«Не забувай, що, пишучи вірші, я був Тобі вірний…»

Його цитували найохочіше з сучасних поетів. А вірш «Спішімо любити, люди так швидко відходять» знають чи не всі.
10 років тому, 18 січня 2006 р., у Варшаві помер о. Ян Твардовський.

«Якось вдалося, вискочило з моєї голови це речення, — казав о. Ян. — Зустрічаю його в некрологах. Часто без свого прізвища, але й так я радий, бо найважливіше — те, що я написав, а не те, що то я написав. Треба поспішити з цим любленням інших не тільки тому, що нам загрожує розлука з кимось близьким через смерть, але тому, що люди покидають нас, коли життя женеться на всіх парах. Змінюють партнерів, полишають сім’ї, прирікають близьких на самотність. Можливо, до тих розставань доходить саме тому, що ми запізнилися з вираженням їм почуттів, що замало їх любили, не дали відчути близькій людині, що вона особлива».

Отець Ян Твардовський народився 1 червня 1915 року у Варшаві, в Польщі. Вірші писав «завжди», але у 50‑ті роки сам уникав їх публікування. Творчість приховав у глибинах приватності. Через роки згадав ту епоху у вірші «Тепер»: «Ти, що сяєш в очах, як в Острій брамі, / не забувай, / що, пишучи вірші, я був тобі завжди вірний / за часів Сталіна».

Допіру 1959 року, стараннями Єжи Завєйського, вийшов друком перший повоєнний томик  о. Яна «Вірші», опублікований видавництвом паллотинів. Потім цензура зробила своє, і довгі роки твори священика не публікувалися офіційно.

Коли 1970 року в «Знаку» вийшли друком «Знаки довіри», а за вісім років — «Небесні окуляри», о. Ян коментував це: «Можу сказати, що як поет я ще підліток», а було йому тоді вже далеко за п’ятдесят.

Справжня слава прийшла до священика-поета після сімдесятих років. Уже в середині 1980‑х щонеділі у костелі візиток вишиковувалася довга черга людей, які просили про розмову, сповідь, гроші, духовну підтримку, рецензію своїх віршів. Отець отримував сотні листів, безперестану дзвонив телефон. Отець Твардовський старався не відсилати нікого, вважав, що не існує випадкових зустрічей, а кожна людина приходить від Бога. Йому починало бракувати часу на писання віршів, а в 1990‑х людей, які шукали часу та уваги священика-поета, ставало ще більше.

«Бо в житті, — казав о. Ян Твардовський, — найважливіше це саме життя. А зразу потім — любов. Насправді йдеться про любов. Ми прагнемо її від народження до смерті. Незалежно від того, чи ми юні, чи люди старші: незалежно від віку, ми хочемо бути коханими і давати любов. Її види бувають різні: любов до Бога, любов молодих закоханих, матері до дитини, дідуся до онучка, викладача до учнів. Є страждання не тільки молодого, але й старого Вертера. Людина почулась би обдуреною, якби не знайшла любові. Дехто дивувався, чого це старий ксьондз пише про любов. Але то була моя тема. І тепер, коли я вже пишу менше, сам люблю ці вірші читати», — додавав він.

Глибока побожність батьків була взірцем для чотирьох дітей. Саме матір стала одним із найпрекрасніших образів у поезії о. Яна. Вона з’являється делікатно, на мить, але несе з собою багато сердечних почуттів і ностальгійні спомини: «І бачу нарешті свою маму / в неспаленому будинку / пришиває ґудзика, який завжди губиться. / Скільки ж треба пройти, щоб її відшукати».

Творчість о. Твардовського це насамперед велика релігійна поезія: вірші, які не нав’язуються, а просто влучають у серце. Ніхто ніжніше за нього не показав краси Євангелія і доброти Бога. Ніхто делікатніше за нього не зумів розмовляти з невіруючими. Отець Твардовський любив невіруючих, знаходив правильну мову у спілкування з ними. У віршах запевняв: «Я не прийшов вас навертати (…) я просто сяду при вас / і розкажу свій секрет / що я, священик, / вірю Господу Богу як дитина».

