Сім’я у Церкві й сучасному світі

Підсумки роботи XIV звичайного генерального засідання Синоду єпископів
на підставі тексту остаточного звіту про свою роботу під назвою
«Покликання і місія сім’ї у Церкві та сучасному світі»
(Ватикан, 24 жовтня 2015 року)

(Тезовий виклад вступних частин і неофіційний переклад окремих частин тексту підсумкового звіту)

Запропонований до розгляду звіт про роботу Синоду єпископів — це підсумок праці, роздумів та дискусій католицьких єпископів під головуванням Папи Франциска, які були присвячені покликанню та місії християнської сім’ї в сучасному світі.

У Вступі, параграфі першому, єпископи висловлюють подяку християнським сім’ям, які живуть згідно з Христовим Євангелієм, за їхнє свідчення в умовах різноманітних викликів та випробувань. Католицька Церква, стверджують вони, покликана підтримувати і підбадьорювати сім’ї. У першому параграфі також говориться, що Бог-Творець створив природне подружжя як союз одного чоловіка й однієї жінки (пор. Мк 10, 6‑8, Бут 1, 27; 2, 24).

«Бог з’єднує серця двох людей, які люблять одне одного, поєднує їх у єдності та нерозривності. Це показує, що мета подружнього життя полягає не лише у спільному проживанні, а й у любові одне до одного впродовж цілого життя. Таким чином, Ісус відновлює порядок, який існував від початку […] і лише у світлі незбагненної, безкорисливої пасхальної любові Ісуса набуває свого значення нелогічна, безкорислива, виключна, подружня любов, яка триває ціле життя» (з проповіді Папи Франциска на відкриття Синоду 4 жовтня 2015 року).

У параграфі другому сказано, що «сім’я — це первинна і базова “школа людства” (пор. GS 52)». Серед сучасного молодого покоління актуальним є бажання створити власну сім’ю, попри всі ознаки кризи сучасності. Церква проповідує Євангеліє Христа, «Євангеліє Сім’ї», яке вона отримала від самого Спасителя і передавала через навчання Отців Церкви та свій Учительський уряд. Сьогодні Церква посилає сім’ї як «учнів та місіонерів» у світ, бо сім’ї — це основні діячі євангелізації.

У параграфі третьому сказано: Папа Римський скликав Синод єпископів, аби роздумувати над дійсністю шлюбу й сімейного життя, вдаючись до духовної та душпастирської проникливості й розпізнання. Впродовж двох років — за період від надзвичайного Генерального Синоду (2014) до звичайного Генерального Синоду (2015) — єпископи роздумували над знаками Божими і людською історією у світлі Євангелія. Перший, надзвичайний Синод напрацював текст під назвою Relatio synodi. У цьому документі представлено складну дійсність подружжя з перспективи трьох моментів: сім’я з погляду християнської віри та вчення Церкви; того, як сьогодні Церква навчає про подружжя; і шляхів, із допомогою яких Церква й суспільство можуть відновити відданість інституту подружжя. Далі йдеться про те, що «і Церква, й самі сім’ї покликані по‑новому відповідати на нинішні виклики, які стоять перед сім’єю в сучасному світі». У сесіях Синоду брали участь деякі подружні пари, що своєю присутністю та участю в дискусіях збагатили працю єпископів. Головне бажання Синоду — замислитись над покликанням та місією сімей у Церкві й сучасному світі.

Уже заголовок Першої частини документа «Церква дослухається до сімей» вказує на готовність Церкви в особі її душпастирів аналізувати, обдумувати і шукати відповідей на реальні проблеми й потреби сімей у сучасному світі.

У параграфі четвертому Першої частини документу сказано, що «сім’я — це одне з Божих див, таїнство життя сотвореного світу». Там знайдемо визначення сім’ї: сім’я заснована на шлюбі одного чоловіка й однієї жінки та на їхній любові, це унікальна, незамінна форма людських стосунків, яким доручена відповідальність за переказування людського життя. Людська любов у стосунках чоловіка й дружини дуже важлива, і має бути взаємною, особовою, вірною, тривалою аж до смерті. «Вільний акт чоловіка і жінки, які кажуть “так” одне одному на ціле життя, чинить видимою, присутньою і пережитою в досвіді Божу любов. Згідно з католицькою вірою, подружжя — це священний знак, через який Божа любов ефективно діє у Його Церкві. Тому християнське подружжя — це частина життя Церкви, зокрема як “Домашня Церква”». Далі у тексті цього параграфу сказано: «Шлюб і сімейне життя це не абстрактні дійсності. Однак вони все ще недосконалі й ранимі. Тому завжди необхідна дія людської волі, аби змінювати самого себе, прощати і все починати заново». Єпископи визнали, що намагалися бути уважними у своїй роботі під час Синоду і старалися «огорнути сім’ї любов’ю Євангелія та увагою Церкви».

Розділ І цього документа має назву «Сім’я та антропологічно-культурний контекст. Соціокультурний контекст», що вказує на спробу аналізу контексту й ситуації сучасного світу, в якому християни живуть сьогодні. У параграфі п’ятому першого розділу зокрема йдеться про те, що «світ своїми викликами зачіпає різні аспекти сімейного життя. Сім’я відчуває меншу підтримку від сучасного суспільства (його різних структур). Надмірно розвинений індивідуалізм руйнує сімейне життя, ослаблює сімейні стосунки, бо індивіди зосереджують своє життя на сповненні особистих бажань. Природа сім’ї, навпаки, протистоїть індивідуалізмові, бо поєднує різних осіб, їхні родини, різні покоління (дідусі, бабусі, онуки, правнуки). Сім’я — це середовище, де виявляється шанобливе ставлення до людської гідності кожного її члена. Лише у світлі Христового Євангелія ми бачимо дар, роль і цінність подружжя, важливість вірних сімейних стосунків».

У шостому параграфі І розділу єпископи роздумують про релігійний контекст. Вони наголошують, що «християнська віра і практика відіграють важливу роль у сім’ї. Спроби звести релігійне життя до приватної сфери життя й витіснити з громадської площини життя суспільного негативно відбиваються на самих сім’ях. Християнська сім’я сьогодні покликана (це місія) бути свідком християнської віри в сучасному світі». Єпископи, серед іншого, зазначають, що «у країнах, де кращі матеріальні умови побуту, люди зазнають спокуси покладати надію на соціальний прогрес та економічне процвітання. Водночас в інших куточках землі, де матеріальні умови побуту незадовільні, спостерігаємо прояви сектантства і радикального екстремізму, політичного і релігійного фанатизму, відверте вороже ставлення до християнства. І в таких умовах Церква навчає сім’ї вірно практикувати свою християнську віру».

