Підтримувати родини та звернути увагу на проблеми людей з особливими потребами радять Україні правозахисники.
У середині квітня цього року неурядова громадська організація «Міжнародний захист прав інвалідів» («Disabled Rights International») оприлюднила звіт про стан дитячих будинків, інтернатів та інших закладів, у яких перебувають діти-сироти в Україні. Матеріал для звіту вони збирали протягом двох попередніх років. У звіті «Немає шляху до дому» описуються проблеми, від яких стигне в жилах кров: покинуті напризволяще діти, сексуальна й трудова експлуатація, фізичні та психологічні знущання над дітьми в інтернатах.
Хоча збирати дані DRI почали ще до початку бойових дій на cході України, окремий розділ присвячено дітям війни, які стають жертвами торгівлі людьми, опиняються у небезпеці під час перевезення в інші регіони України чи у Росію, а також залишаючись на окупованих територіях. Враження від цього документу гнітюче; закрадається думка: а може, це все ж не про нас, може, це «чорний піар», спрямований проти України?
Розмова з директором організації Лорі Ейґорн ці підозри розвіює. Під час інтерв’ю вона не перестає підкреслювати, що проблеми України типові для держав, де дітей-сиріт виховують у великих дитячих будинках. Сама система сегрегації таких дітей, вилучення їх із соціуму сприяє порушенню їхніх прав. Організація «Міжнародний захист прав інвалідів» оприлюднила кілька таких звітів, присвячених ситуації з сиротами в інших країнах, включно з Росією.
Правозахисників здивував той факт, що навіть уряд не знає, скільки дітей знаходиться в інтернатах та в інших закладах для сиріт: в Україні немає єдиного реєстру дітей. Цифри коливаються від 82 до 200 тисяч, залежно від організації, що здійснює підрахунок: ЮНІСЕФ подає кількість 280 тисяч; неурядові організації, які безпосередньо працюють із дітьми, кажуть, що їх набагато більше. «Це, звісно, величезна проблема, бо невідомо, скільки дітей імовірно зникли, якщо ніхто не знав, скільки їх було. На жаль, це дуже небезпечна ситуація для дітей», — переконана Лорі Ейґорн.
Спостерігачі звернули увагу на те, що майже всі інтернати для дітей інвалідів розташовані у дуже віддалених районах. «У кімнатах діти сидять або лежать, нічим не зайняті; деякі — прив’язані до ліжок. Часто наодинці. Постійно лежать у дитячих ліжках. Особливо шкода тих, хто не може ходити, та може пересуватися за допомогою інвалідного візка. На жаль, ми бачили дуже багато інтернатів із довгими рядами дитячих ліжок, де лежать діти з церебральним паралічем, розщелиною хребта, які там вигасають, — констатують правозахисники. — Ці діти довго не живуть. Діти-інваліди ніколи не виходять із дитбудинків, їх переводять у якісь інші задні кімнати, потім — до закладів для дорослих. Вони залишають ці установи тільки тоді, коли помирають».
Лорі Ейґорн розповіла про свої відвідини одного дитячого будинку у Східній Україні, де мешкав — як вона думала — хлопчик років дев’яти. «Вихователька сказала: “Ні! Йому 21!” Розумієте, а він зростом на дитяче ліжко! Він просто не може рости далі, адже для цього просто нема місця! Я запитала виховательку, — каже жінка, — як довго він там був, а вона відповіла, що 11 років. Не в інтернаті 11 років, а в цьому ліжку, бо вони, за її словами, дітей звідти ніколи не виймають: “Ми їх годуємо в ліжку. Ми міняємо підгузники та переодягаємо. Вони ж нічого не відчувають! У них немає мозку!” Існує переконання, що ці діти не мають таких почуттів, як маємо ми чи наші діти. Я бачила, як лікарі роблять хірургічні операції на дітях-інвалідах без наркозу, адже, як деякі вважають, вони не відчувають болю».
Правозахисники прослідкували також за долею випускників українських дитбудинків: «Вони живуть на вулиці, у каналізації. Вони ризикують потрапити до рук торговців людьми. Вони дуже наївні. В них немає практичних навичок. Рівень наркоманії та захворювання на ВІЛ серед цих дітей дуже високий. Випускники дитбудинків живуть у середньому 10-15 років після того, як залишають заклад», — пишуть вони у звіті.
