Чому Бог мовчить?

Триває світова прем’єра фільму Мартіна Скорсезе «Мовчання». Цими днями його крутять також і в українських кінотеатрах.

Фільм, знятий за однойменною книжкою японського католика Сюсаку Ендо, ставить багато питань та спонукає до мислення. Змушує задуматися і про інкультурацію, яку згодом почали запроваджувати саме єзуїти і яка тепер є важливою частиною євангелізації в Церкві, і про різницю менталітетів різних народів, які вічні цінності сприймають по-своєму, і про віру та зраду, гординю й покору.

Це не те кіно, під час якого можна собі хрумтіти кукурудзяними баранцями, запиваючи їх колою. Свіжий попкорн так і залишиться стигнути на колінах, залитий сльозами. Бо важко зберегти спокій, знаючи, що картинки на екрані побудовані на реальних подіях…

Дія стрічки розгортається у XVII столітті. Двоє португальських єзуїтів поїхали в Японію шукати свого наставника о. Феррайру. І там вони зустрічаються з жорстокими переслідуваннями, стають капеланами у підпіллі та опиняються перед складним життєвим вибором.

Перший священик – отець Себастьян Родріґес – безумовно позитивний головний герой, який одразу викликає прихильність. Він добрий, він гуманіст, він любить Бога і людей, він хоче служити і готовий померти за віру та за своїх парафіян. Його роль виконує Ендрю Гарфілд, який також грав супергероя Людину-павука.

Другий священик – отець Франциско Гарпе – теж хороший, але трохи нетерплячий до незручностей і нетерпимий до людей; «поганий єзуїт», як його називає о. Родріґес. Франциска грає Адам Драйвер, який у «Зоряних війнах» був не дуже добрим хлопцем.

У вічі впадає різниця підходів двох священиків. Отець Франциско відмовляється йти на будь-які поступки і, на відміну від о. Себастьяна, забороняє християнам навіть формально зрікатися віри заради збереження життя. Здавалося, що жорстока реальність з часом поб’є його гарячу ревність. Але саме завдяки їй (а може, просто за благодаттю) кінець о. Франциска був не таким страшним, ба навіть героїчним.

І перший висновок, який я зробила під час перегляду: маленькі компроміси протягом шляху приводять до великої зради на його кінці.

Отець Себастьян Родріґес хотів би стати мучеником. Але його змусили бути свідком мучеництва інших, навіть віровідступників, у яких, здається, забрали і душу, і тіло.

Японці майстерно розтягнули видовище смерті на довгі дні. Чого варті лише водяні розп’яття та ями, в яких людей підвішували донизу головою, роблячи маленькі надрізи на шиї.

Священик не зміг залишитися байдужим до страждань інших. І після довгих душевних переживань та взивань до Бога він здійснив цю «просту формальність», заради якої тортурували стількох людей. А на світанку заспівав півень…

На що можна піти заради порятунку інших? На це кожен має відповісти щиро сам собі. Відповідь на це шукають теологи-моралісти. А мені просто пригадався серіал «Чорне дзеркало» — 1 сезон, 1 серія.

«Чому ж Бог мовчить на зло?» — головне питання, на яке доводиться шукати відповідь під час перегляду.

Чому Бог мовчить на несправедливість, на вбивство невинних, на страждання дітей? Чому мовчав під час Голодомору, Голокосту? Чому мовчить під час війн та епідемій? Чому Він сьогодні мовчить, коли за віру гинуть тисячі християн? Коли військові громлять Сирію? Коли у підвалах Д/ЛНР катують людей, коли в ім’я «рускої віри» священика ґвалтують його ж власним хрестом, знятим із шиї?..

Може, тому, що Він створив нас вільними, і це зовсім не Божий стиль – займатися «прінуждєнієм к любві»? Може, тому, що Він розділяє з нами страждання? Може, тому, що Бог говорить через тишу? І це другий висновок.

Кому ж, як не нам, зрозуміти трагедію переслідувань? Ми живемо на землі, просякнутій кров’ю мучеників. Багато католиків мають таких героїв у своїх родинах.

Я виросла на розповідях про переслідування. Про прадіда, якого розстріляли у 1937 році, про прабабцю, яка сиділа у в’язницях, про діда, що був дитиною «ворога народу», про бабцю, яка переховувала священиків, про батьків, яких у школі виводили на лінійку ганьби…

Ще зовсім недавно у нас саджали та висилали за приналежність до «терористичної організації Ружа», тобто до кіл Живого Розарію…

Складно не засуджувати віровідступництво. Бо якою б я була сьогодні, якби вони зреклися? Але також: що би я зробила, опинившись на їхньому місці?..

Ми звикли до позитивних героїв і негативних зрадників. До того, що хтось може вмерти достойно, а хтось низько виторгувати собі ще трохи життя. Простіше, коли чорне є чорним, а біле — білим. Але в реальності все набагато складніше.

Легко сказати, що цей фільм виправдовує апостазію. Складно зізнатися, що ми самі відступаємо від віри багато разів щодня. Бо якби ж усі християни були такими ідеальними, то не потребували би спасіння, не ходили би до сповіді й не згіршували б своїм прикладом інших.

Мій герой у фільмі – Кітідзіро. Постать, яка з самого початку викликає погордливу огиду. Яскравий образ зрадника, з яким нема бажання разом сісти на одному гектарі. Через його ницість, страх і слабкість постійно гинуть достойні люди. А він грішить і кається, грішить і кається. Щоразу знаходить Бога через слабкість. І вчергове прийти до Божого Милосердя йому не заважає навіть віровідступництво останнього в Японії священика.

Всі ми маленькі зрадники. А Бог милосердний. І це останній, найважливіший висновок від фільму «Мовчання».

У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.