Готові померти за Христа

Агата зняла хіджаб і подерла його на клапті. Коли крила літака розрізали хмару, вона видихнула з полегшенням. У Франції прийняла хрещення. В Марокко їй за це загрожувала смерть.

Навернених на християнство мусульман ми зустріли у Парижі за два дні до замаху. В контексті тих трагічних подій їхні історії показують, що хоч ніхто не зважується сказати це голосно, та сповідникам Магомета необхідно говорити про Ісуса.

Перехід на християнство — це блюзнірство в ісламі. Якщо ти приймеш хрещення, тебе потрібно вбити. Три дні має для цього твоя сім’я, каже Мо-Крістоф Білек. Він прийняв хрещення 40 років тому, в підземеллі храму, потай. Щонайменше двічі на тиждень чує по телефону: «Аллах акбар, на тебе чекає ніж у спину!»

— Це чудо, що я живий, — каже він. Але його телефон часто приносить ще й іншу інформацію. «Я з Марокко. Втекла від ісламу. Хочу охреститися».

Мо-Крістоф це єдиний відкритий контакт над Сеною для таких людей. У Парижі він заснував Братство Матері Божої з Кабілії (історична область, яка зараз входить до північних території Алжиру. — Пер.). Саме до нього потрапляють мусульмани, які почули про Христа. Ми стоїмо перед недавно освяченою в Кретей під Парижем катедрою; на екрані його смартфону висвітлюється незнайомий номер.

Маріан, 20‑річна дівчина з Алжиру. За два дні переїздить. То вже третя за цей рік зміна адреси. Дівчина боїться зустрітися з нами, бо згадка про пекло, яке вона пройшла, ще свіжа. «Ти, християнська суко!» — кричали її брати, розмахуючи ножами при її шиї. Прив’язали її до стільця, коли вона зізналася, що в серці вона вже християнка. «Або визнаєш Аллаха, або заріжемо тебе!» Маріан кричала їм в обличчя: «Ісус Христос! Люблю Ісуса!» Один із братів ударив її ножем. Другий його стримав: «Зачекай, ще рамадан, не можна. Потім».

Те, що Маріан перестала практикувати іслам, помітила її сестра. «Ти не дотримуєшся рамадану?» — зачепила її питанням. І Маріан зізналася. Але поки не побачила блиску ножа перед очима, не вірила, що сім’я дійде аж до цього.

— Це не виключно пакистанська практика, — каже Мо-Крістоф. — У моєму домі було так само. Батько мене бив, обливав холодною водою, коли я визнав Христа. Я був синій. А мешкали ми тоді у Франції, — замислюється алжирець. — Маріан жива, бо зворушилося серце її матері. Коли брати вийшли з дому, вона звільнила дочку і сказала їй утікати. «Волію ніколи більше тебе не побачити, ніж дивитися, як тебе мордують».

Мо-Крістоф ще не знав Маріан, розмовляв із нею по телефону. Кількадесят тисяч мусульман у Франції, подібно як вона і Мо-Крістоф, протягом останніх п’яти років прийняли Христа.

— Чому немає свободи виходу з ісламу? Ніхто про це не питає. Чому ніхто не говорить про нас? — гірко запитує алжирець. — Зате голосно кричать про тих, хто переходить на іслам. Французьке католицьке телебачення KTO записало понад 6 годин розмови зі мною. Змонтували з цього три хвилини, і зрештою ніщо не вийшло в ефір. Факт, що про нас мовчать світські медіа, ми якось проковтнули. Але я не розумію, чому жодним словом не згадало про навернених мусульман найбільше тутешнє католицьке регулярне видання — «La Croix».

Історії, почуті в Парижі, викликають дрож.  Їхні герої розповіли, як і завдяки чому втекли від ісламу. Навіть у Франції, де будують нове життя, вони змушені переховуватися. Багато хто отримує погрози. Ми боялися, що вони не погодяться фотографуватися, що виступлять під псевдонімами. Одна вони дали свої імена і показали обличчя. Ми знайшли в них віру, якій можна позаздрити. Людям, з якими я розмовляла — як Маріан, — приставляли ніж до горла. Але вони не зреклися Христа.