Директор організації «Міжнародний захист прав інвалідів» Лорі Ейґорн зазначила також, що Державний департамент США робить щорічний звіт щодо торгівлі людьми у світі, і в цьому звіті Україна має дуже поганий рейтинг. Зокрема вихованці дитячих стають жертвами торгівлі людьми, адже часто заклад не забезпечує їм належного нагляду й безпеки. Слід додати до цього ще реалії війни, коли діти змушені переїжджати з місця на місце. «Ми знаємо, що люди, які працюють у цих установах на сході України, не отримували зарплати, ліків і харчів. Багато дітей переміщено в інші заклади без чіткої звітності щодо місця їхнього перебування. Відомі випадки, коли працівники дитбудинків утікали, а діти знаходили прихисток в оселях мешканців села», — розповідає вона.
За даними Міністерства праці США, в Україні існує реальна проблема з торгівлею людьми для примусової праці. Розмови із громадськими активістами та вихованцями дитбудинків це лише підтверджують. «Ми говорили з дітьми, які працюють на фермах при сиротинцях по 12 годин на добу. Вони нічого не отримують, а хтось на цьому заробляє гроші, — стверджує пані Ейґорн. — Порнографія — інша проблема. Сексуальне використання має місце у дитбудинках. Експерти розповідають, що сиротинці — ідеальне місце, аби знайти дітей для зйомок у порнофільмах. Нечесні директори та персонал закладу можуть заробити на цьому. Міністерство праці США називає це найгіршою формою примусової праці дітей».
Правозахисники не заперечують, однак, що в Україні є інтернати «чисті, з гарним харчуванням». Та навіть гарний дитбудинок не замінить дітям родини. Увага — це важлива складова їхнього психічного розвитку. Психологи вважають, що за кожні три місяці, проведені у дитбудинку, дитина втрачає місяць когнітивного розвитку.
«Ми бачимо дітей, які, здається, нормально розвиваються, та коли повертаємося за певний час — бачимо, як вони сидять і розхитуються вперед-назад. У них з’являються симптоми аутизму, адже діти не отримують достатньої для розвитку стимуляції. Вони стимулюють самі себе, інколи завдаючи собі травм. Вони мають щось відчувати, крім нудоти, в яку перетворилося їхнє життя. Я бачила дітей, які були нагодовані, помиті, в чистих піжамах, але вони лежали і вмирали від браку дотику», — розповідає Лорі Ейґорн. Експерти вважають: якщо діти потрапляють в інтернати — навіть у гарні — у дещо старшому віці, то зазнають меншої шкоди, але й вони мають проблеми із соціалізацією у суспільстві, бо неготові до «дорослого життя».
«Ми б дуже хотіли, щоб інтернати стали безпечними для цих дітей. Ми вважаємо, що слід зробити усе можливе, аби знайти дітям родину, аби вони не помирали в цих установах, аби нове покоління українців ніколи в цих місцях не опинилося», — кажуть представники організації. Найкращий шлях боротьби з сирітством — створити умови родині виховувати власних дітей. Слід уникати ситуацій, коли батьків позбавляють батьківських прав через недостатнє матеріальне забезпечення: «Ті самі гроші, що витрачаються на дітей у дитбудинках, можна передати їхнім родинам, які б їх виховували». Статистика свідчить: 95% дітей, які постійно перебувають у дитбудинках в Україні, мають батьків або інших родичів.
Не можна заперечувати того факту, що дітей-сиріт потрібно захищати від згубного впливу середовища та навіть від найближчих, які нерідко зловживають алкоголем чи наркотиками. Проте «400 дітей у дитячому будинку — це не захист». Навіть якщо батьки не можуть дбати про своїх дітей, то завжди є інші родичі. Прийомна родина або невеликі дитбудинки сімейного типу з 3‑5 дітьми — набагато краща альтернатива і для дитини, і для суспільства, переконані правозахисники. Чимало країн припинили програми міжнародного всиновлення саме з цього приводу: у дітей можуть бути батьки чи родичі у власній країні. «Ми бачили, як у дитбудинок прийшла жінка, уся в сльозах, вчителька англійської, з дитиною 6‑7 років, що мала вади психічного розвитку. Мати сказала: «Я сподіваюся, що дитина не буде мене пам’ятати!» Вона опинилася в безвихідній ситуації, але якби мала бодай невелику підтримку з боку держави — дитина могла б залишитися з матір’ю. І це дешевше, ніж дитячі будинки, й набагато краще для самої дитини», — розповідає Лорі Ейгорн. Слід зазначити, що вона не ідеалізує прийомних родин: безумовно — свої проблеми є і там. Крім того, на її переконання, якщо кількість дітей у дитячому будинку сімейного типу зростає до 10-15, він не виконує свого завдання. «Але ж існує система соціального моніторингу, існують служби, які слідкують за цими родинами. Якщо ж навіть це не спрацьовує, навіть той факт, що дитина повертається в суспільство, робить її більш захищеною: сусіди, однокласники, родичі можуть відреагувати у разі небезпеки. Тоді як діти у закладі за дві години їзди від найближчого населеного пункту нічим і ніким не захищені», — переконана пані Ейґорн.