У параграфі сьомому І розділу документу єпископи роздумують про антропологічну ситуацію та зміни, які простежуються в сучасному світі. Автори документа, зокрема, кажуть, що «у різних культурах людські стосунки, сімейні стосунки дають відчуття приналежності й допомагають формувати відчуття особистої ідентичності. У цій площині важлива роль сім’ї — це дати людині почуття особистої самореалізації та розвитку своєї особистості». Синодальні Отці визнають: «Церква як спільнота також будується на сім’ї». Вони вказують і на негативні моменти: «Сучасний світ демонструє тривожні тенденції — небезпечні для сім’ї та Церкви: небажання вступати у тривалі стосунки, вільне безшлюбне співжиття, відмова брати на себе зобов’язання, відмова від народження дітей. Біля витоків такого ставлення людини до свого життя були сексуальна революція, економічні проблеми, зростання контрацептивної ментальності, аборти, перенаселення, індустріалізація, споживацький стиль життя. Це відбивається на християнських сім’ях як розлучення чи сепарація».

У параграфі восьмому І розділу документа єпископи роздумують про культурні протиріччя сучасного світу. Автори документа, серед іншого, кажуть, що «сьогодні спостерігаємо різні нові культурні ситуації, зокрема величезний вплив ЗМІ на сім’ї». З одного боку, сім’я — це «безпечний притулок для найглибших і найприємніших людських почуттів». З іншого боку, «сім’я відчуває на собі тиск перебільшених очікувань, викликаних індивідуалістичною культурою. Індивідуалістична культура, яка ґрунтується на володінні та на задоволенні своїх бажань, є агресивною і нетерплячою щодо традиційної сім’ї. Наприклад, певні види фемінізму розглядають материнство як форму експлуатації жінки та перешкоду її самореалізації. Або ж існує небезпечна тенденція, коли пара зважується народити дитину з мотивів самоствердження, задля досягнення власних інтересів». Синодальні Отці також вказують, що «сьогодні великий культурний виклик для сімей становить “ґендерна ідеологія”, яка заперечує відмінності та взаємність між чоловіком і жінкою, і усуває антропологічну основу самого подружжя». Згідно з цією ідеологією, людська ідентичність, зокрема біологічна стать, стала сприйматись як предмет свідомого вільного вибору.

У параграфі дев’ятому І розділу єпископи роздумують про конфлікти і соціальне напруження сучасного світу. Ієрархи стверджують, що «сьогодні на сімейне життя серйозно впливають воєнні конфлікти, бідність, міграція, релігійні переслідування християн. Урядовці, релігійні лідери повинні захистити людські права у таких ситуаціях, зокрема право на свободу віросповідання… Сучасні умови життя позначені економічною і соціальною нерівністю, яка впливає на умови виховання дітей; поширені також негативні явища різних залежностей (алкогольної, наркотичної, ігрової), які значною мірою ускладнюють сімейне життя». Соціальну напруженість у світі, окрім того, викликає «зосередження багатства у руках невеликої жменьки людей, як і брак коштів на державні програми допомоги розвитку та допомоги сім’ям у різних регіонах Землі».

У параграфі десятому І розділу єпископи роздумують про крихкість і міцність сім’ї в наш час. Зокрема, Синодальні Отці стверджують, що «сьогодні в умовах соціокультурної кризи сім’я, як базова клітина суспільства, дуже ослаблена і виявляє ознаки своєї крихкої природи. З іншого боку, сім’я демонструє здатність протистояти неадекватним і невідповідним спробам інституцій формувати (виховувати) людину, забезпечувати міцні стосунки між людьми у суспільстві, налагоджувати опіку над найбільш вразливими особами». Сила і міць сім’ї полягають у тому, що «сім’я вчить, як треба любити, і будується на здатності любити».

Розділ ІІ цього документа має назву «Сім’я у соціоекономічному контексті. Сім’я — незамінне джерело суспільства», що вказує на важливу роль сім’ї у житті суспільства. В одинадцятому параграфі другого розділу єпископи говорять, що «сім’я — це школа різностороннього збагачення людини, приготування до життя у суспільстві й основа суспільства». Сім’я — це широка мережа людських стосунків, стосунків між поколіннями, школа виховання дітей, переказування людських цінностей, місце глибокого духовного життя. Сімейне життя тісно пов’язане з культурою певного регіону. У разі вимушеної міграції (втечі через конфлікти, природні катастрофи) сім’ї втрачають живий зв’язок зі своєю культурою, руйнуються родинні зв’язки, так важливі для людей. Держава повинна підтримувати сім’ї мігрантів та вимушених біженців.

У дванадцятому параграфі ІІ розділу цього документа єпископи наголошують на важливості просімейної державної політики сьогодні. Там, зокрема, сказано, що «державна влада повинна дбати про сім’ю як первинне благо будь-якого суспільства. Урядовці повинні забезпечувати і втілювати просімейну політику, спрямовану на підтримку і сприяння сім’ям. Добрий приклад такої політики — це держави з політикою соціального забезпечення, коли забезпечується справедливий розподіл ресурсів і долаються негативні наслідки соціальної нерівності… Турбота держави і суспільства про сім’ю як базову клітину — це турбота про єдність, оновлення і майбутнє процвітання суспільства».

У тринадцятому параграфі ІІ розділу йдеться про самотність і незахищеність як поширені на сьогодні явища. Синодальні Отці кажуть: «У культурах, де поширений егоїстичний стиль життя, дуже поширена й самотність. Людина може пережити цю самотність, якщо відчуватиме Божу присутність у житті. Сучасна людина почувається безсилою перед лицем гнітючої соціоекономічної ситуації, зростання бідності, безробіття, браку ресурсів для забезпечення основних потреб сім’ї, взаємної ізоляції людей одне від одного. Держава несе відповідальність за створення умов і гарантування майбутнього молодому поколінню, аби воно могло створити свої сім’ї. Корупція, яка вражає державні й суспільні інститути, глибоко ранить у молодого покоління почуття довіри і надії на майбутнє. Негативні наслідки такої недовіри і розчарування можна побачити у демографічній динаміці приросту населення чи спаду народжуваності, оскільки люди переймаються труднощами виховання дітей, ставляться недоброзичливо до літніх людей (як до тягаря), переживають емоційний стрес, ба навіть вдаються до насильства й агресії».