Я буду змушений тебе убити

Париж, самісінький центр. Тільки дзвіниця Нотр Дам нагадує, що вже недільний ранок. Місто безлюдне, магазини переважно зачинені. Позаду куполу Дому інвалідів, на лівому березі Сени — символу французької сили й могутності — пролягає лука. На 5 тисячах квадратних метрів ще пасуться барани. Транспорт із написами арабською мовою привіз їх сюди з передмість. Баранів заріжуть за мусульманським ритуалом, по багатоквартирних будинках. Ми завертаємо у вуличку між елегантними кам’яницями. З двору однієї з будівель долинає галас. Пливе запах алжирського кускусу і пряженої з овочами свинини. Французьке меню, приготовані Луїзою, дружиною Мо-Крістофа, підкреслюється французьким вином. Нагорі вже чекає вбраний у літургійні шати о. Філіпп Брізар, делегат французького єпископату з питань мусульман, які приймають хрещення. То він виголошує їм катехизи, а потім хрестить. У будинку за Домом інвалідів від 2014 року міститься засноване Мо-Крістофом Білеком Братство Матері Божої з Кабілії.

Сюди на зустріч раз на місяць сходяться близько 30 чоловік. Катехумени з Бангладешу, Індії, Алжиру, Пакистану й Марокко, і кілька французів, які підтримують спільноту. У світлій каплиці вже тісно. Мо-Крістоф сидить у першому ряду. Цілує онучку. Обік них — Луїза, бабця 10‑місячної Анети. Луїза прийняла хрещення допіру по 25 роках подружжя з Мо-Крістофом.

— Моя сім’я в Алжирі перестала практикувати іслам, відколи за нами стали слідкувати і контролювати нас. Хотіли нас арабізувати, відібрати у нас берберську мову. В регіоні Кабілія, звідки я походжу, прив’язаність до релігії вельми сильна. Відібрати її у нас було замахом на свободу, було насильством, — каже вона. — Моя мама збунтувалася. Батько не міг її простити. Бив її.

Луїза теж збунтувалася. Скинула мусульманську хустку. Пам’ятає день, коли перед нею став Мо-Крістоф. Їхні сім’ї приязнилися здавна. Хоча родина Мо вже багато років мешкала у Франції, батько алжирця повелів йому повернутися на батьківщину, після того як дізнався, що той хоче охреститися. Мо повинен був примусово одружитися з мусульманкою і так залишитися в ісламі. Однак план завалився, бо щойно Мо став перед шерегом дівчат-наречених, то вибрав Луїзу, кажучи: «Тільки вона! Але я в серці вже християнин». Луїзі було 16 років, йому — 21. Вони пам’ятають, як почервонів батько Мо. Однак перш ніж він устиг ударити сина, мати Луїзи вигукнула: «Ну то й що, для нас це неважливо!» Запала тиша.

Луїза довго не була готова до хрещення.

— Я погодилася на все, що пропонував Мо-Крістоф, бо він робив це делікатно, і я відчувала, що за цим стоїть добро й любов. Він дав мені подружню присягу в церкві, потім ми хрестили дітей. Я любила заходити до католицьких храмів — відчувала там мир і радість. Зрештою якось, ідучи вулицями Парижа, я запитала себе: «Чого я тут живу і що буде, коли помру?» А потім був Великий Четвер. Я плакала, коли побачила, як священик омиває ноги людям. В ісламі ніхто ні перед ким так не принижується.

— Бо там немає чогось такого, як любов. Там жінка підпорядкована чоловікові, мусить виконувати його розпорядження без нарікань. Чоловік нічого не пояснює. Так було і в моїй сім’ї, — додає Мо-Крістоф.

Про Ісуса він почув по радіо. То був кінець 1960‑х. Батько перевіз усю сім’ю з Алжиру до Франції.

— У передачі, яку вели протестанти, я почув, що Ісус віддав життя за мене, і що Бог це мій отець. Отже, я дитина Бога?

Мо сягнув по Біблію. Потім читав житія святих: Франциска Ассизького, Шарля де Фуко і о. Кольбе.

— Я був шокований тим, що вони були готові віддати життя за інших заради Христа. А ісламські мученики в ім’я Бога убивають інших!

