«Добрий злочинець — добрим злочинцем, але ви не знаєте мого сусіда: розбив сім’ю; хабарник неабиякий; за комуністів крав, як мало хто; гуляв цілими днями… І щоб така людина під кінець свого життя прийняла священика? Неймовірно! Але Божому Милосердю все ж є якась межа!..»
Бенедиктинець отець Кароль Мейснер під час реколекцій у Варшаві розповідав зворушливу історію гітлерівця Рудольфа Гесса, що увійшов в історію як «права рука» самого Гітлера (не слід плутати з Рудольфом Гессом, комендант табору в Аушвіці). Коли він перебував у в’язниці, попросив про сповідь. Згодом священик мав відправити Святу Месу для в’язнів попри те, що не було вівтаря. «Відправимо її на ваших долонях, — вирішив він. — На чиїх? Кинемо жереб!» І жереб упав на Гесса. Священик відслужив Євхаристію на долонях гітлерівця. Після проповіді до сакристії увірвалися обурені парафіянки: «О, такого прикладу можна було нам не подавати!..» — сказали вони.
“ «Відправимо її на ваших долонях, — вирішив він. — На чиїх? Кинемо жереб!» І жереб упав на Гесса. Священик відслужив Євхаристію на долонях гітлерівця.
Ганс Франк очолив Генеральну губернію, утворену 12 жовтня 1939 року гітлерівським урядом у центрально‑східній частині Польщі з адміністративним центром у Кракові. Як нацистський злочинець, він був страчений на шибениці. Після оголошення вироку покивав головою: «Смерть через повішення? Я заслужив на неї і побоювався, що так і буде». А до сповідника сказав: «Дякую Вам за добре ставлення у в’язниці. Прошу Бога про милосердя!» Лікарі й охоронці в’язниці у Нюрнбергу розповідають, що останні тижні свого життя він не розлучався з Біблією.
Чи людина, що дивиться смерті в очі, може зважитися на такі вчинки? А можливо, саме тоді вона бачить усе найчіткіше? А може, спрацьовує тут правило «як тривога, то до Бога»? Необов’язково. Засуджений разом із Франком головний редактор антисемітського тижневика «Der Stürmer» («Штурмовик») Юліус Штрайхер, стоячи під шибеницею, глузливо закричав: «Щасливого Йом Кіпур!»
«Святий Франциск» краківських циганів
Петро Скшинецький, легенда польського комедійного кабаре «Пивниця під баранами» — вільний, як птах, — був добрим духом краківських циганів, не належав до жодної церковної спільноти й не був пов’язаний із жодною конкретною формою культу.
Джазмен і барабанщик популярного польського музичного гурту «Скальди» Ян Будзяшек емоційно розповідає: «Петро помер у неділю. Христина Захаревич, переглядаючи у суботу в лікарні кишені його піджака, (…) на превелике здивування, витягнула розарій. Хто б подумав? Ще раніше, коли товариство після концертів розходилося по домах, Петро раптово зникав. Усі були такі стомлені, що ніхто цього не помічав. Хто знав, що перш ніж податися додому, він «мусив» відвідати ще храм францисканців? За декілька годин до смерті тільки й повторював: «Святий Франциску, святий Франциску, святий Франциску…»
Відпущення гріхів комуністові
Ґустав Гусак був у 40‑х роках міністром внутрішніх справ Словаччини; згодом він став президентом Чехословаччини. Безкомпромісний і дуже активний, особисто наглядав за процесами проти духовенства, переслідував теж кардинала Яна Корца. У сталінські часи Ґустав Гусак контролював процес арешту більшості католицьких священиків і монахів. Несподівано саме перед смертю попросив про сповідь. Кого? Кардинала Яна Корца! Ієрарх не лише відпустив йому гріхи, але й публічно заявив, що знайшов у ньому людину розкаяну і навернену.
Інша знакова постать тієї епохи — затятий комуніст, голова Державної ради Польської народної республіки, Олександр Завадський. Часто біля нього «крутилася» рідна сестра, компрометуючи його перед товаришами, адже була черницею. Вона намагалася згладжувати життєві помилки брата. Коли він вмирав в урядовому санаторії під Варшавою, несподівано попросив про сповідь. Монахові, який уділив йому цього таїнства, довелося переодягнутися на медбрата, аби потрапити до палати комуніста. Справа набула розголосу; Служба безпеки навіть провела дезінформаційну роботу, що це буцімто неправда: як людина, яка 1949 року закликала до боротьби з Церквою, могла навернутися?
Дай мені свою душу
Свідки були зворушені тим, як помирав один із найбільших композиторів історії людства Фридерик Шопен. Розповідають, що він помер як святий. А такого ніхто від нього не сподівався…
У вересні 1831 року 21‑річний Шопен дізнався, що росіяни придушили в Польщі Листопадове повстання і здобули Варшаву. Розпач вхопив його за горло; він узявся за перо і почав гарячково записувати: «…ворог у хаті. Передмістя зруйновані — спалені. О Боже, Ти є! Ти є і не мстишся! Чи тобі ще не досить московських злочинів… Або, або ж Ти сам москаль!» Не він перший «сперечався» з Богом — так робили пророки Старого Завіту, так само робив Йов. Проте, на відміну від них, Фридерик у релігійному сенсі почав холонути. Він затримався у Парижі. Його втягнуло елегантне, салонне товариство, яке було дуже далеке від релігії.
