Знайдете спокій душам вашим

Слово «смирення» у грецькій мові має свою історію. З п’ятого століття до Різдва Христового слово «тапейнос» мало значення «стояти нижче», «бути розміщеним нижче», «нижчий».

Згодом слово набуло подібних значень в інших сферах: бути нижчим у суспільстві, тобто бідним; бути безсилим, незначним; бути підданим, слугою, невільним; аж до вказівки на психологічний стан – знеохочений, підупалий. У більшості випадків поняття визначало негативний бік людини та її стан. Бути смиренним у грецькій культурі означало мати якийсь ґандж, ваду, щось недосконале.

Однак грецька версія Старого Завіту – Септуагінта – повністю змінила суть слова. У грецькій культурі в центрі стояла сама людина, тому таку якість, як смирення, «буття внизу», сприймали за недолік, що його потрібно переборювати і в мисленні, і в дії. Біблія ж пропонує світогляд, де в центрі стоїть Бог, і тоді смирення набуває всієї своєї цінності. Бо воно ставить людину на правильне місце у світі, створеному й керованому Богом. Смирення допомагає бути в правильних стосунках із Богом та з іншими. Смирення – це не вада!

У Новому Завіті слово «тапейнос» і його похідні з’являється 34 рази: найчастіше у Луки – аж 7 разів, та по 4 у Матея, 2 до Корінтян, Якова, 1 Петра та в Посланні до филипʼян. Євангеліст Лука, у своєму творі показуючи милосердного Спасителя, який особливо дбає про стражденних та грішних, від самого початку говорить про цю чесноту. Марія у своїй Пісні прослави вихваляє Господа, що «зглянувся на покору (смирення) слугині своєї» та «піднімає угору смиренних». Христос заохочує до дороги смирення (пор. Лк 14, 11; 18, 14), обіцяючи, що така поведінка дістане винагороду. Він може це говорити, бо сам ішов цим шляхом: «Навчіться від Мене, бо Я тихий і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мт 11, 28-30). Тихість (що є синонімом смирення) перед людьми та смирення серця, тобто перед Богом, – так визначає себе Ісус, заохочуючи йти за Ним та знайти спокій душі. У Мт 18, 1‑5 Ісус, у відповідь на запитання про першість у Царстві Небесному, ставить перед учнями дитину й каже (буквально): «Хто впокориться, як оця дитина, той найбільший у Царстві Небеснім». Дитина не стане меншою від того, якою є. Вона лише має визнати, ким вона є. Дорослі – ми – повинні зрозуміти, хто ми насправді. А поняття «дитина» вказує на Отця, про якого дорослі іноді забувають…

Корінь «смирення» знаходимо в Посланні до филипʼян, у важливому христологічному гімні 2, 6‑11, де у вірші 8 буквально сказано: «[Ісус Христос] упокорив себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж хресної». Це усмирення себе звершилося через зроблення себе пустим (переклад І. Хоменка говорить про «пониження», вірш 7). Пустота має різні значення. Пуста людина – це та, яка не може дати нічого вартісного. Порожній гаманець указує на брак засобів до життя. Пусті засіки не віщують нічого доброго. Проте порожній простір для архітектора – це поле для креативності та фантазії. Порожня ваза чекає на квіти, вираз чиєїсь любові. Через своє спустошення Ісус показує спосіб наближення Бога до людства. Бога, великого і сильного, можна або боятися, стараючись задобрити своїми жертвами, або ігнорувати (що багато хто робить), або старатися запанувати над Ним чи здобути Його секрет (Прометей). Кимось іншим є Бог, який стоїть нарівні з людиною, якого не обов’язково боятися, який не змушує любити, не пригнічує своєю силою та всемогутністю. Тож шлях до смирення, про яке ми говоримо, лежить і в нашому випадку через зроблення себе пустими, – пустими від нас самих. Смирення – це не приниження, не недолік, якого треба позбутися. Хоча такий погляд існує в суспільстві донині, але це погляд, що виключає Бога, забуває про Творця, ставлячи в центрі саму людину. Смирення ж ставить у центрі Бога-Творця, Отця всього сущого, що все навколо розставляє на свої місця. Через спустошення себе ми створюємо в собі місце для Бога та ближніх, які теж є ділом рук Творця. Через смирення набуваємо і правильну оцінку самих себе, відкидаючи пусте прагнення неможливої бездоганності, зокрема, і в моральному значенні (див. Рим 12, 16). Смирення – це визнання себе дитиною Божою, бо такими ми і є, – дитиною, що старається стати кращою, хоча їй це не завжди вдається. Власне смирення веде до служіння іншим за прикладом Христа (Еф 4, 2; Кол 3, 12).

Певною мірою, смирення вимагає праці над собою, зношення певного роду принижень (див. Фил 4, 12; 2 Кор 11, 7). В усьому, навіть неприємному, можна вчитися, можна відкривати своє місце у світі, свій внутрішній світ. Але знову ж: це не приниження, це правда про нас.

Чеснота – забуте слово. Смирення – забута й відкинута чеснота, про яку нам нагадує Христос, ставлячи за приклад самого себе. Протилежністю смирення є гордість – ставлення в центрі себе, наповнення себе самим собою, самодостатність, яке веде до згуби й самознищення, до нещастя (і дочасного, і вічного).

Жан Гітон писав: «Сьогодні необхідно показувати чесноту як прекрасний пейзаж: як засніжену вершину, схід сонця чи захід. Краса і добро, по суті, – це одне й те саме». Смирення є такою недосяжною й прекрасною вершиною, яку здобувають, сходячи вниз самих себе. У цьому добро й краса християнина.

о. Патрик Оліх  OFM, «Католицький Вісник» № 15/ 2015

Фото: fanpage.it