Пропонуємо повний текст звернення Святішого Отця на закінчення Синоду на тему сім’ї.
Шановні патріархи, архиєпископи та єпископи, дорогі брати і сестри!
Передусім, хочу подякувати Господеві, котрий керував усім синодальним процесом протягом цих двох років через Святого Духа. Протягом своєї історії Церква ніколи не відчувала Його відсутності. Свою щиру вдячність висловлюю кардиналові Лоренцо Бальдіссері, Генеральному секретареві Синоду, і його помічникові, єпископові Фабіо Фабене; генеральному доповідачеві, кардиналові Петеру Ердьо; спеціальному секретареві, архиєпископу Бруно Форте; усім делегатам, спостерігачам, консультантам і перекладачам. Ви працювали невтомно та із великою відданістю Церкві. Прийміть мою найщирішу подяку! Я також дякую вам, дорогі Отці Синоду, братні делегати, аудитори та експерти, парафіяльні священики й родини, за Вашу активну і дуже плідну участь. Я дякую і всім тим чоловікам та жінкам, чиїх імен ми навіть не знаємо, за їхній щедрий внесок, здійснений завдяки тихій праці за кулісами [Синоду]. Хочу запевнити вас у своїй молитві, в якій прошу, аби Господь щедро обдарував вас щедротами своїх благодатей!
Слідкуючи за роботою Синоду, я запитував себе: «Що означатиме для нинішньої Церкви цей Синод на тему сім’ї?» Очевидно, Синод не запропонував вирішення усіх проблем, із якими сьогодні має справу родина. Його можна назвати спробою поглянути на них у світлі Євангелія, Традиції та двох тисяч років історії Церкви, аби нести радість Євангелія, відкидаючи спокусу поверхового повторення усього того, що уже було сказано. Синод не був присвячений пошукам вичерпних відповідей та рішень стосовно труднощів і непевності, які загрожують нашим родинам сьогодні, він радше мав на меті поглянути на них у світлі віри, уважно [їх] вивчаючи; це спроба без остраху — не ховаючи голови у пісок — розглянути ці проблеми.
Синод відбувся для того, аби наголосити на значенні та високо оцінити важливість інституту сім’ї та союзу чоловіка і жінки, що ґрунтується на єдності й нерозривності; аби закликати цінувати його як фундамент суспільства та людського життя.
Синод відбувся, аби вислухати і дати можливість усім почути голоси родин і пастирів Церкви, які прибули до Рима, приносячи з собою тягарі й надії, досягнення та виклики родин усього світу.
Синод відбувся, аби показати життєву силу Католицької Церкви, яка не боїться сьогодні ворушити приспанні сумління чи бруднити свої руки жвавими та відвертими рішеннями стосовно родини. Синод відбувся, аби спробувати поглянути на дійсність та інтерпретувати її; це спроба побачити нашу сьогоднішню реальність очима Бога; аби розпалити вогонь віри й освітити людські серця у часи, назначені зневірою, соціальною, моральною та економічною кризою, а також зростанням песимізму. Синод відбувся, аби засвідчити кожному — Церкві також: Євангеліє залишається життєдайним джерелом вічної новизни. Це слід пам’ятати кожному, хто має намір перетворити його на мертве каміння, аби жбурляти в оточуючих. Синод відбувся, аби відкрити замкнені серця, які часто ховаються навіть за призмою церковного вчення чи добрих намірів; аби сісти, як Мойсей, та судити, інколи застосовуючи перевагу, авторитет і вищість, аби розглянути важкі ситуації та зранені родини. Синод відбувся, аби показати, що Церква є спільнотою вбогих духом, Церквою грішників, спраглих пробачення. Це не лише Церква святих праведників, це радше спільнота праведників і святих, які почуваються бідними грішниками. Синод відбувся, аби відкрити ширші горизонти й піднятись понад теорії змов та обмеженість у поглядах, аби захистити та поширити свободу Божих дітей, проголошувати красу християнської новизни, іноді, однак, оздобленої мовою, що стала місцями архаїчною та важкою для сприйняття. У ході Синоду лунали різні позиції, що вільно виражались, інколи невдало та невідповідним чином. Це спонукало до жвавого та багатого діалогу; це дало живий образ Церкви, яка не є штампом, а витікає із джерел віри, аби оживити спалені серця.
Ми могли побачити: те, що здається цілком нормальним для єпископів одного континенту, сприймається як дивне та майже скандальне єпископами іншого [континенту]; те, що розцінюється як порушення прав людини в одному суспільстві, є очевидним та цілком прийнятним в іншому; те, що одні називають свободою совісті, для інших є нісенітницею. Безперечно, це не стосується питань догматів, чітко визначених наукою Церкви.