У чотирнадцятому параграфі ІІ розділу автори документа роздумують про вплив економіки та економічного зростання на сім’ю. Синодальні Отці кажуть, що «матеріальні ресурси та економічні умови впливають на сім’ю двояким чином: сприяючи зростанню і міцності сімей — або підриваючи її сили, єдність і згуртованість її членів. Доступ сімей до освіти, культури, активної участі у суспільному житті країни ускладнюється через наявні економічні труднощі та обмеження. Поточні економічні проблеми негативно впливають на сімейне життя, зокрема через брак робочих місць для молоді, довгий робочий день, працевлаштування далеко від рідного дому, брак часу в батьків для спілкування з дітьми». Виправити ситуацію можна через належні державні рішення, програми, механізми, процеси забезпечення матеріального добробуту сімей і кращого розподілу прибутків.

У п’ятнадцятому параграфі ІІ розділу першої частини документа автори роздумують про бідність і зумовлене нею відчуження. Єпископи згадують про проблеми певних релігійних і соціальних груп, які опинились на задвірках суспільства: імігрантів, ромів (циган), бездомних, вимушено переміщених осіб, біженців, недоторканих через кастову приналежність, — які потерпають від проблеми суспільної стигматизації (нав’язування негативних стереотипів за певною ознакою). Вони вказують на те, що «сьогоднішня економічна система породжує різні види соціального відчуження, зокрема робить бідних невидимими для широкого загалу суспільства. Становище бідних погіршується також сучасною культурою та ЗМІ, які замовчують проблеми цих людей. Байдужість до проблем бідних стала глобальною». Також «від соціального відчуження особливо потерпають малолітні діти; актуальною є проблема “соціального сирітства”. Слід зазначити, що чимало бідних, маргіналізованих суспільством сімей намагаються жити з гідністю, як християни, покладаючись на Бога».

У шістнадцятому параграфі другого розділу першої частини документа говориться про екологію та сім’ю. Ось переклад цілого параграфу 16.

«Католицька Церква співпрацює з різними інституціями у питанні творення нової екологічної культури, яка передбачає нову ментальність, нові підходи у політиці, нові освітні програми, новий спосіб життя й нову духовність. Оскільки усе взаємопов’язане, то Папа Франциск у своїй новій енцикліці Laudato si’ говорить про різні аспекти “інтегральної екології”, яка охоплює не лише довкілля, а й людські, соціальні, економічні умови сталого розвитку людства та відповідальне користування усім сотвореним. Сім’я — це частина загальної людської екології, і з цього погляду також заслуговує на належний захист (пор. Йоан Павло II, Centesimus annus, 38). Сім’я як частина творіння робить свій внесок у захист екології, зокрема тим, що у лоні сім’ї ми навчаємося значення людського тіла, мови любові завдяки статевій відмінності чоловіка й жінки, беремо участь у Божому творчому плані завдяки відповідальному батьківству. Саме завдяки наверненню, пережитому в лоні сім’ї, кожний її член стає свідомим своєї відповідальності за екологію. Сім’я — це школа, де ми вчимося виявляти любов і повагу до життя, належно користуватися речами, виявляти турботу про лад і чистоту, повагу до локальної екосистеми, турботу про все творіння. У сім’ї кожен здобуває інтегральну (цілісну) освіту й виховання, які допомагають гармонійно зростати до повноти людської зрілості».

Нижче подано неофіційний переклад тексту всіх наступних параграфів тексту документа:

(ЧАСТИНА І.
Церква дослухається до сімей)

Розділ III

Сім’я, інтеграція, суспільство.
Літні люди

17. Одне з найсерйозніших і найактуальніших завдань християнського подружжя — зберігати, плекати зв’язок між поколіннями, завдяки якому передаються базові життєві цінності та християнська віра. Переважна більшість християнських сімей із великою повагою ставляться до літніх осіб, вважають їх Божим благословенням. Слід заохочувати до праці з опіки й догляду за літніми особами усіх, зокрема і членів різних просімейних рухів, і залучати духовенство, щоб забезпечити їм духовну опіку.

У високорозвинених суспільствах спостерігаємо зростання числа літніх людей, що значною мірою спричинене низькими показниками народжуваності. Існує ризик, що суспільство ставитиметься до них як до тягаря. Необхідно нагадувати про обов’язок рідних піклуватися про своїх літніх родичів.

18. Дідусі та бабусі заслуговують на особливу увагу в кожній християнській сім’ї. Вони становлять той зв’язок між поколіннями, який забезпечує переказування традицій, звичаїв, цінностей і моральних чеснот, що дуже необхідне для молодого покоління, яке бажає знати про своє походження. Роль дідусів і бабусь різностороння: допомога в економічних питаннях, догляд і виховання дітей, релігійне виховання наступних поколінь. Молоді подружжя повинні цінувати свою сімейну спадщину, яку передають їм батьки, діди та прадіди.

Вдівство

19. Вдівство тяжко переживається тими, хто обрав подружжя і сімейне життя як дар. Слід із християнського погляду належно оцінити різні позитивні аспекти цього стану: нагода більше присвятити себе вихованню власних дітей та онуків (це вияв любові), плекання любові через спілкування з рідними (це спосіб подолання відчуття порожнечі). Ті, хто не має дітей та рідних, потребують підтримки християнської спільноти (у парафії), особливо якщо опинились у скрутному матеріальному становищі. Після смерті одного з подружжя за бажанням можна укласти нове сакраментальне подружжя. У Церкві можна відродити старовинний звичай опіки над удовами і вдівцями, відновивши особливий стан (згромадження) таких осіб (латиною ordo viduarum).

Останні стадії життя і пережиття втрати у сім’ї

20. Хвороби, травми, літній вік, що закінчуються смертю, серйозно впливають на сімейне життя. Оплакування смерті малолітніх дітей та молоді особливо болісне для батьків. Такі тяжкі пережиття потребують особливого душпастирського підходу духовенства та уваги з боку християнської спільноти. Особливо сьогодні важливо правильно переживати останні стадії життя, коли в суспільстві хочуть усунути будь-яку згадку про вмирання і смерть. Численні сім’ї показують належний підхід до останніх стадій життя, зокрема звертаючи увагу на те, як вмираючий відчуває сенс (цінність) власного життя, пов’язуючи життя такої людини з пасхальним таїнством воскреслого Господа (сповідь, Святе Причастя, молитва). Сім’ї повинні виявляти турботу (матеріальну і духовну) про своїх вмираючих.

Сьогодні небезпеку для сімей становить евтаназія (добровільне припинення життя з допомогою медичного втручання), вже легалізована у деяких країнах. Церква виступає проти такої практики, підтримує сім’ї, які опікуються своїми літніми родичами, і проголошує гідність кожної людини аж до її природної смерті.

