«Може, хтось сьогодні скоїв тяжкий гріх; може, хтось був на сповіді — не видно цього. І навіть якби я з вами порозмовляв, то трохи занурився б у ваші серця, але до дна все одно ще лишилися би десятки кілометрів».
Пропонуємо вашій увазі адвентові реколекції о. Петра Павлюкевича, відомого серед молоді насамперед захопливими конференціями з сотнями життєвих прикладів. Уже багато років він є душпастирем парламентських кіл та наукового співтовариства. Проповідник, який може успішно звернутися до кожного (не)віруючого.
Людське серце подібне до прірви
Я хотів би звернути увагу і спробувати поміркувати над словами Ісуса, Його запитанням: «Які думки непокоять ваші серця?» Щось тут не так — «думки в серці»: адже в серці почуття, думки стосуються розуму. У біблійному розуміння серце — це моє істинне, найчистіше «Я». Такий центр керування моїми думками, моїми емоціями, можна сказати, моїм життям. Сховане на дні, в бункері, замасковане. Людське серце, як каже Біблія, подібне до прірви. Коли я був малим хлопцем, дуже любив у Святій Месі один момент, коли сестра‑катехитка, урсулянка, казала: «А зараз, діти, заплющіть очі, Ісус у вашому сердечку, щоби Йому там було добре». І одразу моя буйна уява малювала такий будиночок для ляльок Барбі, а у мене в руках віник, і я прибираю цей будиночок для Ісуса, подаю Йому стілець, Він сідає, п’є компот, Йому в моєму серці добре. І це найбільша помилка. Людське серце подібне до прірви. Ми самі його не знаємо. Те каміння, що лежить на дні прірви, згори неможливо розгледіти. Але Святе Письмо пише, що ми вдивляємося не в те, що видиме, а в те, що не видиме.
Якщо подивитися на слухачів — приємні, симпатичні, уважно слухають, хтось усміхається, — але я знаю, що це як легкі хвилі на озері, а під ними кілометри духовного досвіду. Може, хтось сьогодні скоїв тяжкий гріх; може, хтось був на сповіді — не видно цього. І навіть якби я з вами порозмовляв, то трохи занурився би у ваші серця, але до дна все одно ще лишилися би десятки кілометрів.
Сигнал від сатани і рекомендації з дна
Чому так, що є думки серця, найщиріші наші думки, але є також у нашій голові відділ пропаганди, який отримує рекомендації з дна? Я розповім вам, що це за рекомендації.
Все починається з того — і всі ми чули це багато разів, — що кожен хоче, аби його любили, кожен хоче мати добрі стосунки, кожен хоче, щоби його цінували. Все це, як повітря, для розвитку людини. Але дуже часто дізнаємося, що ми небажані, що ми помилково у цьому світі. Кожен із нас пам’ятає момент свого зачаття. Не той, коли мама з татом займалися коханням і як це робили, бо ми тоді були маленьким ембріоном і не мали розуму, а наша душа і дух пам’ятають, чи ми були бажаною дитиною. Якщо батьки займаються сексом і думають лиш одне: «Тільки щоби не було дитини, тільки щоби не було дитини», — а дитина, попри це, зачата і народжується, то потім вона виростає і їй постійно здається, що вона всюди небажана. Ходить на навчання, на вечірки, всі їй кажуть:
— Привіт! Добре, що прийшов.
— Ні, ви так говорите з жалощів. А насправді хочете, щоби я вже пішов.
— Про що ти кажеш, ми насправді раді, що ти прийшов, сідай — кава, чай?
— Ні, ви це говорите із ввічливості, а насправді хочете, щоби я вже пішов, я зараз піду.
— Та про що ти кажеш, от упертий, сідай з нами, ми насправді на тебе чекали!
— Ні, ви мене обманюєте.
Зараз я зроблю таку ремарку: немає небажаних дітей! Можливо, хтось думає: «Я третя чи четверта дитина в сім’ї, то можливо, мене не хотіли». Ні! На появу кожної людини згоду дає Бог, який тебе бажав, навіть якщо батьки тебе не хотіли. Бог хоче кожного, хто народився, має для нього план, покликання, сенс життя і стільки любові, що як ти її відкриєш, то будеш благати: «Господи, Боже, досить, не давай мені вже більше любові, бо я вже нездатний використати ту любов!»