“ Безбожництво його компаньйонів і компаньйонок останніх років просякала його чіпкий розум і на його душі свинцевою хмарою осідав сумнів. І тільки силою витонченої порядності ставалося так, що вголос він не висміював святих речей і не висміював їх
Фридерика зачарувала письменниця Жорж Санд. То був 1838 рік. Жорж Санд — одна з перших феміністок; вона вбиралася як чоловік; лаялася і палила, як дракон; часто міняла коханців. Жорж Санд була розлучена і мала двоє дітей. Фридерик закрутив із нею роман. Вони були коханцями протягом 10 років; у паризьких салонах їх вважали подружжям. Зрештою роман закінчився — коханці розійшлися, і Жорж Санд розірвала з композитором усілякі контакти. Шопена це дуже пригнітило; він не міг більше писати. Туберкульоз почав прогресувати.
«Побожність, яку увіссав з материнським молоком, була вже тільки сімейним спогадом», — описував його тодішній стан Олександр Єловицький, щирий приятель композитора. Єловицький брав участь у Листопадовому повстанні, а згодом став священиком. «Безбожництво його компаньйонів і компаньйонок останніх років просякала його чіпкий розум і на його душі свинцевою хмарою осідав сумнів. І тільки силою витонченої порядності ставалося так, що вголос він не висміював святих речей і не висміював їх», — занотував він. У 1849 році було зрозуміло, що кінець неминучий: туберкульоз почав долати Шопена. Отець Єловицький відвідав його за кілька місяців до смерті. Обійнялися. «Страждав і помітно згасав; не над собою, а радше наді мною заплакав, відчуваючи розпач після вбивства мого брата Едварда, якого теж любив», — записав священик.
Під час розмови отець Олександр згадав маму Фридеріка. «Я тебе розумію! Я би не хотів померти без Таїнств, щоб не засмутити матері… Але не можу їх прийняти, бо вже не розумію по‑твоєму. Збагнув би ще солодкість сповіді, що випливає від щирого звірення перед другом. Але сповіді як таїнства не можу збагнути. Якщо хочеш, заради нашої дружби, — посповідаюся. Інакше — ні», — сказав рішуче композитор.
Отець Олександр знав, що з такою сповіддю не міг би уділити відпущення гріхів. Наступного місяця він часто відвідував Фридерика, проте композитор і далі не хотів чути про таїнство. Коли Шопен помирав, Єловицький прибіг до нього. Фридерик потиснув йому руку і сказав: «Дуже тебе люблю, а ти нічого не каже, йди спати!» Зійшло сонце. «О Боже, змилуйся! Якщо душа брата мого Едварда люба Тобі, дай мені сьогодні душу Фридерика!» — плакав під час вранішньої Служби Божої отець Єловицький, а потім знову подався до Шопена. Фридерик запросив його на сніданок. «Друже мій любий, сьогодні іменини мого брата Едварда», — сказав отець Олександр. А потім попросив, щоб у цей особливий день Фридерик зробив йому подарунок: «Дам тобі, що тільки схочеш», — відказав Шопен. «Дай мені свою душу!» — випалив Олександр. «Я тебе розумію: візьми її!» — сказав композитор і сів на ліжку. Єловицький впав на коліна та згодом так згадував той момент: «У серці загукав до Господа: “Бери її сам!” І подав йому розп’яття, поклавши хрест у мовчанні на руки Шопена. Із очей бризнули сльози. “Чи ти віриш?” — запитав я. Він відповів: “Вірую”. — “Так, як тебе мати навчила?” — “Так, як мене матір навчила!” Він прийняв Господа Ісуса розп’ятого, в потоці сліз посповідався; прийняв Причастя, Єлеопомазання, про які просив сам».
“ «Відпустіть мене, дайте померти. Мені вже Бог пробачив, вже зове мене до себе! Відпустіть мене, я хочу вмерти! — звертався він до них. — Бог не помилився, Він мене очищає. О, який же Бог добрий, що карає мене на цьому світі! О, який же Бог добрий!»
Агонія Шопена тривала чотири доби. Дивно було, що попри страшні страждання Фридерик сяяв щастям. Його друзі приходили прощатися, близько двадцяти чоловік залишилося чувати при ньому. «Моліться за мене! До побачення на небі!» — говорив їм із усмішкою, дедалі сильніше задихаючись. Певної миті здалося, що він уже вмер. Друзі прибігли із сусідніх кімнатах зі сльозами на очах, стали довкола ліжка. Раптом Фридерик підвів повіки: «Що вони тут роблять? Чому вони не моляться?» — запитав він. «І всі впали навколішки, я прочитав Літанію до всіх святих, на заклики якої навіть протестанти відповідали», — згадує отець Олександр Єловицький.
