Щороку католицькі типографії по всьому світу випускають чверть трильйона зображень, які залишаються в обігу переважно від трьох до п’яти років. І при цьому фактично не існує ніякого збірника вказівок, які би визначали зміст такої «продукції».
Свободу художнього вираження обмежує чинний папський указ від 1897 року про необхідність отримати дозвіл церковної влади на друк (імпріматур) при введенні нових релігійних зображень, але видавці інтерпретують його досить вільно. Сьогодні більшим цензором є закон про авторське право, аніж рішення комісій церковного мистецтва, якщо такі взагалі існують по дієцезіях.
Отже, друкується все, на що є попит, і це те, що дає прибуток. Результатом диктату грошей переважно стає регрес змісту і форми релігійних образків: зменшується кількість можливих варіантів представлення фігури Христа, Марії та святих, переважають репродукції творів майстрів періодів епохи Відродження і бароко, немає жодних нових пропозицій, оскільки бракує церковних меценатів.
Суспільний попит
Дослідник традиційної християнської іконографії американський священик-єзуїт Джеймс Мартін SJ зазначив, що сакральні зображення є плодом культури того часу, коли вони постали, та певною відповіддю на духовні потреби.
Отже, динамізм релігійного життя ми можемо досліджувати здатністю створювати нові артефакти*, недублюванням наявного контенту — який може виражати наші релігійні потреби, але не мусить. У цьому контексті істотним є поняття смаку: ми схиляємося до тих зображень, які естетично гармоніюють із нашою духовною налаштованістю. Таким чином, те, що красиве художньо, не мусить сприйматися як щось гарне релігійно, що допомагає людині на шляху духовного розвитку.
Сутність розгляду функціонування на сьогодні релігійних зображень у внутрішньоцерковному обігу зводиться до того, чи відповідають вони соціальним вимогам, також і в аспекті розвитку духовної культури. Звісно, це не однозначно: є картинки, які передають тільки богословський зміст, допомагають в опануванні істин віри, виправляють помилки, що виникли з невігластва, — і ті, що через зіткнення з сакральним досвідом набувають достоїнства святості.
Якщо в першому аспекті ми можемо бути схильні до якихось специфічних рішень, то у разі конкретних особистих реліквій ми безпорадні.
Незбагненно, чому ми тримаємо у своїй сумці потертий образок, цілуємо вийняту з молитовника стару листівку або благоговійно торкаємося зім’ятого аркуша паперу із зображенням нашого покровителя з хрещення!
Навіть якщо ці жести колективно виконують паломники до санктуаріїв, то досі незрозуміло, чому вони взагалі хочуть пов’язати себе з цими артефактами. Не можна також визначити, якою мірою повторювалися б ці жести стосовно зображень, переданих згори. Приклад із поширеною Папою Франциском «таблеткою Мізерікордину» — побожний комплект з образом Ісуса Милосердного — дозволяє припустити, що це тільки короткотривала мода, а не щось постійне.
Тому потрібно бути дуже уважним, намагаючись контролювати релігійну культуру. В XVI столітті для потреб місії єзуїти адаптували молитовні картки, виготовлені кустарним методом відбитку на папері малюнка, вирізьбленого на дерев’яній формі. Вони почали в Антверпені друкувати зображення покровителів, популярних в усій Європі, та перевозити через океан у надії, що це допоможе їм у наверненні індіанців. Ці композиції, виготовлені на замовлення у найвидатніших графіків епохи, були художньо витончені, часто прикрашені дорогоцінними матеріалами — але, попри це, корінні народи Америки їх не сприйняли. Вони могли спалити купи паперових карток із творами фламандських майстрів, і в той же час простягали руки до Матері Божої Гваделупської.
Альфонсійська духовність і сульпіціанська побожність
У цьому контексті важливе розпізнавання соціальних потреб і одночасно делікатне контролювання Церквою художніх творів, які на ці бажання відповідають. Отже, найкраще, коли цей симбіоз стає результатом спільного релігійного досвіду.
У XIX столітті навколо церкви св. Сульпіція в Парижі виріс цілий квартал майстерень, які займалися дизайном, друком і розповсюдженням релігійних образків. Цей рух викликав художнє і видавниче релігійне бродіння, яке пережила сусідня семінарія, де була поширена альфонсійська духовність. Захоплені культом Євхаристії, Божого синівства чи Непорочного Зачаття Марії клірики так впливали на навколишнє середовище, що сформували ідеологічний клімат, який сьогодні називають сульпіціанським.
Він був суттєвим виразом загальноєвропейської тенденції побожності, яка масово відкривала такі таємниці людської душі, як емоційність, і хотіла ці переживання передавати іншим у художній формі. Ми можемо говорити про певний феномен сульпіціанського артефакту, що сьогодні часто принизливо трактується як символ релігійного збочення, тоді як «солодкий» образок був повсюдним майже до Другої світової війни — не тому, що Церква цю тему замовила в академічних майстрів, а просто таким був соціальний попит тих часів, і таким чином люди виражали сучасну їм релігійну культуру.
Що важливо: вперше в історії у такому масштабі в зв’язку з технічними можливостями експорту творів за межі Європи духовність набула масового характеру. Говорилося, що разом із «вибухом» релігійних листівок духовність стала доступною для пересічної людини. Не тільки черниці або священики могли удостоюватись містичних станів, вдивляючись в обличчя Христа і святих на репродукціях, придбаних під час парафіяльного відпусту або під час паломництва до місцевого санктуарію. Також і представники нижчих верств суспільства, зокрема й неписьменні робітники або домашня прислуга, через контакт із релігійними образками набували вміння духовних переживань. У деяких випадках така можливість виносила на вівтар представлених на листівках святих — зокрема, кармелітку Терезу від Дитятка Ісус або о. Джованні Боско, які були канонізовані через свідчення, що відправлялися до Ватикану, про вплив їхніх зображень на внутрішню переміну віруючих.
