Психологічна травма, таємнича абревіатура ПТСР – посттравматичний стресовий розлад – стали повсякденними поняттями. Однак цим діагнозом не обмежуються міжнародні спеціалісти, які дають раду постраждалим після війни. Моральна рана, окрім відомих розладів, зачіпає духовні та моральні глибини.

Доктор Патриція Мієрсма (Даллас, США), ветеран війни у В’єтнамі та консультант з подолання травми, колись сама пройшла весь шлях нового знайомства із собою. Вона приїхала в Україну, щоби взяти участь у семінарі для військових капеланів «Зцілення травми: як Церква може допомогти».

Пет, яка була медсестрою на передовій, а тепер все частіше працює в Африці, ділиться своїм досвідом, який допоміг їй повноцінно повернутись з війни: «Мені легше було зрозуміти, тому що я сама пройшла крізь травму. 10 років після повернення з війни у В’єтнамі я переживала ПТСР, хоча не помічала цього. Не розуміла, чому феєрверк на дитячому святі доводить мене до сказу за секунду. Але завдяки родині мені вдалось пережити це, щоб почати допомагати іншим».

Тлумачення моральної рани залишається новинкою для сучасних вчених. Проте, психологи вже починають застосовувати у своїй терапії рекомендації духовних лідерів. На відміну від ПТСР, моральна рана зачіпає глибинні моральні установи ветерана, які страждають під час прийняття певного рішення на полі бою. Термін, який ввів Джонатан Шей у 2009-му році, стосується травмування моральних, духовних, психологічних та культурних фундаментів особистості.

Травма не обмежується окремими проявами агресії або тимчасовими симптомами для бійця. Навіть повернення у мирне життя з поля бою також травмує – він опиняється в іншому світі, ніби такому знайомому, але зовсім чужому. Раніше проста процедура вибору обмежувалась одним варіантом, коли у цивільному світі безліч можливостей. Військовослужбовці відмовляються визнавати будь-які психологічні травмування, заглиблюються у почуття провини, часто тікають назад на фронт, вдаються до чорного гумору, стають залежними, переживають власну інвалідність або ж бачать, як товариші покінчують життя самогубством. Але окрім поверхневих розладів, є моральні рани, які зачіпають найглибше – поняття добра та зла, власного сенсу життя, бачення цього світу.

 «Проблеми однакові для всіх. Травма в першу чергу стосується душі людини. Алкоголізм, злість та провина – це лише симптоми глибших проблем, способи їх заглушити. Причиною цього стає вчинення зла самою людиною, почуття провини за власні злочини, неможливість зупинити зло від іншого і нерозуміння, чому подібна несправедливість має місце у його житті. Ця рана проявляється через глибоке відчуття вини, питання про віру та моральність, справедливість війни, почуття жаху, що іноді призводить до самогубства», — додає Пет.

Механіка травми

В першу чергу травма зачіпає фізичний рівень. Коли людина знаходиться у стані надзвичайного стресу, організм автоматично блокує праву півкулю мозку. Це дає змогу не зважати на емоції та переживання, а концентруватись на прийнятті рішень, які допоможуть вижити. Пізніше, коли ми виходимо зі стресових ситуацій, ми розслабляємось і нас буквально «накривають» емоції. Але тим, хто на передовій, відпочивати не доводиться. Тому після повернення додому їм дуже важко знову «увімкнути» праву півкулю. Вони глушать будь-які почуття, боячись, що знову стануть м’якими та будуть уражені.

Ще коли психологічна та психіатрична світова спільноти зустрілись з проявами ПТСР (вперше у 1952 році, термін введено з 1980-го), цей розлад почали лікувати як проблему людського мозку та серця. Але ніхто не сприймав духовного виміру травми, який не зачепити жодними медикаментами. Вже у новому тисячолітті американські психологи почали розуміти, що поняття травми сягає духовних глибин ветеранів. Першопрохідцями у даному питанні стала Американська Асоціація Психіатрів, спеціалісти з якої провели дослідження разом з Бостонським університетом. Тоді вони звернулись до релігійних лідерів, аби зрозуміти, як спільні зусилля допоможуть постраждалим.

За словами Пет, важливо розуміти, що відмова від адаптації до мирного життя, чорний гумор та агресія – це все способи адаптації бійців. Таким чином вони захищають себе від впливу зовнішнього світу. Якщо сам військовослужбовець категорично відмовляється від визнання проблеми, спеціалісти починають працювати з його близькими. Доступ до травмованого залишається лише у тих людей, яким він довіряє – батьки, дружина, друзі та колеги. Подібним кредитом довіри також володіють знайомі йому психологи, капелани та волонтери.