Лікарі ще намагалися підтримати у Фридерикові життя. «Відпустіть мене, дайте померти. Мені вже Бог пробачив, вже зове мене до себе! Відпустіть мене, я хочу вмерти! — звертався він до них. — Бог не помилився, Він мене очищає. О, який же Бог добрий, що карає мене на цьому світі! О, який же Бог добрий!» Одна з останніх фраз, яку промовив Шопен, була звернена до отця Олександра: «Без тебе, мій любий, я був би здох як свиня!»
Цвях до труни Малаховського
«Роками я відправляв Євхаристійну жертву в намірі свого брата, а другим штурмом Неба була Коронка до Божого Милосердя у його намірі», — розповідає отець Кшиштоф, брат Олександра Малаховського, публіциста і політика. Автор популярної у Польщі телепередачі «Нічне телебачення» помер антиклерикалом, який під кінець життя примирився з Богом. Проте його брат дещо спростовує це: «Слово “антиклерикал” стосовно нього — неадекватне. Коли я його запитав свого часу, чому він бореться із Церквою, брат мені відповів, що бореться не з Церквою, а з глупотою деяких людей у сутанах».
І справді, священики часто чули від нього гострі слова. Звідки така антипатія до інституції Церкви? Його брат пояснює: «Коли Олександрові було 13 років, помер наш батько. Настоятель нашої парафії звинуватив батька у зраді національних інтересів, оскільки він як громадський діяч виступав проти дискримінації українського населення. Це був такий серйозний удар, що батько цього не витримав, у нього стався інсульт і все закінчилося смертю. Під час похорону над труною цей самий священик повторив свою думку. От тому в житті Олександра похитнувся світ цінностей, а Церква була символом цього світу. Це дуже неправильно, коли люди, такі як я — “люди в сутанах”, — замість того, щоби бути інструментом у руках Бога і будувати добро, впливали деструктивно на психіку людей, яким повинні служити, особливо якщо йдеться про дітей».
Олександр роками не приймав Святих Таїнств, а храм обходив десятою дорогою. Він був дуже чутливий до болю інших, був свідком страждання найближчих: матері й дружини. «Кожна родина, зранена багаторічними стражданнями, перебуває близько Христа, навіть якщо заперечує Церкву. Це парадокс, який можна зрозуміти лише в Христі, — підкреслює отець Малаховський. — Слова, які брат сказав після свого навернення, — “дякую за примирення з Богом” — безумовно, для багатьох є нагадуванням, що краще пізно, ніж ніколи. Коли промовляв ці слова, я бачив, що він був щасливий і заспокоєний. Це не сталося раптово. Олександр сумував за цим, прагнув цього. (…) Він не міг собі порадити собі з цілим цим багажем, який на нього звалило життя, і лише на порозі смерті здійснилася переміна. Її плодом було остаточне повернення у лоно Церкви.
Отець Здзіслав Баглай — настоятель парафії св. Йосафата біля кладовища на Повонзках, що у Варшаві, розповідає: «У нас було багато похоронів людей культури, політики, спорту. Людей, кого мало хто підозрював у релігійності. Ці люди часто перед смертю просили про католицьке поховання. Їхні сім’ї вважають, зазвичай, що ці люди не відійшли від Церкви, навіть якщо пішли узбіччям, якщо їхня дорога до Бога була тяжкою».
«Минулого року на кладовищі поховано Зиґмунта Калужинського. Я сам чув у радіопередачі його зізнання, що він регулярно читає Біблію, що вона для нього має особливу величезну цінність. Він був антиклерикалом, але похорон хотів мати католицький. Зрештою, бути антиклерикалом не мусить означати бути ворожим до Церкви. Йоан Павло ІІ згадував про це в одному з листів до священиків», — додає він.
За скільки працюєш?
Декого обурюють такі розповіді. Дві тисячі років тому в головах людей, які слухали Ісуса, теж усе перемішалося; їх теж засоромила певна розповідь. Господар вислав працівників до виноградника. За свою роботу вони повинні бути отримати по динарію. Одні важко працювали в поті чола ще від ранку, інші приєдналися до них тільки після третьої години. У Наприкінці дня надійшли останні. Як же обурилися ті, що працювали найдовше, коли всі отримали по одному динарію! Господар відказав: «Не кривджу я, друже, тебе, — хіба ж ти не за динара погодився зі мною перед роботою? Хіба твоє око заздрить від того, що я добрий?»
Реакція на такі розповіді — це невелика перевірка віри. Вона іноді до болю виразно показує, чи протягом усього свого життя людина важко працює, як наймит, чи служить Богові з любов’ю. «Рудольф Гесс сповідався цілий день і отримав прощення гріхів. Невідомо, через яке пекло пройшов в останню хвилину, — підкреслює відомий кінокомпозитор Міхал Лоренц. — Ми не віримо у можливість навернення в останню хвилину життя? Але ж ми визнаємо, що Бог — милосердний і всемогутній, а не такий, що дещо‑може‑зробити».
Переклад CREDO за матеріалами: Gloria.tv
фінансово.
Щиро дякуємо!