Люди з особливими потребами

21. На окрему увагу заслуговують сім’ї, у яких проживають люди з особливими потребами. Поява у сім’ї члена з особливими потребами ставить перед сім’єю неочікувані серйозні виклики, порушує її рівновагу, змінює бажання і плани. Уся дійсність сімейного життя, кожен її аспект зазнає змін, бо постають нові обов’язки, нова відповідальність, нові потреби. Християнські сім’ї, які з любов’ю приймають таких осіб, заслуговують на особливе захоплення, бо ці сім’ї дають неоціненне свідчення своєї вірності дарові життя.

У таких ситуаціях сім’я має змогу віднайти разом із християнською спільнотою нові підходи, нові способи поведінки, нове розуміння сімейного життя, турботу про таємницю крихкості людського життя. Люди з особливими потребами — це дар для сім’ї та нагода для зростання в любові, взаємній допомозі та єдності.

Церква як Божа сім’я також прагне бути гостинним домом для людей з особливими потребами разом з їхніми рідними. Слід подбати про допомогу для зміцнення сімейних стосунків у таких сім’ях, запропонувати спосіб їхньої участі у літургійному житті Церкви. Люди з особливими потребами часто почуваються самотніми та відкиненими суспільством, тому Церква повинна створити гостинні умови для інтеграції таких осіб у спільноту. Існують численні християнські спільноти й церковні рухи, які пам’ятають і святкують Божі дари, уособлені такими людьми, зокрема їхню особливу здатність до спілкування та єднання з іншими. У сім’ї, яка у світлі християнської віри приймає присутність членів з особливими потребами, проявляється здатність визнавати й цінувати якість і цінність кожного людського життя, його особливі життєві потреби, права та можливості. Таке ставлення до життя сприяє турботі й наданню різних послуг цим особам, щоб пригорнути їх ближче та забезпечити прихильність до них у будь-якому віці.

Безшлюбні

22. Численні люди, які не створили власної сім’ї, присвячують себе служінню своїй родині, друзям, церковній спільноті, своїй професійній діяльності. Те, що їхню присутність інколи не помічають, викликає у них почуття ізоляції від решти світу. Багато з них присвячують своє життя мистецтву, науковим дослідженням на благо людства. Багато з них віддають себе служінню християнській спільноті на засадах милосердя та волонтерства. Інші ж вирішують не створювати власної сім’ї з любові до Христа і ближнього. Така присвята свого життя Христу і ближнім надзвичайно збагачує сім’ї, Церкву, суспільство.

Мігранти, біженці, ті, що зазнали переслідування

23. На особливу душпастирську увагу заслуговують питання впливу міграції на сім’ю. Міграція впливає на цілі народи у різних куточках Земної кулі. Церква також відіграє важливу роль у цій сфері, насамперед несучи свідчення про Христове Євангеліє. Правда про історію людства і про історію мігрантів вписана у життя багатьох сімей та цілих народів. Християнська віра навчає, що усі ми — паломники на землі, на шляху до небесної батьківщини. Таке переконання має скеровувати нас до розуміння, відкритості, відповідальності щодо викликів, пов’язаних із міграцією, зокрема щодо проблеми страждань тих, які шукають можливостей кращого життя. Переміщення людей може стати справжнім збагаченням для сімей, народів, держав, які привітно зустріли мігрантів. Особливо слід звертати увагу на вимушену міграцію сімей внаслідок воєн, переслідування, бідності, несправедливості, оскільки життя таких людей зазнає серйозних ризиків. Церква повинна мати особливі пасторальні програми праці з сім’ями мігрантів та членами їхніх родин, які не змогли імігрувати.

Міграція має руйнівний вплив на сім’ю, зокрема нелегальна, яка відбувається за підтримки міжнародної мережі торгівлі людьми. Сім’ї мігрантів переживають різні випробування, серед них — проживання у тимчасових таборах для біженців, де важко налагодити процес інтеграції в життя на новому місці; гранична бідність, проституція як спосіб заробітку, участь у торгівлі людськими органами.

24. Мігранти на новому місці стикаються з новою (незнайомою їм) культурою, і тому очікують на привітне прийняття, пошанування їхніх людських прав, запрошення їх до участі у житті місцевої спільноти. З цим завданням має насамперед упоратися християнська спільнота, тобто запропонувати їм гостинність, солідарність, підтримку, матеріальне забезпечення.

Окремі сім’ї, які збираються разом, аби надати підтримку мігрантам на новому місці проживання, діляться з ними своїм досвідом вирішення звичайних побутових проблем, досвідом виховання дітей, і таким чином відіграють важливу роль у процесі інтеграції в нові умови життя. Такий обмін та спілкування є свідченням культури подружньої любові, пошани до людського життя, нагодою виявляти солідарність. Особливо слід згадати про біженців, які втікають від жорстокого переслідування християн, зокрема на Близькому Сході. Важливо допомогти їм залишитися чи повернутися на батьківщину, аби там залишились християнські спільноти, які становлять релігійну меншість.

Деякі унікальні виклики

25. Деякі суспільства все ще дотримуються звичаю полігамії; в інших місцях існує звичай укладення шлюбів за домовленістю. У місцях, де вірні Католицької Церкви становлять релігійну меншість, існують мішані шлюби. У разі мішаних шлюбів існує проблема християнського виховання дітей, за умови подолання релятивізму та байдужості. У багатьох місцях набрала поширення практика безшлюбного співжиття до шлюбу або ж спільне проживання без жодного наміру укласти шлюб. Також останнім часом цивільне законодавство багатьох країн підриває інститут шлюбу. Секуляризація ж позбавляє можливостей згадувати про Бога і публічно ділитися релігійними переконаннями.

Діти

26. Діти — Боже благословення (Бут 4, 1); вони мають стати головною турботою сім’ї, суспільства та пріоритетом у душпастирській діяльності Церкви. З того, як суспільство ставиться до дітей, не лише під моральним оглядом, але й соціологічним, можна визначити, чи це ліберальне суспільство, чи суспільство, підпорядковане міжнародним інтересам. Діти свідчать про те, що людське життя — це Божий дар.

Діти, однак, часто стають змістом суперечок між батьками та справжніми жертвами у сім’ях із серйозними проблемами. У різний спосіб права дітей порушуються. У деяких частинах світу діти вважаються реальним товаром або дешевою робочою силою; їх залучають у воєнні конфлікти й вони стають жертвами фізичного та психологічного насильства. Діти мігрантів зазнають серйозних страждань. Сексуальна експлуатація дітей стала однією з найскандальніших і найпорочніших практик сучасного світу. У суспільстві, де насильство панує через війни, тероризм, організований криміналітет, — діти виростають в умовах приниження своєї людської гідності. У великих містах і на їх периферії поширене явище «дітей вулиці».