Мо вагався два роки. Але відчував, що Бог кличе його до близькості. Мо пам’ятає, як він сказав про це батькам.

— Тато став мене бити. За кожним ударом я повторював: хочу йти за Ісусом Христом! Тоді мама схопила мене, а тато побіг у ванну. Виливав на мене відра холодної води. «Я буду змушений убити тебе!» — кричав він.

Батько дав синові «останній шанс», коли звелів повернутися в Алжир і одружитися з мусульманкою. Один зі священиків сказав юнакові: їдь, і якщо те, що ти носиш у серці, істинне, то воно залишиться, і ти будеш з Ісусом, — згадує алжирець.

Мо-Крістоф підходить до амвону в паризькій каплиці. Співає псалом. Цілим собою, трохи як муедзин. Луїза вдивляється в нього по 40 роках заміжжя і виглядає закоханою, як замолоду.

У каплиці чимало дітей.

— Сподіваюся, вони витримають мою проповідь, — сміється о. Філіпп. Він посилається на убогу вдову з Євангелія від св. Марка. У скарбоню, біля якої сидів Ісус у храмі, вона вкинула все, що мала на прожиток. «Віддала все. Так як ви, коли вибрали Ісуса. Віддали свої сім’ї, свої життя», — каже священик.

Сон Фатіми

Коли Агата підходить до Причастя, вона накидає на голову чорну шаль. Перш ніж вона прийняла хрещення, мама звала її Фатімою.

— Тобі це ім’я асоціюється з чудом, а мені з пеклом, — каже мені мароканка після Меси. Ми сидимо біля ароматного кускусу. — Мій тато був полігамний, мав трьох дружин. Одну з них бив так, що вона втекла. У мене багато братів і сестер. Як брати довідалися, що я хочу охреститися, стали мене шантажувати. Я противилася. Отож затягнули мене до мечеті. Кинули на підлогу. Один приставив мені ніж до спини, — тепер, через вісім років після тих подій, вона вже розповідає про все без емоцій.

Тоді, в мечеті, Фатіма зламалася. Повторювала за братом: «Тільки іслам і тільки Магомет».

— Страх переміг, — зізнається вона. — У Марокко немає атеїстів. Якщо ти не дотримуєшся рамадану — потрапляєш до в’язниці.

— Навіть у французькому консульстві визнають Аллаха, — приєднується до розмови Арно, чоловік Агати. Він француз, потрапив до Касабланки 2007 року. Знімав на замовлення шлюб Агатиної сестри на відео. Тоді й закохався. Але жінки у хіджабах призначені тільки для мусульман…

— А я ні у що не вірив, — каже він. — Батьки охрестили мене, та й по всьому; самі до храму не ходили, навіть на Різдво. Отож у Марокко я отримав ультиматум: або перейти на іслам, або зникнути. Я почав ритися в інтернеті. Хотів довідатися, що Церква говорить про іслам. Отак наткнувся на о. Гі Пагіса. Він відписав мені мейл: «Хочеш запродати свою душу за жінку з ісламу?» Я злякався. «Запродати душу» звучало драматично. Ми довго листувалися. Завдяки ньому я почав читати Біблію. І вона так мене захопила, що за кілька місяців я захотів вступити до семінарії!

З часом Арно зустрів Мо-Крістофа та навернених мусульман.

— Це було світло! — так він визначає. Уже активно залучений у віру, Арно повернувся до Касабланки. За своєю Фатімою.

— Перед цим він надсилав мені електронні листи з фрагментами Біблії, — каже Агата. — Я почала молитися псалмами. Якось мені наснився сон. Маленький хлопчик сказав мені: «Роби те, що Арно скаже».

Коли вони удвох сідали до літака у Касабланці, Фатіма востаннє озирнулася. Крізь сльози ледве бачила контури узгір’їв Касабланки.

— Я знала, що це подорож без повернення, — каже вона. Перш ніж сісти у крісло, зняла хіджаб. А потім порвала його на шматки. І відчула полегшення.