Один із найдраматичніших творів о. Яна Твардовського — це вірш «Команьча», присвячений ув’язненому Примасові Вишинському: «Люблю дощ, який іноді ллється в Команьчі, / (…) І ніякі хрести не кривавлять, де ясність і спокій / коли разом з вигнанцем тихесенько Польща тремтить — / все просте, як вірші — Бревіарій, світильник, кімната / і варшавських дерев через небо галузка».

Отець Ян завжди охоче виїжджав у село на відпочинок. Дитиною він проводив канікули в Друхові, на обійсті дядька; потім, ставши священиком, на літо виїжджав до Липкова. Природа завжди була його великою любов’ю і постійною темою віршів. Отець охоче читав книжки про природу, збирав гербарії. «Бачу принадливість шпака, жовни, дикого кролика, жорсткошерстної лягавої. Одне й те саме світло падає на людей, на польових коників і цвіркунів», — казав він. І писав, наприклад, у «Суплікаціях»: «Боже стократ святий, усміхнений, кріпкий — / Ти що створив папугу вужа і зебру смугасту — / жити звелів білкам і гіпопотамам — / теологів лоскочеш вусиками хруща — / сьогодні коли мені сумно і душно і темно — / всміхнись надо мною».

«Природа це пам’ять про рай, — казав о. Ян. — Люди самі прирекли себе на вигнання з раю. Можна сказати, що, нищачи природу, ми продовжуємо нищити рай».

Останню відпустку о. Ян провів у підваршавському Аніні під опікою доктора Альдони Краус. Він любив перебувати на сонячній терасі, споглядаючи високі сосни, що оточували дім. Засмаглий, у джинсовій сорочці, він не виглядав на свої 90 років. «Затяжна молодість, ось що зі мною сталося», — казав о. Ян.

Він помер 18 січня 2006 р. у Варшаві. Похований у крипті заслужених особистостей, у санктуарії Божого Провидіння на Вілянові.

Дощ

Дощу що лив у Євангелії
як на поганих так і на добрих
що видзвонював об дім на скелі
не цікавиш ти екзегетів
бо дощ — це тільки дощ

Правда у тексті святому але не по темі
трохи безтямний ховає розум як пундик

Дощу святий несвятий
самотніший ніж янгол
усмішко негоди
свідку позаштатний

Адже ж то ти
обмивав по дорозі
ноги Ісусу
як праведний муж
настільки тихше
по-чоловічому
не так як Магдалина

До Ісуса змученого органами

Господи Ісусе мабуть ти не любиш коли мучать Тебе
у костьолах органом
вже досить із Тебе музики Баха —
може Ти хотів би послухати
як скрипить у Біблії гебрайська літера на чорних ніжках
як сповідники бурмочуть прямо у вухо совісті
як болі зростають німбом святості
плачуть утікаючи погляди —
обтікають черевики на підлогу у дощ
позіхає бабця над літанією
скаче щиголь снігу по трамвайних зупинках
пищить над свічкою у ліхтарі
один запалений сірник

Навіть у скрипці ми чуємо не струни а корпус

Чому

Не віриш у себе більшого від себе
у смерть що менша від смерті
у те що можна захворіти на гріх
у те що самота погана коли від неї втікають
у те що час волає а ти не чуєш корчиш дурника
сидиш сумний як Станьчик у «Пруській присязі» спершись на флейту
ні у що не віриш
то чому ж ти боїшся

Писання

Ісусе що не брав у руки пера
не схилявсь над аркушем паперу
не писав Євангелій

Чом ми не пишемо так як говоримо
не пишемо так як любимо
не пишемо так як страждаємо
не пишемо як мовчимо

Пишемо трохи не так як є

За матеріалами: Gość Niedzielny
Вірші цитовано за виданням: «Треба йти далі, або Прогулянка сонечка». Кайрос 2000