Щораз частіше публічно лунають заперечення проти релігійного виховання дітей. Мовляв: «виросте — вибере саме». Хоча для віруючих практикуючих сімей це звучить дико. Бо як тоді бути, щоби пасувати цьому новому (чи забутому старому) світогляду? Здавати дитину в інтернат, коли батьки йдуть на Месу, чи ховатися від неї під час молитви (тільки нещодавно проходили воюючий атеїзм, і от тепер знову)?
Нас формує наше середовище — від цього не втечеш. Якщо дитина народилася в сім’ї українців, то природно, що вона розмовлятиме українською мовою; якщо дитина зростала на фермі — вона вміє доїти козу і має безліч історій про кроликів, курей чи індиків; якщо народилася і виросла десь у теплих краях, то вже з дитинства знає, як насправді смакує хурма (спойлер — зовсім не той твердий терпкий, привезений у замороженому вигляді фрукт, що продається у наших магазинах). Якщо батьки — музиканти, то й діти виростуть під звуки музики…
Духовні переваги виховання у віруючій сім’ї важко переоцінити. І тут кожна історія є особливою. Але сьогодні я хочу поговорити про так звані світські переваги, що їх отримують ті, хто зростав у церковному середовищі. У церкві ми також набуваємо навичок, які нам можуть згодитися у світі.
Досвід публічних виступів
Пам’ятаю, як ще школяркою молодших класів я вперше мала прочитати Читання під час Меси. Сестра-монахиня роздала нам із подружкою роздруковані папірчики недільних читань (їй — перше, мені — друге) і ми взяли їх додому, щоби навчитися виразно читати. Це був не тільки захопливий, але й новий досвід, бо в школі ми читали на швидкість (я зазвичай була серед перших у класі), а тут важливо було не поспішати. З читанням якось упоралася й навіть правильно вклонилася, виходячи перед наповненим храмом до вівтаря. А от перший заспіваний публічно Псалом — це був провал. І не помогло навіть те, що тиждень тренувалася вдома, підігруючи собі на фортепіано. Від хвилювання голос тремтів, а вуха не вловили правильної тональності органа, що лунав десь далеко з хорів, то й видала жахливий фальш… Але люди в храмі спокійно підспівували рефрен і не хитали незадоволено головами (що з дитини візьмеш).
І хоч я також відвідувала музичну школу і регулярно виступала під час академконцертів, але це зовсім інша практика. Бо лише в Церкві є повне прийняття й відсутність оцінювання. Адже розуміння, що спільна молитва — це не концерт, дозволяє бути неідеальним і не боятися пробувати знову.
Різдвяні вистави (так звані сценки), в яких за роки ходіння на катехизу вдалося побувати і ангелом, і чортом (тільки Марією не взяли), акторку з мене ясно що не зробили, але вони завжди були теплішими й цікавішими за дитсадкові та шкільні «утрєнніки».
Звісно, будь-які батьки можуть віддати свою дитину на курси ораторського чи акторського мистецтва, на хор, на поетичний гурток чи на скрипку. І дуже добре, коли займаються розвитком дитини. Я лише говорю про побічні позитиви виховання у церковному середовищі.
фото: Сергій Якубовський
Долучення до прекрасного
Внесок Церкви в культуру, мистецтво, а також в освіту й науку неможливо заперечити.
Скільки прекрасних храмів — шедеврів архітектури — збереглося до наших часів (в Україні тільки залишки після комуністичного режиму); скільки гарної музики протягом століть чуло людство завдяки Церкві; скільки творів релігійного мистецтва містять не тільки храми, але й світові музеї…
Дитина, що виховується в церковному середовищі, зростає серед цієї краси і сприймає її як щось близьке й природнє.
Участь у процесіях та адораціях (дівчатка так люблять білі платтячка), несення хоругов чи розсипання трояндових пелюсток перед Пресвятими Дарами передовсім мають глибоке релігійне значення, але неможливо не помітити їхню зовнішню красу.
Літургія теж має багато чудових символів. А діти особливо полюбляють Роратні Меси зі свічками, що відправляються в грудні на світанку. Різдвяна Пастирка передасть «дух Різдва» краще за будь-який голлівудський різдвяний фільм, а справжній Святий Миколай — той, що у храмі, з митрою і пасторалом. Куди до нього Морозу з червоним носом!
І навіть якщо батьки не прикладають надмір зусиль, щоби прищепити гарний смак своїй дитині, вона все одно може споглядати предивні розети, вітражі, образи і статуї, слухати церковні піснеспіви або просто ходити на хор, де будуть двісті разів репетирували, доки не навчаться правильно співати Gloria.
Чи ходять діти нерелігійних батьків до театру, на балет, в оперу і на органні концерти? Звісно, що можуть. Але й релігійні теж можуть ходити, а орган і так щонеділі на Месі чують. А до церкви заглядають не лише під час прогулянки з екскурсоводом, але почуваються там, як удома.
Люди зі спільними цінностями
Церковна спільнота допомагає знайти своїх по духу людей. Цього не гарантує ні дитячий садочок, ні школа, ні університет, ні інші формальні організації.
Церква — це не гурток за інтересами, де вчаться в’язати кашпо чи танцювати, бо браття і сестри у вірі — це набагато глибший зв’язок. Але і в Церкві є багато гуртків із соціальним ухилом, а крім того, ще й спільнот для духовного зростання.
Найближчі мої друзі — ті, що «з церковної лавки», хоча є і з навчання, і з «неформальної тусовки», і з кількох попередніх робіт. Інколи дружба — це «дати копняка» піти до сповіді, вести ночами довгі розмови на екзистенційні теми, чатитися в інтернеті, сперечаючись про світогляд, і розсилати термінові есемески з проханням про молитву. І це зовсім не заперечує веселощів і навіть розваг чи рекреацій за келихом чи горням теплого напою.
Чи можуть нерелігійні батьки стільки само дати своїм дітям? Ясно, що так. І навіть більше. Якщо постараються, виділять трохи часу, грошей і ресурсів. Я пишу лише про те, що ми отримуємо за замовчуванням у церковному середовищі: крім усіх інших опцій, дитина матиме ще одні «двері», якими, можливо, скористається згодом у дорослому самостійному житті.
Католицьке виховання дає хороший старт. Бо хтось навчився плавати під час літнього виїзду у християнській асоціації, хтось — грати на гітарі під час молодіжних реколекційних зустрічей, а хтось тепер не боїться обстоювати свої погляди публічно, бо пройшов етап «підгинаються коліна від страху перед публікою» ще в дитинстві, коли довелося промовити два речення з Молитви вірних під час Меси. Але найважливіше — це відчуття спільноти, що творить одне Тіло Христове, відчуття дому в Церкві, яке не зникає, навіть якщо виїдеш десь у далекі світи, де навколо не буде жодного знайомого обличчя. Адже католицькі храми є майже всюди.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