Культури дуже різняться, тому кожен загальний принцип необхідно інкультурувати, якщо ми хочемо, аби його вшановували та втілювали у життя. Синод 1985‑го, який відзначив двадцяту річницю завершення Другого Ватиканського Собору, говорив про інкультурацію як про «особисту трансформацію автентичних культурних цінностей через інтеграцію із християнством та перенесення християнського коріння у різні культурні традиції». Інкультурація не послаблює цінності, а демонструє їхню справжню силу й автентичність, адже вони приймаються без суттєвих змін та постійно і поступово змінюють культуру. Ми побачили також у багатстві різноманіття завдання, що сьогодні стоїть перед нами: проголошувати Євангеліє нашим сучасникам і захищати родину від ідеологічних та індивідуалістичних нападів.
Уникаючи пастки релятивізму й демонізації інших, ми прагнемо огорнути усіх — цілковито й відважно, проповідуючи доброту і милосердя Господа, яке перебільшує усе, що ми про Нього знаємо та можемо уявити, також івсі наші розрахунки, та прагне єдиного — аби усі були спасенні (1 Тим 2, 4). Таким чином, ми прагнемо переживати цей Синод у контексті Надзвичайного Ювілею Милосердя, який Церква святкуватиме.
Дорогі брати, досвід Синоду допоміг нам краще усвідомити, що справжні захисники вчення — це ті, хто пильнує не літери, а духа доктрини; зважають на людей, а не на ідеї; цінують не формули, а благодать Господньої любові та пробачення. Це жодним чином не є нехтуванням принципів, законів та божественних заповідей; скоріше звеличенням істинного Бога, котрий приймає нас не з огляду на наші заслуги чи наші вчинки, а лише з огляду на безмежні щедроти свого милосердя (пор. Рим 3, 21‑30; Пс 129; Лк 11, 37‑54); щоправда, до нас постійно повертаються спокуси старшого брата (Лк 15, 25‑32) та заздрісних слуг (Мт 20, 1‑16). Насправді, це означає дотримання та утвердження постави: закон і заповіді були створені для людини, а не навпаки (пор. Мк 2, 27).
У цьому сенсі людське покаяння, праця та зусилля набувають глибшого значення, адже вони не є платою за спасіння, яке ми отримуємо задарма, здобуте для нас на хресті нашого Господа. Усі наші зусилля стають відповіддю на любов Того, котрий першим нас полюбив і спас нас ціною невинної крові, коли ми ще були грішниками (пор. Рим 5, 6). Першим обов’язком Церкви не є проголошування вироків та анафем. Першочергове завдання Церкви — проголошувати Боже милосердя, закликати до навернення та привести усіх до спасіння у Христі (Йн 12, 44‑50). Блаженний Павло VI красномовно це висловив: «Ми можемо уявити, що кожен із наших гріхів, кожна з наших спроб відвернутись від Бога розпалює у Ньому більш інтенсивне полум’я любові, бажання привести нас знову до себе та до свого плану спасіння щодо нас… Бог у Христі показав себе нескінченно добрим…Бог є добрий. Не лише добрий сам у собі: Бог — слід це повторювати зі сльозами [радості та зворушення] — добрий до нас. Він кохає нас, Він торкається наших сердець і виходить, аби нас шукати, Він чекає на нас. Він буде задоволений — можна так сказати — у день, коли ми повернемось і скажемо: "Господи, у своїй доброті пробач мені". Таке наше покаяння стає радістю Господа». Святий Йоан Павло ІІ сказав: «Церква живе своїм справжнім життям лише тоді, коли звершує і проголошує милосердя (…), а також коли приводить людей до джерела милосердя».
Бенедикт XVI теж назвав «милосердя справжнім ядром послання Євангелія» та «іменем Бога». «Нехай уся Церква проголошує милосердя, яке Господь живить до усього людства. Коли Церква згадує таємні істини чи зраджене добро, вона чинить так, аби спонукати до щоразу більшої любові, аби люди мали життя, і мали його у повноті (Йн 10, 10).
У світлі усього цього, та з вдячністю за час благодаті, що його переживала Церква, обговорюючи життя у родині, ми почуваємось взаємно збагаченими. Багато з нас відчули дію Святого Духа, котрий насправді є головною дійовою особою та керівником цього Синоду. Для усіх нас слово «сім’я» набуло нового звучання. Навіть одне це слово вказує нам багатство покликання до подружнього життя та дозволяє згадати різні виміри, теми, усю багатозначність [цього поняття], яка й стала предметом обговорення, дискусії та роботи Синоду. (8)
Як висновок — для Церкви звершити Синод означає повернутись до істинного «спільного мандрування», несучи у кожен куточок світу, у кожну єпархію, спільноту та життєву ситуацію світло Євангелія, обійми Церкви та підтримку Бога Милосердя! Дякую!
За матеріалами: Vatican Radio
фінансово.
Щиро дякуємо!
