Численні прочитані статті про виховання, а особливо про «ранній розвиток» дітей, викликали в мені опір. Спершу глухий несформований, а потім цілком конкретний. І я зрозуміла, що маю свій погляд.
А ось із приводу початку Адвенту я цей погляд викладу. Тому що «церковний Новий рік» — цілком вдала нагода поговорити про те, що я думаю…
Загальники про світ, який занепадає, про спад покликань, про закривання монастирів та зменшення кількості богопосвячених, а заодно про всепланетне моральне зіпсуття і поширену втрату сенсу існування в розумінні багатьох людей — взяли і в моєму сприйнятті зійшлися, як пазли, з темою раннього виховання, «активностей» та купи вимог світу цього до формування сучасної людини.
Що ми маємо в підсумку. Дитину, яку з немовлячого віку примушують робити те, що батьки вважають за потрібне. Спеціальні ігри, спеціальні заняття, потім школа-гуртки-репетитори. Графік «формації» в дітей не раз такий щільний, що вони, парадоксальним чином, не мають коли замислитися, хто вони такі й навіщо живуть. А ці питання постають саме у молодшому віці (недарма казав професор Свєжавський, що до п’яти років кожна дитина — філософ, бо ставить правильні питання про буття світу).
Я була відмінницею-піонеркою-космомолкою-активісткою-медалісткою, робочий журналістський стаж почала з сьомого класу, навчалася в художній школі, писала вірші, співала в хорі, їздила по олімпіадах… не хвалюся, крий Боже, — намагаюся змалювати картинку. Тому що, за всіх цих «активностей» (сучасне запозичення з англійської, якого я просто не терплю) насправді я можу з тих років згадати лише кілька хвилин. Уся решта збивається в один безконечний «день байбака» імені комсомолки-активістки. Час прогайнув повз мене, аж засвистіло. З дитсадка, коли я почала малювати-співати-виступати, пам’ятаю трохи більше: тому що в мене тоді було більше часу нічим не займатися.
Коли дитина сидить (ходить) і «нічим не займається», в батьках вмикається тривожна сигнальна лампочка. Вимий посуд, винеси сміття, прибери в кімнаті/у хаті, вивчи уроки, піди на тренування, розбери речі в шафі, позаймайся музикою зайву годинку… Батьківський невроз «дитина має ЩОСЬ робити», як на мене, давно потрібно серйозно лікувати.
Тому що дитина, аби вирости нормальною, здоровою, а згодом не втратити контакту з Богом Живим, не покинути Церкву, а може, навіть відповісти на покликання, — має спершу навчитися БУТИ. Не «бути хорошою», а просто бути.
Нещодавно в інтернетній розмові я зіткнулася з (черговим) користувачем, який з гіркотою — явною гіркотою, навіть якщо він сам цього не усвідомлює — написав, що свободи вибору ми насправді позбавлені апріорі, бо ж «ніхто мене не питав, чи я взагалі хочу народитися». Це один із прикладів того, як існує людина, яка не навчилася ПРОСТО БУТИ. Саме по собі буття є благом, каже філософія (і теологія). Життя може іноді намотувати кишки на колеса паровоза, і це болить, іноді жахливо; однак саме по собі буття є благом. Існування є благом. Бог покликав світ до існування з небуття. Зрозуміти це інтелектом — слабко можливо. Але це можливо промедитувати.
А медитувати дитина так насправді вчиться тоді, коли «нічого не робить». Найкраще я пам’ятаю зовсім не конкурси, грамоти й оцінки, а те, як ходила вздовж примерзлого струмочка, вдивляючись у воду, що бігла попід тонким прозорим льодом на поверхні, несучи в собі довгасті бульки повітря. Пам’ятаю бруківку нашої похилої вулиці, як саме на ній лежали камені, де вони обростали мохом, де доходили до трави хідника. Пам’ятаю слимаків навесні, з різними мушлями різних барв і розмірів, і як вони грілися на кам’яній стіні грубої кладки (подільський піщаник, ага) біля харчового технікуму. Я склала майже всі іспити свого життя на «відмінно», але зі шкільного часу найкраще пам’ятаю не знання і дані, а як спалахувало темним, тьмяним, глухо-фіолетовим вогнем узгір’я біля парку, коли там розквітали фіалки. Неймовірне враження темного, але спалаху… Біля тих фіалок я вчилася писати свої «перші справжні» вірші, літературні, свідомі. Пушкіна з мене не вийшло, але саме відтоді я знаю, що таке «просто бути». І коли до мене прийшла молитва, я їй не здивувалася. Вона була така само проста, як писання віршів біля тих фіалок. Зрозуміла, як дихання.
Так, звісно, діти є різні, один буде розумний і медитативний, а інший просто «під дурника косить» — отут уже питання про батьківське педагогічне чуття, а також про молитву батьків за своїх дітей… Але найголовніше, як на мене, це насамперед не заважати. Діти, особливо маленькі, коли ще тільки вчаться жити й пізнавати цей світ, — дуже медитативні самі по собі. Тому всі «розвивайки» — це добре, але в дуже обмеженій мірі. Вони підступні, бо перетягують увагу дитини з того, щоб бути, на те, як діяти. А як діяти, коли спершу не втямиш, як бути? Ото й маємо забіганий світ, у якому хто п’є, хто кинувся в ігри, хто колеться, хто впадає в ідіотизми «вигадування гендерів», до слова кажучи… Бо коли людина сформована так, щоб «уміти бути», то вона буде близька до Бога і Його правди, зокрема до правди про неї ж саму.
Адвент — час підготовки, але не до «зарахованих» Рорат і кількості відвіданих катехиз. Моя донька досі (минуло 17 років) згадує, як ми колись сіли просто на підлогу перед великим образом Діви Марії і співали Їй пісеньки. Нічого більше. Але це був єдиний Адвент, який вона добре пам’ятає. А я їх «готувала» щороку.
Не заважайте дітям просто бути.
Собі, до речі, — теж.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