Ще скажу для тих, хто збирається одружуватися. Пам’ятайте: жодне подружжя ні на що не витратило стільки грошей, як на захист від народження дитини. Встановили охоронну систему тисяч за п’ятнадцять, замки побудували добре, винайняли охоронну фірму, а на дитину — двадцять, тридцять, сорок років — контрацептиви, візити до гінеколога. Найбільший ворог, який може вдертися до нашого дому, це дитина. А якщо, все ж таки, вдереться — буде зачата і народиться, — то потім батьки про це не говорять, але бачать у ній ворога. Так, як одна пані мені казала: «Бо я маю на серці закінчити докторат, а посеред кімнати сидить шмаркач на горщику і пукає, на мою дисертацію пукає». Друга жінка мені розповідала, що коли вона приходить з роботи додому, а дитина щось скидає зі столу — сир чи хліб, — то вона просто скаженіє: «Що ти робиш?! Ти що, не бачиш?» — і ляпаса малому. Бо вона стільки років захищалася від тієї дитини, витратила купу грошей, а та все одно прийшла, втиснулася. Отримуємо сигнал, що ми небажані. Можемо також отримати цей сигнал у лоні мами, коли батьки сваряться, сперечаються:
— Це ти винен.
— Ні, це ти винна.
— Це ти мене умовив.
— А ти хотіла.
— Беремо шлюб?
— Ну, добре, беремо той шлюб.
Шиють сукню, домовляються з музикантами, замовляють залу, швидко проходять дошлюбну катехизу — дитина все це чує. А потім жінки сидять у жіночій консультації й говорять: «Які ж ці діти неспокійні. Все через ці хімікати, забруднене повітря, воду». Але пожертвували дітям перші дев’ять місяців. А потім, коли дитина народиться, коли вона вже у світі до кінця, то що лиш диявол не вигадає, аби дати тобі сигнал, що ти небажаний, нікому не потрібний!
Якось одна дівчинка йшла з мамою по вулиці, сусідка їх побачила і каже до мами:
— Це Ваша дитина?
— Так.
— Така гарна дівчинка. А Ви так не хотіли дитину.
Дівчинка на кухні чує, як батьки розмовляють. Батько каже:
— Ну, добре, мав бути хлопець, хай вже буде дівка.
Дівчинка просить тата в басейні:
— З’їдь зі мною з гірки в дитячому басейні!
Тато бере доньку на коліна, з’їжджають із гірки. Басейн із плитки, тато травмує ногу і каже при всіх на весь басейн:
— Це все через тебе. Через тебе одне зло. Від тебе завжди одні неприємності!
Їй уже тридцять років, вона вирішила покататися верхи на коні, кінь її скидає, і вона думає: «Так, тварини відчувають людей, а я погана». Іде вулицею, на неї гавкає пес. «Ось бачите — на інших не гавкає, а на мене гавкає, бо я погана. Через мене діється зло».
Дівчина 20 років, послушниця в монастирі, дзвонить телефон, настоятелька дозволяє їй поговорити, вона бере трубку і чує: «Померла бабуся. Якби ти не пішла до монастиря, то вона була би жива». І як ножем по серцю. Хочеться вити. Не хочеться жити.
І тоді людина певної миті каже собі, часто в дитинстві: «Все, з мене досить. Досить цих копняків, досить цих сигналів, що я поганий, не такий, не потрібний». І починає будувати фальшиве «Я». Серце, моє істинне «Я», опускається глибоко у підземелля, замикається у бункері, має систему зв’язку з розумом і дає йому імпульси. Якщо серце людини було зламане текстом, подібним до «Навіщо мені дівка в домі», то людина розвивається інтелектуально і фізично, а її центр залишається на рівні п’ятирічної дитини. І потім ця п’ятирічна дитина керує дорослим чоловіком чи дорослою жінкою. Має у розпорядженні інтелект дорослого чоловіка, тіло дорослого чоловіка, професію, гроші, становище, а всередині — п’ятирічна дитина, яка постійно боїться дістати копняка. Бо вже стільки їх дістала у житті. Й тому думки мого справжнього «Я» — з серця, а в голові — відділ пропаганди, який іноді скаже щось правдиве, але дуже часто це тільки маневр.