Жінки

27. Жінки відіграють вирішальну роль у житті індивідів, сім’ї, суспільства. Кожен завдячує своїм життям, доглядом, вихованням своїй матері. Сьогодні статус жінки зазнав серйозних змін, насамперед через соціокультурні фактори. Необхідно захищати і проголошувати гідність жінки. Ця проблема викликана не лише економічними причинами, але й культурними відмінностями, зокрема важким становищем жінок у країнах, які нещодавно стали швидко економічно розвиватись. У багатьох куточках світу дискримінація жінки обумовлена тим, що дар материнства став предметом державного покарання (Китай, заборона мати більше однієї дитини), а не належної пошани. Інші прояви дискримінації жінки: соціальна дискримінація через безпліддя у певних культурах; насильство над жінкою, що трапляється у сім’ї; аборти і вимушена стерилізація як прояви експлуатації та насильства над жінкою; сурогатне материнство, комерційний «ринок» статевих клітин та ембріонів.

Справжня емансипація жінки передбачає переоцінку обовязків обох членів подружжя у їхній взаємодоповнюваності й спільній відповідальності за сімейне життя. Бажання мати дитину будь-яким коштом не сприяє побудові щасливіших і здоровіших сімейних стосунків, а навіть у багатьох випадках погіршує наявну нерівність між чоловіком і жінкою. Визнанню суспільством важливої ролі жінки сприятиме також залучення її до відповідальності у Церкві, а саме до: участі у процесі прийняття рішень, залучення до праці в адміністрації окремих інституцій, участь у формаційній підготовці майбутніх священнослужителів.

Чоловіки

28. Чоловіки відіграють однаково вирішальну роль у сімейному житті, зокрема у захисті, забезпеченні та підтримці своєї дружини та дітей. Святий Йосиф — це зразок праведного чоловіка для наслідування, який у годину небезпеки взяв дитину і матір та втік до безпечного місця (пор. Мт 2, 14). Багато чоловіків свідомі своєї ролі у сім’ї та сповнюють її. Відсутність батька серйозно порушує сімейне життя, впливає на процес виховання дітей та їх інтеграцію у суспільство. Відсутність батька у сім’ї, яка може бути фізичною, емоційною, психологічною, духовною, позбавляє дітей можливості побачити зразок чоловічої батьківської поведінки. Зростання обов’язків жінки щодо праці поза сім’єю, на жаль, не було компенсоване більшою відданістю чоловіка сімейним справам. Сьогодні чоловіки дедалі частіше забувають про свою роль захисника дружини і дітей від різних форм насильства і приниження. Чоловіки — каже Павло — повинні любити своїх дружин «як власне тіло» (Еф 5, 28); любити їх так, як Христос «полюбив Церкву і віддав себе за неї» (вірш 25).

Молодь

29. Для багатьох молодих людей створення сім’ї — це одне з найбільших бажань їхнього життя, предмет мрій та сподівань. Однак у реальному житті сучасна молодь виявляє різне ставлення до шлюбу. Часто вони відкладають шлюб через економічні причини, працю або навчання. Деякі роблять це з інших причин, зокрема: вплив ідеологій, які знецінюють шлюб та сім’ю; прагнення не повторювати помилок інших пар; страх перед тим, що для них є дуже важливим і священним; соціальні можливості та економічні переваги безшлюбного спільного проживання; суто емоційне та романтичне уявлення про любов; страх втратити свободу і незалежність; відкинення шлюбу як виключно інституційного та бюрократичного кроку. Церква схвильована недовірою багатьох молодих людей до інституту шлюбу. Також Церква стурбована поспішністю, з якою багато дорослих розривають один шлюб і укладають новий. 

Слід допомогти молоді пізнати значення святого Таїнства Подружжя і залучати її до повної участі у житті Церкви. Необхідно дослідити причини, через які молодь відмовляється від шлюбу та сімейного життя. Приклад добрих християнських сімей у християнській спільноті буде заохоченням для молоді прийняти рішення про створення власної сім’ї.

Розділ IV.

Сім’я, почуття і життя. Важливість почуттів у сім’ї

30. Кожен, хто бажає дарувати любов, повинен також уміти приймати любов як дар. Кожен християнин повинен стати «джерелом» живої води любові, згідно з Христовою обітницею. Щоби стати таким «джерелом», необхідно черпати з первинного джерела любові — Ісуса Христа. Турбота про себе, про пізнання себе самого, про навички життя у згоді з власними емоціями та почуттями, прагнення якісних емоційних стосунків — усе це передбачає відкриття себе на дар любові до інших, на бажання будувати творчі, збагачувальні, здорові, взаємні стосунки у власних родинах. Завдання Церкви — допомагати подружжям у дозріванні емоційного аспекту їхніх сімейних стосунків, у розвитку їхніх почуттів через діалог, життя чеснотами, довіру до милосердної Божої любові. Рішення про повну присвяту себе одне одному у християнському подружжі — це антидот на спокусу жити виключно для себе самого.

Вихованя жертовності

31. Динаміка сімейних стосунків має основоположне значення у вихованні молодого покоління. Швидкі зміни у житті сучасного суспільства ускладнюють труд виховання молодих людей, зокрема належного формування їхньої почуттєвої сфери. Ця праця виховання молоді потребує відповідних душпастирських програм, розроблених на підставі Святого Письма і католицького вчення, та використання різних навчальних засобів. Використання відповідного знання про сімейну психологію допоможе ефективніше передати християнське бачення. У пригоді стане катехизація, впровадження у сакраментальне життя Церкви. У процесі виховання молоді слід звернути увагу на чесноту чистоти, яка допоможе правильно інтегрувати усі почуття у навичку жертвувати себе в любові.