Родичі та близькі постраждалого, які переживають певні прояви травми, проходять окремі тренінги про ПТСР та моральну рану. Вони самі реабілітуються та вчаться, як можуть ефективно підтримувати своїх рідних. Більше того, Пет разом з її колегами з SIL (неурядова організація, яка розвиває мови у світі та організовує допомогу) вдалось почати втілювати методику відновлення завдяки роботі над священними текстами, зокрема Біблією.

Крок до зцілення

Першим етапом реабілітації моральної рани стає активне слухання – коли постраждалий довіряє комусь і може поділитись найглибшими переживаннями, очікуючи на те, що його зрозуміють. Для цього потрібна не лише безумовна довіра, а й вміння слухати та співпереживати, емпатія. Тому що постраждалий відмовляється від нормальних стосунків та може підсвідомо намагатись їх зруйнувати через страх втрати близької людини.

Процес реабілітації базується на трьох позиціях: вашого досвіду, вашої культури та ваших стосунків з Богом. «Ми не переконуємо людей в авторитетності Бога. Вони і так це знають. Ми працюємо з віруючими людьми, просто читаючи та обговорюючи частини Писання, які самі починають їх підштовхувати до обговорення проблем. Тут постає питання – кому ви довіряєте більше? Богові чи голосам, які породжують сумніви?» – пригадує Патриція.

На одній з подібних зустрічей груп реабілітації у США побував капелан, який тільки тиждень як повернувся з місії в Іраку. Перші два дні, поки група працювала разом, він сидів мовчки, спостерігаючи за ними. Але на третій день він почав говорити, крізь сльози ділитись своїм досвідом з війни. Пет підкреслює, що у даному випадку група поступила мудро, не змушувала його говорити та просто чекала. Тому, коли він зміг переступити бар’єр довіри, він відкрився та почав своє відновлення. У роботі з ним було важливо пройти два етапи: дати йому можливість розповісти історію, поділитись фактами та відчуттями та дати зрозуміти, що його почули.

Раніше у медичному середовищі для поняття ПТСР приймалось те, що травма може бути «віддаленою» — тобто проявитись за кілька місяців чи навіть років. Таким чином, спеціалісту варто почекати готовності до розповіді про травму, не накидатись одразу на постраждалого. Не можна забувати і про те, що подібні розмови, які відкривають моральні рани, знижують природній захист солдата. І, по-третє, після розкриття історії у постраждалого залишатиметься питання «а що далі?» Спеціаліст має бути готовий відповісти на нього, а не покинути травмованого на самоті з порожнечею.

Часто перші люди, що зустрічають бійця після поля бою, приймають на себе роль психолога. За словами українського психіатра Олега Чабана, подібну практику першими взяли на себе волонтери Психологічної служби Майдану. Але в них постійно була одна ключова помилка. Коли вони приходили у намет та просили розповісти історію, люди ділились переживаннями, вони зупинялись на процесі слухання. Так, людину почули, але після сповіді в ній залишалась порожнеча – нерідко сам психолог почувався травмованим або не знав, що порадити далі. Він пригадував, що йому достатньо вислухати, а що робити далі ніхто не міг здогадатись. Так ставалось і з бійцями, які пораненими проходили крізь усі бюрократичні кола. Часом вони по 9 разів переповідали свою історію – стороннім медикам на передовій, кілька разів у госпіталі, своєму лікарю, своєму командиру, наприкінці своїм рідним та друзям. Подібна система, коли він проговорює завчену історію, створює «протеїновий корок» – психологічний бар’єр, який заважає по-чистому розповісти про свої переживання та заново пережити їх для подальшої реабілітації.

Духовно – готовий!

Структура збройних сил США вже передбачає особливу підготовку бійців перед відправкою у будь-яку місію – психологічну та духовну. Відтак, релігійні лідери працюють з ними, незалежно від приналежності до певної релігійної течії, розповідаючи про принципи вчення та довіру до Бога. Щоб, коли настане критичний психологічний момент, у воїна залишалась своя точка опори.

Патриція пригадує досвід, який став передовим для американських фахівців: «Релігійні організації можуть знайти способи залучення до роботи з травмою у співпраці з державою. Духовні лідери та спеціалісти можуть провести постраждалих через їхню травму та дати опору для щасливого, мирного життя».

Тетяна Калениченко, РІСУ