Представники організації добре усвідомлюють, що зміна системи соціальної опіки та захисту дітей-сиріт на державному рівні — «дуже повільний процес». Вони зазначають, що значна кількість благодійних організацій та громадських об’єднань, міжнародних та українських, роблять чудову роботу. Існують модельні програми, Всесвітній банк надав кредит у 20 мільйонів доларів українському уряду, аби сприяти цьому процесу. Ці кошти призначаються переважно для дітей без інвалідності. Згідно з описом проекту Всесвітнього банку, лише в одній зі чотирьох пілотних областей мають бути реформовані саме заклади для дітей-інвалідів. Також проект передбачає виділення додаткових 15 мільйонів доларів у разі досягнення визначених цілей, а саме зниження кількості дітей у державних закладах на 40% та ухвалення законодавства, необхідного для надання соціальних послуг визначеній групі приватними та недержавними організаціями. Багато країн ЄС також пройшли через подібні реформи. Представники організації застерігають перед небезпекою фальсифікації статистичних даних задля досягнення необхідних показників. Так, у Румунії в пологових будинках просто не реєстрували залишених дітей: аби зменшити статистику їх просто не рахували.
Представники організації розповіли також про досвід Сполучених Штатів. Наприклад, там у 1930-1950 рр. дітям в інвалідних візках було заборонено ходити до школи разом з однолітками. «Ми добре засвоїли цей урок, ситуація у державі кардинально змінилась, і сьогодні ми хочемо — і вміємо — допомогти іншим країнам здійснити необхідні реформи», — кажуть вони.
Реформувати систему набагато складніше, ніж звести будинок і поселити туди дітей, вважає Лорі Ейґорн: «Інколи люди люблять бачити, куди йдуть їхні гроші — в будинок, наприклад. Але головне — це ставлення, яке має змінитися, особливо щодо дітей-інвалідів. У багатьох країнах люди й не знають, що діти-інваліди можуть ходити до школи та провадити повноцінне життя. Вони — невидимі!»
У звіті організації міститься чимало критики стосовно соціальної політики багатьох держав, оскільки часто допомога дітям-сиротам зводиться до збільшення фінансування дитячих будинків. Активісти вважають, що задля ефективної допомоги сиротам необхідно підтримати передусім родини, також і фінансово. «В Україні, як і в багатьох інших країнах, багато лікарів кажуть: “Забудь про цю дитину! Це — інвалід! Ти не зможеш за нею доглядати, краще віддай до інтернату. Піклуйся про своїх здорових дітей!” І мати, усвідомлюючи, що не отримає ані психологічної, ані фінансової підтримки від держави, зважується на цей крок», — кажуть вони.
Однак уже сьогодні в Україні існують гарні модельні програми, які роблять «дуже добру роботу», зазначають експерти та радять звернути увагу на два напрямки: збереження родин і створення навчально-виховних, дошкільних та реабілітаційних закладів для осіб з інвалідністю.
Лорі Ейґорн звертає увагу також на діяльність волонтерів, які нині дуже охоче відвідують дитячі будинки. Вона вважає, що не слід дозволяти особам — навіть із найкращими намірами — відвідувати дітей-сиріт, якщо вони не планують налагоджувати тривалих контактів і приходять лише «побавитись собі з дітками». «На жаль, за цим ніхто не слідкує, та кожні два тижні до дитячого будинку приходять незнайомці. Знаю випадки, коли люди платять, щоб бути волонтерами. Директор дитячого будинку, а також агент, який усе влаштовує, ділять між собою гроші!» — веде далі вона. Пані Ейґорн переконана також, що слід узагалі дуже обережно ставитися до питання фінансової допомоги дитячим будинкам. Адже у дев’яти із десяти випадків діти цієї підтримки не відчувають: речі, техніка чи одяг потрапляють зовсім не за призначенням. І саме це «підживлює» систему та спонукає керівництво дитячих будинків міцно триматися за свої крісла.
За матеріалами: Голос Америки
Тізерне фото: Радіо Свобода
фінансово.
Щиро дякуємо!
