на реальні гори, що оточують і захищають Венецію з півночі? Або ми — коли від слів чи зображень, пройнятих словами, ми переходимо до речей у їхній непохитній конкретності й недосяжній автономності, — що ж ми бачимо завдяки біблійній культурі, яку нам залишили тридцять століть цивілізації та віри? Насамперед, коли Єронім звертає свій погляд до творіння, віра дозволяє йому знайти відповідь на сакраментальне питання людини: «Хто допоможе мені? Хто дасть мені сили, яких я потребую?» Святий визнає в горі конкретний знак постійної присутності й сили «Господа, що створив небо і землю».
Насправді, однак, стосунки з природою, викладені в Біблії, більш тісні: вони виходять далеко за рамки простого визнання. Наприклад, ніби розвиваючи думку Псалма 120: «Свої очі я зводжу на гори, (…) допомога від Господа», поет продовжує у Псалмі 124: «Ті, хто надію складає на Господа, вони як Сіонська гора, яка не захитається, яка буде стояти повік!» Псалмоспівець, здається, говорить, що людина через віру може не лише побачити в природі та визнати зовнішній знак Божої присутності, але й увійти в систему зримих знаків: стати «як Гора Сіонська».
Звідси — тобто, з переконання, що такий тісний зв’язок можливий — виникає промовиста деталь картини Вінченцо Катени: відчуття абсолютної, нерозривної гармонії між елементами зображення, попри очевидну напруженість, або, можливо, втому святого.
Ми можемо відзначити композиційні засоби, за допомогою яких художник надав форми цим переконанням: як він протиставив кострубатому й рухомому контуру святого Єроніма довгі горизонтальні лінії архітектури і пюпітра; але також відзначимо пологий силует гори, що видніється вдалині — силует, який, піднімаючись справа наліво, повторює діагональний нахил спини святого і його рук, що спираються на пюпітр, створюючи в композиції симетричний рух між людиною, яка читає, і горою, що «не захитається».
Цей містичний зв’язок навний в інших місцях Біблії, особливо в книгах Мудрості. Але — і це важливо — зв’язок цей не односторонній.
Якщо творіння «виявляє» прихований вимір людини, то людина, своєю чергою, проявляє щось від світу природи. Згідно з Біблією, земна природа, хоч і створена до людини, перебуває у підпорядкуванні людині й залучена в невластивий їй вимір життя, який повністю належить людині: тобто в її моральний вимір. Коли в дні Ноя Бог «бачив, що велике розбещення людини на землі» і «пожалкував був Господь, що людину створив на землі», Він покарав не лише людину, а й землю. Але якщо на світанку часів земля повинна була зазнати покарання, призначеного людині, то одного разу вона матиме свою частку і в милосерді, яке буде явлене людям.
Потім, у Новому Завіті, святий апостол Павло ще більше виявляє давньоєврейське відчуття моральної спільності між людиною та природою, наполягаючи, що «створіння очікує нетерпляче виявлення синів Божих. Створіння було підпорядковане суєті не добровільно, а через того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих» (Рим 8, 19‑21).
Отож між людиною і природою існує справжнісінька спорідненість, і «тіло», про яке часто говорить святий апостол Павло, здається, включає також і створіння! Але увага: це спорідненість, а не рівність; зрештою, все залежить від морального життя людини.
На картині Вінченцо Катени саме людина, а не природа, посідає перший план. Гора своєю нерухомою масою могла б, можливо відкрити святому старцю якийсь істотно важливий аспект людського характеру; але саме святий своєю наполегливістю в праці дослідника відкриває горі мету цієї фізичної нерухомості.
Людина ототожнює себе не з творінням — навіть якщо відчуває глибокий зв’язок із ним, — а з Творцем. Тобто вона вважає себе співрозмовником у діалозі (або, краще, у «священній бесіді»), в якій Творець говорить їй через творіння про творчу роль, яку людина повинна прийняти щодо інших істот.
Лишається прокоментувати останню деталь твору Вінченцо Катени, найважливішу для прочитання картини, яка наповнює її змістом, посилюючи цей невимовний діалог. На тлі неба ми бачимо тонке розп’яття, прикріплене до кафедри, яке, з його вертикальною відособленою лінією, домінує над усіма горизонтальними формами кімнати. Ми розуміємо, що коли святий підведе очі на творіння — побачить гору, місто і все інше через те Слово, яким, як вірить він, Єронім, і був створений світ.
о. Тімоті Вердон , Радио Ватикан
Переклад:Ольга Литвиненко, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