У підпіллі

— Я переконаний, що якби ці люди колись мали зв’язок з Ісусом, то ніколи не перейшли б на іслам, — каже Мо-Крістоф, коли ми під’їжджаємо до мечеті у Кретей, місті за Парижем. На годиннику 18.00. Натовп тягнеться на одну з п’яти щоденних молитов в ісламській святині. Усередину входять тільки чоловіки, дехто у довгому вбранні, з шапочками на головах, у них близькосхідні риси обличчя, темна шкіра. Інші у піджаках — французи, європейці. Жінки замотані в хустки. Кілька з них піднімаються на горішній поверх. Хлопці бігають довкола мечеті, граючись пластиковою зброєю. Деякі дівчатка біжать за татусями всередину.

— Це можливе тільки у Франції, в моїй країні дітей до мечеті не впускають, — пояснює Мо-Крістоф. Нашу розмову глушить голос муедзина з мегафонів.

У секретаріаті мечеті хазяйнує молодий француз.

— На розмову з імамом потрібно домовлятися заздалегідь, — повідомляє він. — А ви хто? — допитується. Коли я пояснюю і запитую, чи він щось знає про навернення з ісламу на християнство, клерк нервово відповідає: — Тут вільна країна, кожен робить, що хоче!

— А чому ви перейшли на іслам? — запитую я.

— Я вже сказав, тут вільна країна! — вигукує він.

Мо-Крістоф бере мене за руку.

— Краще ходімо, перш ніж він розізлиться.

Ми повертаємося до авто. Я бачу, що візит до мечеті був зовсім не легким для Мо. Їдемо туди, де він майже 40 років тому прийняв хрещення. У мурах ХІІІ століття храму св. Христофора (Крістофа) панують сутінки й пронизлива тиша. Праворуч вівтаря круті сходи ведуть у підземелля. Ми занурюємося в напівморок. Мо-Крістоф спиняється біля кам’яного вівтаря. Тут вмуровано черепи християнських мучеників.

— Було 26 серпня 1970 року. Я прийняв тут хрещення. Ніхто з родини не знав. Усе було таємно, — він згадує ті хвилини з дрожем у голосі. Тоді він зрікся матері, батька, вітчизни. Досі живе у підпіллі.

— Нам уже набридло ховатися, — каже Луїза Білек. У її очах сльози, але й рішучість. Дружина Мо-Крістофа розповідає, як нещодавно увійшла до одного з паризьких бутіків. Продавець був мусульманин.

— Я запитала, чи є для продажу хрестики. В нього аж очі запалали. «Хаккрам!!! Хрест це свинство, падаль! Я ламаю хрести, коли вони є у доставці товару!» — крикнув він.

Луїза не витримала. «Хаккрам це те, що ти береш у французів гроші!» — відказала йому.

— Я спокійна, але коли хтось нападає на Христа, то я готова на все, — вона стискає кулак. — Я готова померти за Христа будь-якої миті!

Деякі колишні мусульмани, навернені на християнство, попри ризик виходять із підпілля. Массініса, алжирець, близько 45 років, у переходах паризького метро, з Біблією попід пахвою, роздає мусульманам медальйони з зображенням Матері Божої з каплиці по Рю дю Бак, де Марія об’явилася св. Катерині Лабуре. «Чоловіки лякають мене, що я піду до пекла», — каже він.

Я запитала Массінісу, чи він боїться.

— А чого? Що мене вб’ють? Ну то нехай убивають. Я належу Ісусові. Він пролив за мене кров, чи не так? У Біблії написано, що світла не можна ховати під накривкою. В християнстві я відкрив, що людина повинна носити у собі любов, а не ненависть.

До Франції Массініса потрапив з Алжиру 2002 року. Втік, бо жити у постійному страху було несила.

— Досі пам’ятаю гучний стукіт у наші двері. Наша сім’я була «у чорному списку». Вважалося, що ми замало радикальні. Наприклад, ми дивилися американські фільми, а цього не можна. В одному з фільмів я вперше побачив хрест. Мені було вісім років. Запитав батьків, що це таке. «То знак нижчої раси, — пояснили вони. — Як будеш питати далі, то дістанеш покарання».