Комерціалізація художнього сміття
На жаль, поряд із цими позитивними тенденціями йшла в парі комерціалізація релігійних виробів. Дедалі частіше виробники випускали образки не для реалізації соціальних потреб, а для отримання прибутку. Як справедливо зазначає Марія Попшенцька, яка досліджує зв’язок між «низьким» і «високим» мистецтвом, — те, що ми тепер називаємо «кітчем», не що інше, як невдала копія первісного захвату. Ті з художників, які свого часу не потрапили в тренд, все одно хотіли домогтися успіху, знайти аудиторію і дати їй доступний досвід спілкування з красою.
Оскільки така манера й надалі приваблювала широку аудиторію, поширювалися зображення визначеної форми, які невдало наслідували знайомі мотиви. Безпечний і знайомий духовний клімат дозволив Церкві розвинути масове душпастирство, яке привертало віруючих бездумно, лиш поверхово. Таким чином, релігійний кітч є результатом двох потреб: легко отримуваного мистецького схвалення і євангелізації, що не вимагає духовних зусиль.
Звісно, величезну роль у подоланні тенденції зберігати в масовому обігу релігійне і художньє сміття відіграє освіта. Вона може формувати більш‑менш постійні естетичні потреби. Не задовольняється повторенням змісту і сентиментальністю, але хоче відкривати в художніх творах глибший зміст. До того ж, завжди є люди, які на шляху духовного розвитку захочуть досягти більш витончених зображень.
Однак важливо, чи існує ідеологічний клімат для розвитку цих нішевих потреб. Доки масова культура не піддалася секуляризації, можна було спекулювати, чи один художній стиль не може замінити інший. У цьому відношенні, без сумніву, була проривом символічна течія «l'Art Sacre», яка впроваджувала до християнської іконографії новий зміст, відкритий завдяки парапсихології.
На жаль, фактично з моменту закінчення Другої світової війни спостерігається регрес бажання розвивати релігійні зображення, і ні Церква, ані тим більше (повне невігластва щодо сакральності) загальне мистецьке середовище не зацікавлені в тому, щоб зупинити занепад важливості релігійних листівок. Час від часу також з’являються пропозиції, які стверджують сучасну естетику, але це занадто слабкі гальмівні дії для зміни загальної негативної тенденції.
Чашки, брелоки та магніти
Регрес, звісно, увічнює релігійний кітч. Зображення у відомому стилі діють силою інерції, фактом, що ми не можемо або не хочемо розлучатися з ними, бо від поспішного з ними прощання нас стримує традиція. Ми не можемо уявити, щоби під час приміційної Меси або інгресу єпископа не роздавалися образки з пам’ятним написом. Також пастирський візит на коляду зазвичай закінчується врученням образків разом із різдвяними побажаннями. Іноді, однак, ці практики настільки стають формальними, що втрачають сенс.
Тривіалізації сприяє слабка воля Церкви надати їм новий зміст. Як позитивний приклад: у Польщі під час Ювілею тисячоліття при обході парафій, коли по домах мандрувала копія образу Матері Божої Ченстоховської, єпископи роздавали вірним спеціально надруковані в Римі образки з текстом ясногурських обітниць. Попри те, що поляки досконало знають образ ченстоховської Марії, вони брали образки з благоговійною пошаною, коли Примас Польщі докладно описував, що вони представляють, звертаючи увагу на ті елементи художніх зображень, які могли би допомогти їм у духовному зростанні. Багато хто досі не може розлучитися з цими образками, бо вони підтримують їхню віру, а також нагадують ювілейні обітниці.
Нині бракує таких ініціатив, хоча з 1974 року в Церкві не знецінюється важливість релігійних предметів культу, визнається, що це традиційно, а такі зображення (також у стилізованій, як правило, примітивній формі) можуть служити вірним у розвитку так само добре, як найсучасніші, підкріплені авторитетом вчення II Ватиканського Собору пастирські пропозиції.
Непокоїть, швидше, десакралізація присутнього на образках художнього кітчу. Це призводить до свого роду «революції знаку», бо наявні іконографічні символи перестають сприйматися відповідно до культурного коду, стаючи, навпаки, майже їх пародією. Релігійні зображення потрапляють на утилітарні предмети: чашки, брелоки, магніти, а сакральні художні зображення на дотеперішніх предметах культу змінюють своє значення. Наприклад, скляний розарій із марійними мотивами стає типовою біжутерією, яку носять нетрадиційним способом, як пояс до штанів. Ця занадто кітчева сучасна естетика профанує релігійні зображення, які стають художніми дрібничками, сувенірами, такими ж випадковими, як інші предмети побуту.
Отже, перед Церквою стоїть серйозне завдання нейтралізувати ці тенденції, щоби зберегти хоч би залишки християнської свідомості в масовій культурі. У цьому аспекті може виявитися, що релігійний кітч, сам по собі традиційний, може бути єдиним порятунком, і протидіяти йому розвитком високої сакральної культури де‑факто не буде прогресивним. Залишається відкритим питання, яких форм цей кітч набере і якими течіями буде керований. Можливо, це будуть нові напрямки у католицькій побожності, може, нові тенденції в духовності чи в літургійно‑сакраментальному житті.
Доктор Катажина Яркевич, ад’юнкт-професор Інституту культурознавства Академії Ignatianum
За матеріалами: Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