Людські слабкості й незрілість

32. Сучасні різні культурні тенденції у світі нав’язують сексуальне життя без жодних обмежень, у якому всі прояви людської почуттєвості знаходять повне вираження. Думка про емоційну слабкість людини є актуальною сьогодні, оскільки плекання нарцистичних, мінливих, неврівноважених почуттів заважає особі осягнути більшу зрілість. Необхідно строго засудити такі культурні тенденції сьогодення: надмірну поширеність порнографії, комерціалізацію людського тіла, пропаговану через мережу Інтернету, вимушену проституцію та сексуальну експлуатацію. З цього погляду подружні пари часом почуваються невпевненими, вагаються, шукають через боротьбу шлях особистого зростання до зрілості, й багато з цих пар залишаються на перших етапах свого емоційного і сексуального життя. Криза всередині сім’ї виводить подружню пару з рівноваги, штовхає до сепарації чи розлучення, що призводить до серйозних наслідків у житті дітей, дорослих і цілого суспільства, ослаблює людські стосунки між індивідами, а також індивідом і суспільством. Це таокж означає спад народжуваності, викликаний ментальністю відмови від народження дітей, яка нав’язана міжнародними організаціями з питань захисту репродуктивного здоров’я, що, своєю чергою, ослаблює зв’язок між поколіннями. Ця ситуація призводить до загального зубожіння, спаду економічного зростання і до розчарування населення.

Технології у сфері людської прокреації (дітонародження)

33. Технологічна революція у сфері дітонародження пропонує нові можливості маніпуляцій з репродуктивним актом людини, зробивши його незалежним від статевих стосунків чоловіка і дружини. Таким чином, людське життя і батьківство перетворились на окремі, самостійні дійсності, стали предметом бажання індивідів та пар, які не завжди є гетеросексуальними і часто навіть не перебувають у шлюбі. Це явище виникло зовсім недавно, як абсолютне нововведення, і дедалі більше поширюється у світі. Воно породжує глибокі наслідки у динаміці розвитку людських стосунків, у структуруванні соціального життя і правових системах (законодавстві), які намагаються врегулювати вже наявні штучні репродуктивні технології та різні ситуації їх застосування.

У зв’язку з цим Церква повинна говорити слова правди і надії, обов’язково починаючи з правди християнської віри про те, що кожна людська істота походить від Бога і живе постійно в Його присутності; що від моменту зачаття людське життя — священне, тісно пов’язане з творчим Божим актом та самим Творцем як своєю єдиною метою. Один лише Бог є владикою життя від його початку і до кінця, і ніхто ні за яких обставин не може претендувати на право вбити невинну людину.

Виклики перед душпастирями

34. Слід поставити серйозні питання про цінність людського життя. Велика цінність шлюбу та християнської сім’ї — це відповідь на пошуки, властиві людському існуванню, навіть у наш час, позначений індивідуалізмом і гедонізмом. Душпастирі повинні приймати людей чуйно, враховуючи їхні реальні життєві ситуації, щоб допомогти їм продовжувати шукання сенсу життя. Віра наповнює людину прагненням Бога і прагненням відчувати себе повноправним членом Церкви, навіть у разі життєвих невдач або складних ситуацій.

Християнська проповідь завжди проголошує реальність і динаміку милості, істину, яка вказує на Христа, бо Церква Христова живе любов’ю до свого Господа, і вона є слугою і посередницею справжньої любові. У приготуванні до подружнього життя душпастирі повинні врахувати різноманіття реальних життєвих ситуацій. З одного боку, душпастирі повинні подбати про різні шляхи підготовки молоді до шлюбу; з іншого боку, мають забезпечити душпастирський супровід тих, хто живе сам або не створив власної сім’ї та часто залишається у тісних стосунках із родиною, з якої походить. Необхідно приділити особливу душпастирську увагу Церкви парам, які не можуть мати власних дітей, аби допомогти їм відкрити для себе Божий план для їхньої ситуації, тобто участь у служінні для всієї християнської спільноти. З погляду християнської віри, ніхто не виключений з уваги Церкви: усіх любить Бог і всіх необхідно охопити душпастирською діяльністю Церкви.

ЧАСТИНАII.

Сім’я у Божому плані

35. Розуміння покликання сім’ї у різних життєвих обставинах стане орієнтиром для формаційного вишколу та керівництва. Необхідне керівництво слід черпати від Слова Божого, кульмінацією якого є Ісус Христос як «дорога, правда і життя» для кожного чоловіка й жінки, які творять сім’ю. Ми прислухаємось до того, що Церква вчить про сім’ю у світлі Святого Письма і Святого Передання. Ми переконані, що Боже Слово відповідає на найглибші людські прагнення любові, істини й милосердя, і пробуджує здатність людини до дарування і отримування, і знаходить відгук навіть у зажуреному та впокореному серці. У світлі Божого Слова ми віримо, що Євангеліє сім’ї починається зі створення людини на образ Божий, який кличе кожного чоловіка і жінку до любові, тобто до життя згідно з Божою подобою (пор. Бут 1, 26‑27).

Покликання подружжя загалом і кожної пари зокрема до розділеної єдності життя та спілкування в любові триває на всіх етапах реалізації Божого плану, попри обмеження і гріхи людей. Від самого початку це покликання було засноване на Христі Спасителі (пор. Еф 1, 3‑7). Він відновлює шлюбний завіт до моменту, як це було на початку (пор. Мк 10, 6), зцілює людське серце (пор. Йн 4, 10) і дарує йому здатність любити так, як Христос любить Церкву, жертвуючи себе за неї (пор. Еф 5, 32).

36. Це покликання подружжя набирає церковної та місіонерської форми від сакраментального союзу, що освячує шлюб як нерозривний союз між чоловіком і дружиною. Обмін подружньою згодою створює цей союз і стає зобов’язанням до взаємного дарування і приймання себе кожним із подружжя, а також тотальним і остаточним союзом, тобто «однією плоттю» (Бут 2, 24). Божа благодать робить подружній союз живим знаком союзу Христа і Церкви. Таким чином подружній союз стає джерелом багатьох благодатей: плідності, християнського свідчення, зцілення і прощення. Святе Таїнство Подружжя твориться за участі церковної спільноти життя й любові, і воно залучає кожне подружжя до праці євангелізації. Так наречений і наречена стають учнями Христа, який іде разом із ними по дорозі до Емауса, і вони впізнають Його у ламанні хліба, повертаються до Єрусалима, просвітлені Христовим восресінням (пор. Лк 24, 13‑43).

Церква проголошує зв’язок кожного подружжя з Ісусом, який через воплочення став членом Святого Сімейства з Назарета. Віра визнає, що нерозривний подружній союз є відображенням любові Божественної Трійці, яка об’являється в єдності істини і милосердя, проголошених Ісусом. Синод єпископів виступив інтерпретатором від імені Церкви, яка проголошує Народу Божому ясне вчення істини про сім’ю згідно з Євангелієм. Неважливо, наскільки далекою від цієї істини є будь-яка сім’я; вона може отримати Боже милосердя і підтримку від цієї правди.  

Розділ I.

