Уже чотири місяці донеччанин у шостому поколінні, отець Тихон Кульбака живе у Львові. Прихисток греко-католицькому священику з Донецька дали монахи-редемптористи.
Тепер голова Екуменічної комісії Донецького екзархату УГКЦ, активний учасник та ініціатор Молитовного майдану в Донецьку захищає інтереси переселених у Львові, допомагає адаптуватися їм у нових умовах, створивши ГО «Спільнота біженців з Донецька та Сходу України». Про 12-денне перебування в полоні бойовиків, настрої донеччан та життя переселенців у Львові для «Духовності» розповідає о. Тихон Сергій Кульбака.
«На території Новоросії місця уніатам, розкольникам і сектантам не буде»
Мене викрало угрупування «Руська православна армія» – одне з найфанатичніших і найагресивніших угрупувань, яке отримує духовну підтримку керівництва від спецслужб Російської Федерації, має духовну підтримку від Руської Православної Церкви.
Коли вони зі мною спілкувалися, то казали: «Святейший Патриарх Кирилл в письме Патриарху Варфоломею сказал, что вы, униаты, – главные враги, зачинщики того, что происходить в Украине». Тому вони мають святий спокій і чисту совість, бо так сказав їхній патріарх. Якщо ви наші вороги – вас треба знищувати. На території Новоросії місця уніатам, розкольникам і сектантам не буде.
«А що, якщо не будеш вживати ліки від діабету?»
Я хворий на цукровий діабет, маю щоденно приймати ліки і дотримуватись певної дієти. У моєму автомобілі завжди є аптечка. В перший день я попросив, щоб мені принесли мою аптечку, і вони принесли. Тож перші дві доби я користувався ліками. На третю добу, коли мене вже почали шукати і з’явилася інформація в інтернеті, було декілька заяв директора Департаменту у справах релігії Міністерства культури, в яких він сказав, що отець хворий на діабет, йому потрібне щоденне лікування, є загроза смерті. Коли вони дізналися про це, прийшли і питають:
– Ліки від діабету у тебе тут?
– Так.
– А що буде, якщо не будеш вживати?
– Мабуть, я помру.
– Добре, давай сюди.
Забрали у мене ці ліки і почали годувати тільки хлібом. А хліб для діабетиків – це тортура. Я змушений був їсти, бо їсти хотілося. Шматок хліба увечері, шматок зранку. Відсутність ліків, хліб, емоційний стан – за добу у мене піднявся цукор. У мене була постійна спрага, а пити не давали.
«Або зав’язуємо очі, або тебе вбиваємо»
Обов’язкова умова спілкування – зав’язані очі, тому я не знаю, де перебував. Вони ще спочатку мене попередили: або зав’язуємо очі, або тебе вбиваємо. Це давало мені на рівні підсвідомості надію, що якщо бояться, то, може, все-таки залишать мені життя. Хоча відчував, що фізично я розвалююсь.
Звідки ця шалена ненависть і бажання вбити?
Я спілкувався постійно з двома охоронцями. За розмовою – чоловіки 50–55 років, за акцентом – донеччани. Один був толерантним до мене – дозволяв попити води з умивальників, коли я йшов у туалет. Інший не дозволяв, тому я змушений був пити з туалетного бачка, поки він не бачив. Бо була постійна спрага.
Я розумів, що три місяці тому ми жили з цими людьми в одному місці, і не виникало в них думки вбити мене за те, що я греко-католицький священик. Що сталося за три місяці з цими людьми? Звідки ця шалена ненависть і бажання вбити. Вбити за те, що я не такий.
«Молись!», – і тут над головою черга роздається
На 4, 5, 6 доби вони імітували розстріл. Перший раз мене вивели на подвір’я, штовхнули в плечі. Я інстинктивно протягнув руки, вперся в якусь стіну, бо відчував під пальцями цеглу. «Молись!», – наказали, і я почав молитися. «Вслух молись!», – і я почав «Отче наш» читати. І тут над головою черга роздається. Це було настільки не очікувано для мене, що, здавалось, я вухом відчув потік гарячого повітря тієї черги. Я з переляку втратив свідомість. Мене облили водою, прийшов до тями. Лежу на землі і перше, що чую, – регіт. Вони сміялися наді мною. Я зрозумів, що їм дуже веселою була моя реакція з втратою свідомості, коли я лежав весь у грязюці.
«Найстрашніше – це те, що ця людина не просто відпрацьовує гроші, а вірить у те, що говорить»
Все, що відбувалось до цього, було підготовкою. На сьомий день мене повели на допит перший раз. Це навіть не був допит, а монолог людини, за голосом молодої, з виразним московським акцентом. Людина була в курсі всіх церковних подій, які відбуваються. Чотири дні були такі бесіди. Він постійно говорив одне і те саме: «Бог действует только в истинной Церкви. Истинная Церковь одна – Московский патриархат. Вы – наши враги. Вы вне Бога. И как вы себя чувствуете? Вы сейчас умираете, и Бог вам не поможет, потому что вы вне Бога, вы не в истинной Церкви. Вы сейчас будете медленно умирать, постоянно страдать». Це тривало по 3–4 години.
Виявляється, треба було зробити правильний вибір – приєднатися до Московського патріархату. Хоча напряму він цього не казав. Найстрашніше для мене – це те, що я розумів, що ця людина не просто відпрацьовує гроші, а вірить у те, що говорить. Я відчував, що під час цих бесід у кімнаті був ще хтось присутній. Голосів інших я не чув.
Що для мене було психологічною травмою? Хтось, хто має злу волю, повністю володіє моєю волею. Це найстрашніше, а не ризик смерті. Інколи я молився і просив Бога про смерть.
«Маю постійне відчуття, що за мною хтось стежить»
На десятий день була остання зустріч з «московским товарищем». Одинадцятого дня прийшли і сказали: «Поедем к большому боссу». Знову зав’язали мені очі, посадили в авто. Їхали 40–50 хвилин. Авто зупинилось, мені сказали сидіти і не рухатись. А самі кудись пішли. Я залишився сам в авто, сидів приблизно 2 години. Коли вже не було сил сидіти, я почав рухатися, щоб спровокувати якусь реакцію. Але реакції не було – повна тиша. Зняв пов’язку і побачив, що це моє авто. Оглянувся – навкруги лісок. Вийшов, походив, знайшов телефон, свій планшет. Залишили навіть аптечку. Зателефонував братові і кажу: «Володю, здається, я на свободі, але де я – я не знаю». Я був настільки слабким, що навіть не міг рухатися. Дорогою зупинив дідуся, який сказав, що звідси недалеко Красноармійськ. Це було 70 км від Донецька. Розумію, що в бік Донецька не можна їхати, бо там сепаратисти. Тож їду в Красноармійськ, але маю постійне відчуття, що за мною хтось стежить. Доїжджаючи до Красноармійська, побачив працівників ДАІ з українським прапорцем. Я зупинився, розридався.
Марта Плішило
, Духовність
фінансово.
Щиро дякуємо!
