Марко Желізняк (1893–1982) — селянин-фотоаматор із села Удачне на Донеччині. Село від початку 1920‑х мало свого фотолітописця. Він знімав усе: від першого трактора в Удачному до страхітливих подій Голодомору. Камера Желізняка зафіксувала розкуркулення та відбирання хліба. Зберігши знімки, він лише після смерті Сталіна написав коментарі до них.
«Що сьогодні є рядовий знімок, те завтра буде історією».
Олександра Радченко (1896–1965) — вчителька з Харкова, свідок Голодомору, автор щоденника, в якому описала перебіг тих страшних подій. Мала трьох дочок — Еліду, Віру, Діну. Сім’я пережила Голодомор, Великий терор та Другу світову війну. Олександру заарештували в серпні 1945 р. При обшуку вилучено сім зошитів — щоденників 1926–1945 рр. П’ять-шість зошитів спалили діти Олександри Миколаївни, побоюючись арешту та намагаючись допомогти матері, яка була під слідством. Комуністичний суд виніс жорстокий вирок: 10 років ГУЛАГу. Олександра Радченко повернулася в Україну лише в серпні 1955 р., відбувши повний термін ув’язнення. 23‑го липня 1991 р. Олександру Радченко посмертно реабілітували. Матеріали слідства, разом зі щоденниками, віднайдено лише 2001 р.
«Щоденник я присвятила своїм дітям, щоб вони літ за 20 прочитали й побачили, як страждав і стогнав народ, який був жахливий голод, якими жорстокими методами будували соціалізм».
Вільям Генрі Чемберлин (1897–1969) — американський журналіст, московський кореспондент бостонської газети «Christian Sciense Monitor», історик. У жовтні 1933‑го подорожував Україною. Повідомлення з цієї мандрівки до Бостона він надсилав з осені 1934‑го, коли назавжди залишив СРСР. Тоді ж вийшла його книжка «Залізна доба Росії». В окремому розділі про Україну він розповідав, що голод охопив територію з населенням 60 млн, а кількість жертв становила 3‑4 млн осіб. 1944 року у Нью-Йорку вийшла ще одна книга Вільяма Чемберлина «Україна: пригнічена нація».
«Не було в історії людства катастрофи таких величезних розмірів, яка привернула б таку малу увагу міжнародного світу… Голод був інструментом національної політики більшовиків, вжитим свідомо як останній засіб зломити опір українського селянства проти системи».
Улас Самчук (1905–1987) — український письменник. 1934 року Самчук завершує роботу над романом «Марія» — першим художнім твором на тему Голодомору, який має посвяту: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932–1933». Жах матері у голодні роки полягав у тому, що вона ніяк не могла зарадити стражданням дитини, яка повільно згасала на її очах, і частіше за все помирала першою. В Україні роман вийшов лише 1991 року.
«Марія стоїть над дитиною і думає: “Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба… Зовсім трошечки хліба…”»
Віктор Кравченко (1905–1966) — колишній радянський функціонер, автор книжок «Я обрав свободу» і «Я обираю справедливість». 1944 року зумів втекти на Захід та опублікувати бестселер «Я обрав свободу», де описав колективізацію, Голодомор, Великий терор, свідком яких був. У цей самий час Міністерство державної безпеки СРСР організувало міжнародну кампанію з дискредитації Кравченка. Тривалий судовий розгляд, що відбувався від 24 січня до 22 березня 1949 р. в Парижі, був названий «процесом століття» через кількість залучених свідків з обох боків. Від Кравченка це були переважно безпосередні свідки злочинів комуністичної системи. Захист спирався переважно на свідчення відомих осіб. Суд став на бік Кравченка і присудив йому компенсацію в розмірі 50 тис. франків.
«Тут я побачив людей, що помирали на самоті, повільно, помирали страхітливо, безцільно, без надії, що їхня жертва виправдана. Вони потрапили в пастку і залишились там помирати від голоду, кожен у власному домі, за політичним рішенням, ухваленим у далекій столиці за столами для нарад і банкетів. Не було навіть розради від неминучості щоб полегшити жах».