Сім’я в історії спасіння. Божа педагогіка

37. Оскільки порядок створення визначається його скерованістю до Христа, ми повинні бачити відмінності у Завіті благодаті, без поділу на різні послідовні кроки, за допомогою яких Бог спілкується з людством. Силою Божественної педагогіки, згідно з якою план творіння здійснюється через послідовні етапи (кроки) у порядку відкуплення, можемо зрозуміти новизну Таїнства Подружжя лише у тісному зв’язку з природнім шлюбом, як це було на початку, відповідно до порядку створення. З цього погляду ми розуміємо спасительну діяльність Бога, навіть у християнському житті. Оскільки все було зроблено через Христа і для Нього (пор. Кол 1, 16), християни з радістю і благоговінням сіють насінини Слова Божого, які приховано падають посеред ближніх.

У той же час християни повинні спостерігати за глибокими змінами, які відбуваються сьогодні між народами. Входження віруючого до Церкви через Хрещення довершується завдяки іншим таїнствам християнського втаємничення. У сім’ї як домашній Церкві віруючий починає динамічний процес поступового зростання разом із засвоєнням Божих дарів через подальше навернення до любові, яка нас рятує від гріха і дає повноту життя. Не зважаючи на виклики сучасного суспільства і культури, віра дивиться на Ісуса Христа, споглядає і обожнює Його обличчя. Він дивиться з любов’ю та ніжністю на жінок і чоловіків, яких зустрічає, та супроводжує їхні кроки відповідно до правди, терпеливості й милосердя — до оголошених вимог Царства Божого.

Сім’я — ікона Пресвятої Трійці

38. Святе Письмо і Передання відкривають нам доступ до пізнання Трійці, яке розкривається в характеристиках сім’ї. Сім’я — це образ Бога, який у своїй найглибшій суті є сім’єю, оскільки Бог сам містить у собі батьківство, синівство й любов як сутність сім’ї. Бог — це особова спільнота. При хрещенні Христа голос Отця назвав Ісуса своїм улюбленим Сином, і завдяки цій любові ми приходимо до пізнання про Святого Духа (пор. Мк 1, 10‑11). Ісус, який примирив усі речі в собі й відкупив нас від гріха, не лише повернув шлюб і сім’ю до їх первісного вигляду, але також підніс шлюб до гідності сакраментального знаку своєї любові до Церкви (див. Мт 19, 1‑12; Мк 10, 1‑12; Еф 5, 21‑32).

У людській сім’ї, зібраній Христом, «образ і подоба» Пресвятої Трійці (пор. Бут 1, 26) стає видимою, таїнством, із якого випливає всяка істинна любов. Через Церкву шлюб і сім’я отримують благодать Святого Духа від Христа, і так Церква дає свідчення Євангелія Божої любові аж до кінця світу, до дня весільного бенкету Агнця з Його Церквою. Життя Святого Сімейства з Назарета, згідне з завітом любові й вірності, відкриває принцип, який надає форми кожному подружжю і дозволяє краще протистояти примхам буття та історії. Завдяки цьому кожна сім’я, попри свої недоліки, може стати світлом посеред темряви світу. Святе Сімейство допомагає зрозуміти сенс сімейного життя, його гармонію любові, його простоту і сувору красу, священний і нерозривний характер; воно навчає нас важливості сімейного виховання та фундаментальної ролі сім’ї у суспільстві.

Сім’я у Святому Письмі

39. Завдяки плідності подружньої любові чоловік і жінка продовжують справу творення і співпрацюють із Творцем в історії спасіння, що відображено в представлених у Святому Письмі родоводах (Бут 1, 28; 2, 4; 9, 1.7-10; 17, 2.16; 25, 11; 28, 3; 35, 9.11; 47, 27; 48, 3-4). Шлюб у його зразковій формі описаний у книзі Буття, до якої Ісус також звертається, коли говорить про подружню любов. Людина почувається неповноцінною, бо їй бракує «помічника, відповідного їй» (Бут 2, 18‑20), який вступає з нею у рівноправний діалог. Жінка має участь у тій самій людській природі чоловіка, що символічно представлено у згадці про ребро або про вигук Адама: «Ось кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї» (Бут 2, 23). Таким чином, Адам і Єва стали «одним тілом» (Бут 2, 24).

Ця фундаментальна реальність подружнього досвіду звеличена у приналежності подружжя одне одному, вираженій у визнанні своєї любові, що описано у книзі Пісня пісень. Формула визнання любові аналогічна до формулювання Завіту між Богом і Його народом (пор. Лев 26, 12): «Коханий мій належить мені, а я — йому,… я належу лише одному і коханий мій належить мені» (Пп 2, 16; 6, 3). Рівноважливими у цьому визнанні любові є постійне переплетення сексуальності, еросу й любові, а також фізичних обіймів із ніжністю, почуттями, пристрастю, духовністю і цілковитим самодаруванням. Герої Пісні пісень повністю свідомі того, що смерть може перервати їхній діалог (пор. Пп 3 і 5), але кожен з них упевнений, що сила любові здатна здолати всі перешкоди: «любов сильна, як смерть» (Пп 8, 6). Для представлення завіту любові між Богом та Його народом біблійні пророки використовували не тільки шлюбний символізм (пор. Іс 54; Єр 2, 2; Ез 16), але і весь досвід сімейного життя, про що свідчить книга пророка Осії. Випробування, які пророк пережив у шлюбі (див. Ос 1‑3), стають знаком, який розкриває відносини між Господом та Ізраїлем. Невірність людини не може захитати незмінну любов Божу, що її пророк зображає як любов батька, який спрямовує свого сина до себе (пор. Ос 11,1‑4).

40. Слова життя вічного, які Христос дав своїм учням, включають також учення про шлюб та сім’ю. В них ми можемо побачити три основні етапи у Божому плані. По‑перше, походження сім’ї, коли Бог Творець установив перший шлюб Адама і Єви як міцний фундамент сім’ї. Бог не тільки створив людину як чоловіка і жінку (пор. Бут 1, 27), а ще й благословив їх, щоб вони плодилися і розмножувалися (див. Бут 1, 28). Саме «тому залишить чоловік батька свого і матір свою, і приліпиться до своєї дружини, і вони двоє стають однією плоттю» (Бут 2, 24).

Згодом історичні форми подружжя у традиції Ізраїлю, оскільки цей союз був зранений гріхом, зазнавали певних видозмін: від моногамії до полігамії, від стабільності до розлучення і від рівнозначимості ролей у сім’ї до підпорядкування жінки чоловікові. Мойсей дозволив розлучення (пор. Втор 24, 1нн), яке існувало до Ісуса і яке слід розуміти саме в цьому контексті. Нарешті, разом із примиренням світу з Богом через Спасителя, було відновлено початковий божественний план, що привело історію Божого Народу до нового сповнення. Насамперед, нерозривність шлюбу (Мк 10, 2 9) не вважається тягарем, але є даром для наречених, які поєднались у шлюбі.