Сканер
Пам’ятаєте, коли Давид збирався битися з Голіафом, то зняв зброю Саула, бо вона йому заважала, і вбив Голіафа по‑своєму, тобто пращею. Багато з нас вбрали у дитинстві зброю: трудоголізму, перфекціонізму, побожності, злостивості, відмежування — я від усього дистанціююся; свідчення дам таке, що всі роти повідкривають; у домі буде суперпорядок; буду гіперпобожний, такий, що ніхто не підкопається до мене у цьому плані — це така оборона.
Як це діє? Це відбувається на межі свідомості й підсвідомості. Серце каже: «Розуме, досліджуй, чи є загрози, чи хтось ще може мене копнути». Тоді, коли потрапляєш у якесь чуже середовище, насамперед скануєш людей. Звісно, ти про це не думаєш, ти собі розмовляєш, робиш чай, кладеш собі тортика, а сканер працює. Добре. Ця розумна, цинічно усміхається, коли я розповідаю про свою мудрість; ці двоє хлопців щось шепталися, посміхалися, кивали на мене головою — небезпечні; решта — може бути. Знову сканер: дивиться на мене розумно, але у неї брудні нігті — ліквідована; ті двоє вбрані, як селючки, — ліквідовані; от на цю ставлю. Натомість якщо буде багато людей розумних і менш привітних, які бачать мої помилки, то «вибачте, мушу йти, маю важливу справу». Не приймається чергова поразка.
Наприклад, хтось тебе запросив на теніс. Ти йшов собі вулицею, зустрів приятеля, він запросив тебе пограти в теніс. Ідеш, а в теніс грати не вмієш, програєш всуху і почуваєшся катастрофічно — програв. Кажеш: «Розуме, знайди щось, швидко, знеболь мені це». Розум: «Але дурна гра цей теніс. Бігають у трусах за м’ячиком. От дурні» — це перший варіант. Інше вирішення: запишуся на п’ять тренувань із тенісу, за місяць прийду сюди, ніби випадково зустрілися, і наваляю йому так, що кісток не позбирає. Але я не можу програти.
Кішнер казав, що існує передмислення: перш, ніж щось скажеш, — щось подумаєш, у серці вже є миттєве рішення. Людина діє згідно з правила: дивлюся, відчуваю, думаю, дію. Коли хтось тебе вперше запрошує до своєї кімнати, входиш — три секунди, і ти вже знаєш, подобається тобі ця кімната чи ні. І кажеш:
— О, як у тебе добре.
— А що тобі подобається?
— Почекай, зараз подумаю. У тебе такий самий бардак, як у мене, такі самі книжки читаєш. Гарний вид у тебе з вікна, мені подобається.
Моє серце просканувало це в три секунди. Чи маю якісь спогади, як я тут почуваюся. А потім розум починає досліджувати і говорить правду або неправду. Це нас захищає. Психологи кажуть, що навіть добре, що деякі діти собі вигадують таке фальшиве «Я».
Повернутися до себе
І останній образ. Джон Елдредж у своїй книжці «Дике серце» розповідає байку про залізного дроворуба. Жив собі дроворуб, який рубав сокирою дрова, прийшла зла чаклунка, наклала на нього закляття, і він став себе калічити сокирою. Покалічився — пішов до коваля, щоб той зробив йому пов’язку з бляхи. І всюди, де він завдавав собі ран, коваль накладав залізні пов’язки, так що, кінець кінцем, дроворуб увесь став залізним і твердим. Йому це дуже подобалося. Але він не передбачив одного — пішов дощ, і він заіржавів.
Скільком людям не хочеться жити! У понеділок вранці дзвонить будильник — ковдру на голову, ноги підібгані, коліна до підборіддя, повернення до пренатального періоду — і нехай усі від мене відчепляться. Можу цілий день так лежати, і нехай усі від мене відчепляться. Повертаюся додому: нарешті вільний, не мушу бути з тими людьми — ковдру на голову… Або деякі: неділя, в піжамці, навіть не переодягаються, не хочуть бачити світ, і тільки «Бермудський трикутник» — кухня, туалет, ванна.
Часто чуємо в Церкві: ти повинен чогось навчитися — молитви, працьовитості, емпатії. Може, я вас здивую, але в Церкві найважливіше, від чого ми маємо відучитися — від фальшивого «Я», — і повернутися до себе. У Євангелії написано: коли був перепис населення, то кожен повертався до себе, у своє місто. Пішов і Йосиф до свого міста. Багато людей не були у себе, вдома, багато років. А треба повернутися до свого міста, до свого помешкання, до свого життя, і тоді народиться Ісус.
За матеріалами: Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