Рафаель Лемкін (1900–1959) — американський юрист, автор статті «Радянський геноцид в Україні», книжки «Правління Осьових сил в окупованій Європі». Саме він уперше застосовував термін «геноцид» до Голодомору 1932-1933 років, визначивши його як «координоване планування різних дій, спрямованих на знищення основоположних основ життя національних груп, з метою повного винищення самих цих груп». За допомогою його зусиль термін «геноцид» було додано до переліку звинувачень проти найвищого командування нацистів. Він був одним з авторів резолюції Генеральної Асамблеї ООН — «Конвенції про запобігання та покарання злочинів геноциду», в якій було надано остаточне визначення геноциду в юридичних термінах.
«Голодомор є класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого й наймасштабнішого експерименту з русифікації, а саме — винищення української нації».
Роберт Конквест (1917–2015) — американський історик-радянолог, автор книжки «Жнива скорботи» — найґрунтовнішої наукової праці про Голодомор. «Жнива скорботи» з’явилися 1986 р. у престижному Oxford University Press й до сьогодні залишаються найвідомішою у світі працею про Україну. Висновок автора полягає в тому, що селянство підрадянської України стало жертвою страхітливого експерименту — «терору голодом». 1993 року книжка «Жнива скорботи» вийшла друком і в Україні. 2005 року її автора нагороджено найвищою цивільною нагородою у Сполучених Штатах Америки — «Президентською медаллю Свободи». Президент України Віктор Ющенко за вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні 2005 року нагородив Роберта Конквеста орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
«Суд історії не може оголосити іншого вироку радянському режимові, крім кримінальної відповідальності».
Джеймс Мейс (1952–2004) — американський історик, голова Комісії Конгресу США зі збору свідчень очевидців голоду, автор безлічі публікацій про Голодомор. Унаслідок роботи Комісії зі збору свідчень опубліковано тритомник майже двох сотень усних свідчень про голод в Україні. В нашій країні ці матеріали перевидано 2008 р.
1993 року Джеймс Мейс переїхав в Україну. Працював у Києво-Могилянській академії, займався політологією і дослідженням Голодомору. Він характеризував українське суспільство як постгеноцидне: «Це глибоко травматизований, зранений організм, який щосили намагається забути про жахи минулого…» Саме Джеймс Мейс запропонував запалити свічки в знак пам’яті за померлими: «…щоб прості українці запалили цього дня у вікнах свічки — вони стануть поминальними свічками за батьками, дідами, прадідами; вони освітять майбутнє без жертв, без насильства, без жахів». 26‑го листопада 2005 р. його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно).
«Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією Голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією Голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем».
Володимир Маняк (1934–1992) і Лідія Коваленко-Маняк (1936–1993) — відомі українські громадсько-політичні діячі, публіцисти, журналісти. Вони одними з перших у радянській Україні почали досліджувати Голодомор. Від 1987‑го збирали документи та свідчення понад 1000 очевидців геноциду й 1991 року видали «33‑й: Голод: Народна Книга-Меморіал». Подружжю Маняків посмертно (1993 року) присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка за вагомий внесок у дослідження голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання голодомору 1932–1933 в УРСР актом геноциду українського народу, активну громадянську діяльність щодо вшанування пам’яті жертв трагедії.
«Хай ця гірка Книга, народжена після десятиліть безмолвства, ляже першим каменем у підмурок всенародного пам’ятника трагічної історії українського народу. Ми прагнемо відродження українського народу взагалі і головного носія українства — селянина, зокрема. Відродження можливе лише тоді, коли народ не втратив свою пам’ять».
У пам’ять про мільйони загиблих від Голодомору Український інститут національної пам’яті закликає всіх мешканців України 28 листопада 2015 р. о 16.00 приєднатися до загальнонаціональної хвилини мовчання, по змозі — біля меморіалу, пам’ятника чи хреста пам’яті жертв Голодомору у вашому місті або селі. Також заохочуємо із настанням темряви запалити і поставити свічку на підвіконня так, щоб її було видно знадвору — на знак скорботи і пам’яті про мільйони загублених життів наших співвітчизників.
За матеріалами: Український інститут національної пам’яті
фінансово.
Щиро дякуємо!
