Давненько вже говориться, що світом керує «несвята трійця»: влада, гроші й секс. Побіжно згадавши одну книжечку, з високими продажами і навіть знятим за нею фільмом, я би сказав, що нашим світом починає керувати сірість.
Не всі підряд у цьому світі дивляться порно і закачують його з інтернету; однак чомусь стандартна схема кінопродукту така, що романтична лінія, представлена у вигляді статевого акту, повинна з’явитися у межах 45 хвилин, тобто саме тоді, коли глядач уже відверто починає нудьгувати. Нещодавня відмова таблоїду «The Sun» публікувати оголені фото була сприйнята з подивом — ну бо ми вже призвичаїлися, що навіть у найкращій і щоденній пресі мусить бути якась зіпсованість. Маркетинговий еротизм оточує нас дедалі щільнішим колом.
Цього року на «Зупинці Ісус» у Вудстоку [йдеться про відомий у Польщі музичний фестиваль. — Прим. пер.] я мав нагоду порозмовляти з чоловіком, який зізнався, що може відмовитися від будь-чого… але не від сексу. Я собі подумав, що він, певно, живе з дівчиною і не хоче її залишити. Однак з’ясувалося, що він узалежнений від… збочення.
Все почалося, коли йому було 14 років. Уперше взяв участь в оргії. Потім пішло щоразу далі. Він відчував, що життя з дня на день стає дедалі більше сірим… Тому потребував щоразу сильніших збудників, аби щось відчути — щоб заповнити діру в своєму серці. Ми розмовляли з годину. Зрештою він сказав, що має проблему, бо знає, яким шляхом повинен — і хоче — йти; однак усвідомлює, що його чекають приятелі й за хвилину він піде з ними «на дівчат» і вже відчуває, чим це закінчиться. Хоча на початку розмови він заявив, що гностик, та потім зважився проголосити Ісуса своїм Господом і Спасителем, так, щоб тепер Він уже його провадив.
Може, вперше в житті цей чоловік відчув, що Бог ним не гидує?
Я так подумав, що ми, певно, маємо розбудити в собі… ерос.
Про нього неймовірно прекрасно написав Бенедикт XVI в енцикліці «Deus caritas est». Наша любов потребує ек-стазу, тобто стати обік, вийти-поза-себе. Тому нам потрібно оновити стосунки з іншою людиною. Ми потребуємо любові, яка не стане використовувати когось іншого задля власного статевого заспокоєння.
Там, на Вудстоку, я розмовляв із жінкою, яка дуже тяжко переживала, що через своє життя не може приступати до Причастя. Вона вже цілі роки живе зі «своїм кавалером», але вийти за нього заміж не збирається, бо не впевнена в ньому. При цьому в неї вихопилося: «Не можу дозволити, аби він жив сам, ну бо знайде собі іншу…» Мене пройняло дрожем. Дівчина присвятила свою сексуальність, саму себе, тому, щоби здобути мужчину. Це така бухгалтерська оборудка: вона воліла краще бути використовуваною, ніж покинутою. Відмовилась від еросу заради… сірості.
Ерос Бога повністю є agape, тобто любов’ю, яка жертвується, проявляється у конкретному вчинку, повністю безкорисливо. «Також якщо ерос спершу є прагненням, вступом — захватом від великої обітниці щастя, — то потім, у зближенні з іншою особою він ставитиме щоразу менше питань про себе самого, щоразу більше шукатиме щастя іншої людини, буде про неї щоразу більше турбуватися, буде жертовним, прагнутиме “бути для” неї». Завдяки цьому любов-агапе — це любов, яка прощає. «І як мені лишити тебе, Ефраїме? Як мені видати тебе на поталу, Ізраїлю?.. Серце моє в мені перевертається, зворушився ввесь жаль мій… бо я — Бог, не людина; Святий посеред тебе» (Ос 11, 8‑9).
У скандальному фільмі Ларса фон Тріра «Німфоманка», окрім довгих еротичних сцен, маємо цікаву динаміку. Молода жінка, яка притлумила свою сексуальність, зустрічає чоловіка, старшого віком. Розповідає йому про своє життя, яка вона збочена, як заслуговує на засудження. Говорить про свою сірість. Однак чоловік на кожну з її історій має відповідь: «ти була молода», «ти була загублена»… Фільм завершується дурнувато, але дивно: чоловік накидається на цю жінку, хоче її зґвалтувати, вона не дається, все закінчується трагічно.
Коли нами керує оргазм, сірість, ми можемо шукати виправдання тільки у собі самих, у своїй несвідомості, слабкості, в тому, як нас сформувала життєва історія… Можемо вдавати, що гріха в нас нема. Однак він далі пожиратиме — якщо не нас самих, то інших.
Коли ж ми слідуємо за нашим шляхетним еросом, то не боїмося шукати у Бога прощення, яке не вилучає з історії наших учинків, однак робить так, що вони стають місцем, де ми можемо пізнати милосердну близькість Бога. «Пристрасна любов Бога до свого народу — до людини — є водночас любов’ю, яка прощає. Вона така велика, що звертає Бога проти Нього самого, Його любов проти Його справедливості. Християнин у цьому бачить проблиски таємниці Хреста: Бог так сильно любить людину, що сам, ставши людиною, приймає навіть її смерть, і в такий спосіб узгоджує справедливість із любов’ю» (Бенедикт XVI).
В Бозі справедливістю є прощати.
Павел Ковальскі SJ, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
