Миротворець може дуже дорого заплатити за те, що прагнув миру. Для себе, для рідних і близьких, для своєї країни… Для того, щоби ми могли спокійно сидіти і читати за кавою цю статтю. Знайомтеся: це Сашко Козачок. Йому 23. І йому потрібне чудо.
Він може вивести лівою рукою «Слава ВДВ» на папері. Може говорити очима так, що ви розумієте: раніше насправді ні про що серйозне ні з ким не говорили. Може, сидячи в інвалідному візку, стиснути руку волонтера міцно-міцно: «Не йди!..» І це фактично все, якщо не перелічувати маленьких щоденних досягнень у реабілітації.
Десантник Олександр Козачок пройшов найгарячіші точки цієї війни, яку в підручниках історії напевно назвуть російсько-українською. Він був у Слов’янську, в Ізюмі не давав ворогу проникнути на Харківщину, у Луганську ніс службу в аеропорту. За гіркою іронією, трагедія сталася поблизу міста Щастя в грудні 2014 року. Бойовики обстріляли з гранатомета блокпост Сашка, осколок гранати влучив бійцю в голову. За всіма людськими законами він би мав загинути. Але ні. Вогнепальне осколкове поранення черепа й головного мозку, як виявилося, буває несмертельним. Але зараз у Сашка говорять тільки очі, хоча він усе розуміє…
Так, очевидно, Олександру потрібні гроші. На реабілітацію; на металеві пластини, що їх лікарі вставлять у голову хлопця (якщо ви детальніше придивитеся до фото, то зрозумієте, у чому справа). Потрібні подарунки та увага: хлопець любить патріотичну символіку, слухає, коли йому читають, малює. Але насамперед Сашкові потрібна наша молитва, щира й гаряча. Та, яка творить чудеса. Бо лікарі кажуть, що у хлопця є всі шанси на повноцінну реабілітацію – аби тільки знайшлася відповідна клініка (найімовірніше, за кордоном) і його молодий організм почав сам долати свій стан та кріпнути. Аналізуючи життєву історію молодого десантника, навіть атеїст дійде висновку, що нічого неможливого немає. А християнин певно додасть, що так. У Бога – немає.
Сашком опікуються близькі, найбільше – хресна. Наразі він перебуває у Львівському військовому госпіталі, тож не міг там не привернути уваги волонтерів. Юліана Лавриш, львівський журналіст, приділяє Сашкові багато часу й допомагає як волонтер. У своєму щоденнику на порталі «Духовна велич Львова» вона так пояснює мотиви своєї діяльності: «Одного разу мої колеги спитали, чому я ходжу у госпіталь? Невже хтось із тих хлопців мій родич? Інколи, коли ми спілкувалися з Сашком у палаті, відвідувачі тричі запитували, чи це не мій брат. І я кажу: так, Сашко – мій брат, тільки духовний!.. На мій погляд, із цією думкою я починала займатися волонтерством, кожен із наших Героїв – це член родини, адже там, під зливою «Градів», він віддає найцінніше – власне життя, аби забезпечити нам мир. Це люди великої мужності й волі, які не побоялись стати на прю, – не втекли, не почали приписувати собі зайві хвороби, зрештою – не стали боягузами; а мужньо прийняли виклик! Тому, без сумніву, наші Герої – це наша Пасха!»
*
Для тих, хто би хотів допомогти Сашкові, подаю тел. Юліани Лавриш: (097) 86 77 552.
Ірина Максименко, Католицький Вісник
фінансово.
Щиро дякуємо!
