Трохим Сидорович перебував у глибокій депресії. Третій день поспіль його не полишало почуття невизначеної пустки, холоду й повної безнадійності людського існування.
Не те щоби Трохим Сидорович був якийсь там обмежений, невчений йолоп. Ні. Трохим Сидорович був далеко не йолоп. Проте усвідомлення своєї неповторності не викликало у шістдесятирічного чоловіка жодного задоволення. «Можливо, у всьому винна погода?» — зажурено розмірковував він, звернувши погляд на вікно, за яким було видно лише чорні тяжкі хмари, що вже довго нависали над містом, неспроможні ані розродитися дощем, ані втекти й дати місце сонцю… І саме цієї миті пролунав вибух такої потужності, що аж шибки задеренчали. Сильний вітер нахилив високі тополі, блискавка роздерла чорне небо (хоча, треба зауважити, була тільки третя година дня) — і линув дощ!..
Але навіть це «шоу» не викликало у Трохима Сидоровича майже ніяких відповідних емоцій. Можливо, на цьому історія наша і скінчилась би з трансцендентною присутністю пустки. Однак… Тільки-но вщух перший грім — у двері здепресованого чоловіка хтось постукав. Так наполегливо, чітко, наче чекіст НКВС. Саме цей стук занепокоїв господаря дому, який, схоплений невідомим поривом, підбіг і відчинив двері. На тлі чорної пітьми стояв юнак: миршавенький такий, розгублений, із червоною парасолькою в руках. Постать юнака – у сірому костюмчику, наскрізь просякнута водою, з блідим обличчям і бездомними переляканими очима – нагадувала на тлі цього вселенського потопу «Упалого Люцифера» з картини Врубеля, а червона вивернута вітром назовні парасолька мала би служити образом його покалічених крил…
— Здрасссстє, — голос «янгола» тремтів і зривався. Трохим Сидорович більше з милосердя, ніж від охоти відступив убік, даючи нещасному знак пройти в дім. Юнак шморгнув носом і зробив крок у теплий затишок оселі, залишаючи по собі великі калюжі води.
— Ти хто? — прийшовши до тями, запитав чоловік.
— Я? — не менш розгублено відрік нещасний. — Я агент.
У Трохима Сидоровича аж очі на лоб полізли від почутого.
— Я агент зі страхування.
— Держстрах тобто? — полегшено спитав господар.
— Ні! — з ноткою навіть якогось презирства відповів той. — Приватна фірма! Я зі столиці приїхав. А тут на тобі — такий дощ…
Господар посадив нещасного за стіл, поставив чай, дістав якісь засохлі печивка та сів навпроти юнака, пильно вдивляючись тому в очі.
— Ну то розказуй, — глузливо розпочав, — як це ти життя страхуєш?
— Вам іще ж не виповнилося сімдесяти років? Уважаємий, вам дуже пощастило! — уже зміцнілим і впевненішим голосом забелькотів блідий агент, вмочаючи сухарики в гарячий чай. — Напевно, доля на вашому боці, — як оратор, далі повів хлопець промову. — Страхування свого життя додасть вам впевненості в розвитку; у страхуванні створюються значні резерви коштів, що стають джерелами зростання й покриття збитку в разі великих стихійних лих і аварій!
Трохима Сидоровича за якийсь час цієї завченої балаканини вже почало на сон хилити. Зауваживши безплідність яскравих промов, юнак змовк і після якоїсь паузи промимрив майже безнадійним голосом:
— А ще можна застрахувати певні частини тіла…
Господар підвівся:
— Це як?
— Ну, життя, розумієте… Це ж тіло… — майже прошепотів агент. — От, наприклад, актор Бен Терпін застрахував очі. Хоч і мав косоокість. Але це було найважливіше у його бізнесі!.. Косоокість. А у вас очі так нічого собі.
Господар погрозливо озирнув гостя своїми «нічого собі». Той натяк зрозумів і перемкнувся на вуса:
— А Мерві Г᾽юїз, відомий гравець у покер, застрахував свої вуса! На чотириста тисяч доларів! Заведіть собі вуса — і станете найпопулярнішим у місті!
Цього разу очі Трохима Сидоровича заблищали.
— Та є умова: вусів у жодному разі збривати не можна аж до кінця життя. Інакше страховка анулюється.
Чоловік знову насупився. Юнак почав нервувати, шукаючи ще щось напевно безпрограшне:
— О! Ноги! Уважаємий, ноги! Це найулюбленіша та найпопулярніша частина тіла для страховки!
Трохим Сидорович глипнув на свої ноги — коротенькі, але такі м’язисті.
— Та пам’ятайте, — уже повчально вів далі агент, — що ціна ваших ніг буде залежати від їхньої якості. Ось, наприклад, відомій актрисі, яка мала чудові ніжки, оцінили їх по-різному. Уявляєте! Бо на одній був маленький шрам, який трактується як недолік. Ну-у-у. Ви ж пам’ятаєте, у ваші часи було таке поняття — «брак товару», «уцінка товару»…
Господар підняв халяви штанів, і вони вже вдвох із безнадійним жалем розглядали стопроцентно «бракований» товар: шкіра була стара, великі сині жили випирали назовні.
— О! — переможно загорланив юнак. — Зуби! Ваші зуби!
— Яка самовпевненість… — іронічно відрік господар, із заздрістю заглядаючи в рот молодика, повний зубів. Юнак второпав і зніяковів.
Запала довга тиша. За вікном уже рівномірно лунав шум дощу, вітер стих, нічого не гриміло, а юний агент і пристаркуватий господар сиділи один проти одного й ніби віддзеркалювали все тілесне життя на цій землі: молодість без «браку» – старість «уцінки» й навпаки. І це віддзеркалення привело обох до неймовірного відкриття: усе минуще. Безнадійно. Без страховки.
За годину юнак і пристаркуватий господар, гарячково шукаючи відповіді, як застрахувати напевно своє тлінне життя, відкрили, що є душа!
— Душа! Агенте! Можна ж застрахувати душу! Давай!
Агент сумно зітхнув:
— Наше агентство не працює з нетілесним матеріалом. Тут потрібна інша контора…
Що ж за день! Бодай би його! Знову загриміло, але вже як відлуння, десь далеко, і пролунав стук у двері. Не дочекавшись відповіді господаря, двері розчахнулися. На порозі стояв місцевий батюшка — червонощокий, величний, із задоволеною усмішкою на все обличчя.
— Христос воскрес! Кликали?
Оповідання Ірини Островської
«Католицький Вісник», №8/ 2015
фінансово.
Щиро дякуємо!
