«Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіги — із будяків?» (Мт 7, 16). Щоб учинки людини були добрими, її нутро, її думки мають бути добрими, і саме цим відрізняється від закону людського закон Божий, який не зводиться до формулювання постулатів і заборон у сфері наших учинків.
Він охоплює цілу людину, наказує нам плекати наше внутрішнє життя та піклуватися про наші думки. «Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства, перелюби, здирства, лукавства, підступ, безстидства, завидющеє око, богозневага, гордощі, безум. Усе зле це виходить зсередини, — і людину опоганює!» (Мк 7, 21‑23).
І не є так, що з наших добрих та поганих думок одразу випливають добрі або лихі вчинки. Наші думки та прагнення інколи довго зріють, доки знайдуть своє вираження в учинках та зовнішній поставі. В одному з Псалмів розвиток лихого вчинку порівнюється з розвитком дитини у материнському лоні: «Ото беззаконня зачне нечестивий, і завагітніє безправ’ям — і породить неправду» (Пс 7, 15).
Увесь цей невидимий для інших людей (в усякому разі, значною мірою невидимий) процес відбувається у присутності Бога. «Ніяка думка його не минає, ніяке слово від нього не сховається» (Сир 42, 20; пор. Пс 139, 2‑4). Це є чимось чудовим, адже Бог любить нас і напевно допоможе нам належним чином упорядкувати все те, що діється у нашому серці. Мусимо бути тільки не байдужими до цього. Ми повинні хотіти підтримувати в собі процеси, які ведуть до добра, викорінювати терня та будяки, перш ніж вони почнуть квітнути та плодоносити.
Для цього необхідним є сумління, яке правильно функціонує. Бо я, на жаль, можу настільки осліпнути, що взагалі не зауважу, як дозріваю для чогось злого. «Око — то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне. Отож, коли світло, що в тобі, є темрява, — то яка ж то велика та темрява!» (Мт 6, 22‑23).
Мета Дев’ятої заповіді — захист людини від гріха розпусти в той момент, коли цей гріх ще тільки намагається вкоренитись у її нутрі. Тому що пожежу потрібно гасити в зародку. Саме цю метафору вживає Святе Письмо, оскільки розпуста, подібно до пожежі, має силу знищити людину і все її щастя: «Чи візьме людина огонь на лоно своє, — і одіж її не згорить? Чи буде людина ходити по вугіллю розпаленому, і не попаляться ноги її?» (Прип 6, 27‑28; пор. Йов 31, 12).
Отож те, що діється в людському нутрі, є надто тонкою матерією для того, щоби пов’язані з цим проблеми можна було розв’язувати виключно застосуванням строгої дисципліни. Заповідь «Не пожадай жони ближнього твого» не повинна зводитись до репресивної рекомендації: «Загнуздай, людино, свою невпорядковану пристрасть». Спроби бездушного впорядкування своїх пристрастей зазвичай провадять до зростання напруження, і в кожному разі то вже не приносять радості, яка так нерозлучно супроводжує перемоги духа над тілом.
У цій заповіді потрібно радше взяти на увагу її позитивний зміст: «Намагайся зауважити, людино, що статевість є чимось святим, із чого починаються й народжуються нові люди. Однак не забувай про те, що у цій царині особливо виразно виявляється наша схильність до використовування іншої людини, а також готовність не шанувати самого себе. Тому нехай буде шана до особи — своєї та ближнього, і нехай вона керує тобою у формуванні твого ставлення до своєї та чужої статевості».
Прислухайся до слова Господа Ісуса: «Кожен, хто на жінку подивиться з пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мт 5, 28). Звісно, у цих словах є також заборона, але вона носить допоміжний і тимчасовий характер. Оскільки логіка цього вислову спрямована на формування в людині такої поваги до іншої особи та до самого себе, що негідна поведінка дедалі більше зникатиме з поля зору нашої уяви, а навіть — наважуся сказати — фізіології.
Це діється, мабуть, так: «Поки що, людино, тобі ще потрібна заборона; але намагайся не допустити того, щоб через послух забороні в тобі накопичувалися напруження та невдоволеність. Намагайся радше таким чином відчувати свою статевість, аби заборони ставали тобі непотрібні». Католицька сексуальна етика втрачає свою душу, якщо ми бачимо її головно з позицій заборони. Тоді вона слушно викликає недовіру, ба навіть відразу, бо вже не є собою, а тільки якимось бездушним трупом, що тільки скидається на неї. Отож душею цієї етики є переконання про неземну гідність людини та про незвичайну довіру, яку виявив нам Бог, створивши нас істотами статевими, здатними зачати нових людей, покликаних, як і ми, приятелювати з Ним та жити вічно.
Таким є традиційне вчення церкви. Святий Тома Аквінський пояснював його за допомогою чесноти чистоти й чесноти стриманості. Чистотою він називав порядок, який уже іманентно панує у царині моєї статевості. А стриманість — це чеснота допоміжна, завдання якої — опанування усього того, що в моїй статевості все ще не упорядковане. Необхідність стримування непідвладних розумові бажань нагадує мені про те, що я людина грішна. Але потрібно вчитися такої стриманості, яка провадить не до зростання нерозрядженого напруження, а лише до зростання чистоти. Цього мистецтва легко навчитися, якщо помітимо внутрішню логіку сексуальної етики, але особливо необхідною є тут надприродна допомога. Бо я насправді все ще людина грішна, і забувати про це мені не можна.
У царині наших внутрішніх відчуттів та жадань не все залежить від волі людини. Тому в праці над нашим серцем фундаментально важливим є вміння відрізняти гріх думкою від спокуси, яка не є гріхом. Якщо людина не навчилася цього робити, вона ладна буде фаталістично і безбожно вважати, що гріха неможливо уникнути — й тоді справді почне грішити.
Це зауваження стосується усіх спокус. Бо одного можуть переслідувати спокуси нечисті, іншого спокуси ненависті або сумніву у сенсі життя, а ще іншого — якісь блюзнірські думки. Безперечно, не становить приємності бачити, як моє серце кипить прихованою темрявою. Однак тоді обов’язково потрібно зберегти душевний спокій. Поки я їх не хочу — ці думки не забруднюють мене; аби тільки я сам легковажно не викликав їх до себе.
Котрийсь з отців пустелі порівнював диявола з собакою, який кружляє довкола крамниці з м’ясом, сподіваючись щось ухопити. Коли ж бачить, що нічого не дістане, а навіть що крамницю зачинили, то перестає очікувати й забирається геть. У цьому простому порівнянні виражена велика мудрість, що перемога над спокусою значною мірою захищає нас від інших спокус. У певному сенсі можна сказати, що диявол знає, у кого він може чимось поживитися. Бо чи ж не трапляється іноді так, що людина першою спокушує диявола, аби він її спокусив?
Якщо вже ми згадали про отців пустелі, то варто пригадати розумне спостереження отця на прізвище Поймен. Коли казанок гарячий, казав він, жодна муха на нього не сяде. Тільки тоді, коли він охолоне, мухи густо обсідають його. Коротше кажучи, якщо людина гаряча пошаною до іншої людини та любов’ю до Бога, то її не спокушуватиме ані розбивання чужого подружжя, ані короткочасна еротична пригода, а коли вона натрапляє на різноманітні прояви сучасної порнографії, то огортає її радше сум та відраза, а не збудження.
Опрацював о. Павло Куницький ОР
За матеріалами: propovidnyk.com.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