Коли Массініса втік з Алжиру, він потрапив в одну з французьких католицьких парафій. Але священик не бажав його охрестити. Говорив про документи, згоду Ватикану, катехизу і 500 євро за церемонію, яких у біженця не було.

— Я злякався. Приятель-німець, із яким я нелегально працював у ресторані, привів мене до традиціоналістів. Там мене охрестили того ж самого дня. Кажу це не для того, щоби звинувачувати; але ми тут відчуваємо у Франції, що Церква якби відсторонюється, боїться.

Як Попєлушко

— Чому ви у Церкві не закликаєте навертати сповідників Аллаха на християнство? — запитує Мо-Крістоф. — Чому постійно говориться, що іслам налаштований мирно? Мене злить, коли хтось таке плете, — Мо-Крістоф підводиться. — Існує один-єдиний іслам. Ненависть і страх. Мої кузени — салафіти, але батько такий не був. І він мене бив до крові! А священик говорить про діалог? — Мо-Крістоф звертається до о. Філіппа, який сидить обік. 

— Ти зранений, тому так говориш, — відповідає священик. — Я був в Алжирі чотири роки і знаю, що можливо співіснувати разом, християни і мусульмани.

— Я там народився і жив 17 років! Чому ви не проголошуєте Євангеліє мусульманам? Боїтеся? — не здається Мо-Крістоф. Падають запитання, гострі, як бритва. — Чому Йоан Павло ІІ не говорив прямо про євангелізацію мусульман, а більше про діалог?

— Є «Nostra aetate», є вказівки ІІ Ватиканського Собору, був Ассизі. Не можна цього перекреслювати, — намагається переконати його священик.

— Я не перекреслюю, але спробуйте мені пояснити, отче, як можна провадити діалог із насильством, страхом і ненавистю?

В дискусію включаються інші.

— Чому ми ховаємося? Нас тисячі. Ми повинні сказати мусульманам: ви можете вийти з ісламу! — гарячкує Мо-Крістоф. — Але чи французька Церква підтримає нас? — він позирає на о. Філіппа. — Прошу від нас поставити на найближчій конференції єпископату питання: чи священики у Франції ще визнають Христа? Бо, може, вони більше сповідують політкоректність, аніж християнство? Я не хочу осуджувати, але маю сумніви. І побоювання, що вам бракує відваги, — рішучо промовляє Мо-Крістоф.

Запала тиша. Отець Філіпп допиває своє вино, розгладжує рукою обрус на столі.

— Мій друг, кардинал Люстіже, колись мене запитував, де наші навернені юдеї та мусульмани, — спокійно відповідає. Поправляє хрест на грудях, інкрустований кольоровими каменями. — Ми не знали, де вас шукати… Це правда, що якщо Церква не говорить офіційно про євангелізацію мусульман, то це свідчить про слабкість теологічної думки.

До дискусії прислухається польська черниця. Мо-Крістоф познайомився з с. Розалією у шпиталі в Кретей. Там, де два роки тому сталося чудо зцілення хворого на рідкісний вид раку Франсуа Оделена за заступництвом блаженного о. Єжи Попєлушки. Сестра-михалітка була свідком події.

— Я повинна була записати цю історію, — каже вона. — Залишила аркуш на столі в кімнаті, де на щодень працюю з імамом. У лікарні він працює капеланом для сповідників ісламу. Він це прочитав. Був такий шокований, що наступного ранку при дверях чекав на мене. «Сестро, коли у вас та Меса? Я хочу до вас ходити», — видушив із себе. Після цього я набралася відваги. Тепер, і після цієї розмови, входячи до лікарні в палату де лежать мусульмани, замість пропонувати їм розмову з імамом, я ще спитаю, чи є охочі послухати про Христа.

За столом пролунали оплески. Сестра витягла з сумки образочки з фотографіями о. Попєлушки. Роздає. Арно заохочує дочку підійти до сестри. Дівчинка приносить йому образочок. Арно прикладає його малій до вуст. На картці написано французькою: «Польський мученик, який пролив кров за Христа». Арно вдивляється у підпис.

— Я знаю, що ми маємо бути готові, так як він. Готові померти за Христа. Я готовий.

Йоана Бонткевич-Брожек, Gość Niedzielny