Ісус та сім’я

41. Приклад Ісуса — це парадигма для Церкви. Син Божий прийшов у світ через сім’ю. Впродовж своїх тридцяти років прихованого життя в Назареті — у соціальній, релігійній та культурній периферії імперії (пор. Йн 1, 46) — Ісус бачив у Марії та Йосифові приклад вірності в любові. Він почав свою публічну діяльність знаком у Кані Галилейській під час весільного бенкету (пор. Йн 2, 1‑11). Він проголосив Євангеліє про шлюб як повноту об’явлення, що відновлює первісний задум Бога (пор. Мт 19, 4‑6).

Він брав участь у повсякденних моментах дружби у родині Лазаря та його сестер (пор. Лк 10, 38) і в родині Петра (пор. Мт 8, 14). Він чув плачі й прохання батьків за їхніх дітей та повертав їх до життя (пор. Мк 5, 41; Лк 7, 14-15), і тим виявляв справжній сенс милосердя, що передбачало відновлення Завіту з Богом. Це чітко відображено у зустрічах із самарянкою (Йн 4, 1‑30) і жінкою, схопленою на перелюбі (пор. Йн 8, 1‑11), коли реакцією на гріх була щедра любов Ісуса. Навернення — це постійне завдання для всієї Церкви, яка охоплює грішників; яка одночасно є святою і потребує очищення, (і) постійно слідує шляхом покаяння й оновлення. Навернення — це не лише справа людини. Це рух смиренного серця, яке притягує і скеровує Божа благодать, аби належно відповісти на милосердну любов Бога, котрий перший полюбив нас. Бог щедро прощає тих, хто відкритий на дію Його благодаті, через таїнство Покаяння, за умови, що є намір жити згідно з Його волею, уповаючи на силу Божої благодаті, за допомогою якої Він примирює нас із собою. Бог вкладає в наші серця здатність слідувати за Христом, наслідувати Його. Слова і настанова Ісуса ясно показують, що Царство Боже — це той критерій, на якому засновані будь-які людські стосунки (пор. Мт 6, 33). Родинні стосунки у сім’ї, хоч і фундаментальні, однак «не є абсолютними» (Кодекс канонічного права, 2232). Таким чином, викликавши обурення у своїх слухачів, Ісус проголосив родинні зв’язки відносними у контексті Царства Божого (пор. Мк 3, 33-35; Лк 14, 26; Мт 10, 34-37; 19, 29; 23, 9). Революція, яку Ісус впроваджує у людську родину, — це радикальний заклик до загального братерства. Ніхто не виключений із цієї нової спільноти зібраних в Ісусове ім’я, бо всі покликані бути частиною однієї Божої сім’ї. Ісус показує, як Бог зі зрозумінням супроводжує людину шляхом своєї благодаті, перетворює запекле людське серце своєю милістю (див. Ез 36, 26) і скеровує людину до досконалості через Пасхальне Таїнство.

Розділ II.

Сім’я та Учительський уряд Церкви.
Вчення ІІ Ватиканського Собору

42. Ґрунтуючись на тому, що Церква отримала від Христа, вона розвинула протягом століть багате вчення про шлюб та сім’ю. Одним із найбільших прикладів навчання Учительського уряду Церкви був цілий розділ у Душпастирській конституції Gaudium et spes ІІ Ватиканського Собору, присвячений темі гідності шлюбу та сім’ї (див. параграфи 47‑52). Цей документ пропонує таке визначення шлюбу та сім’ї: «Глибока спільність життя й подружньої любові, яку встановив Творець, наділивши її власними законами, яка твориться через подружній союз, тобто невідкличною особистою згодою. Таким чином через людський акт, яким члени подружжя взаємно віддають самих себе і приймають одне одного, постає — також і перед суспільством — інститут подружжя, який, згідно з Божою волею, є непорушний» (пар. 48).

Так «справжня любов між чоловіком та дружиною» (пар. 49) передбачає взаємне дарування себе, яке включає та інтегрує сексуальний вимір і почуття відповідно до божественного задуму (пор. пар. 48‑49). Це ясно показує, що шлюб і подружня любов, яка дає йому життя, «за своєю природою скеровані до зачаття і виховання дітей» (пар. 50). Крім того, підкреслюється закоріненя подружньої пари у Христа: Христос Господь «приходить у життя одружених/заміжніх християн через таїнство шлюбу» (пар. 48), і залишається з ними на все життя (sacramentum permanens — латиною «постійне таїнство»). Господь приймає людську любов, очищає її, дарує їй сповнення і дає подружній парі, разом із даром свого Святого Духа, здатність жити подружнім життям так, щоб кожний його аспект був проникнутий християнським життям віри, надії та милосердя. Таким чином, подружжя, як і богопосвячені особи, завдяки властивій їм благодаті творять тіло Христове і є домашньою Церквою, так що Церква, маючи повне розуміння свого таїнства, дивиться на християнське подружжя як на таке, що виявляє таїнство Церкви істинним способом.

Блаженний папа Павло VI

43. Блаженний папа римський Павло VI, як результат ІІ Ватиканського Собору, значно розвинув вчення про шлюб та сім`ю. Особливим чином, із допомогою енцикліки Humanae vitae, він наголосив на нерозривному зв’язку між подружньою любов’ю та народженням дітей: «Завдання відповідального батьківства вимагає від подружжя, щоб вони визнали свої обов’язки перед Богом, самими собою, своєю сім’єю та людським суспільством, зберігаючи при цьому належний порядок добра і цінностей» (пар. 10).

В Апостольському повчанні Evangelii nuntiandi Павло VI підкреслив взаємозв’язок між сім’єю та Церквою: «Ніхто не помилиться, коли стане підкреслювати важливу роль християнських сімей у євангелізаційній діяльності апостольства мирян. У різні моменти історії Церкви і також на ІІ Ватиканському Соборі сім’я була названа “домашньою Церквою”. Це означає, що в кожній християнській сім’ї можна знайти різні характеристики цілої Церкви. Крім того, сім’я, подібно як і Церква, має бути місцем переказування та поширення Євангелія».

Святий папа Йоан Павло II

44. Святий папа Йоан Павло II приділив особливу увагу сім’ї у своїх катехитичних повчаннях про людську любов і богослов’я тіла. У них він запропонував Церкві чимало повчань про шлюбне значення людського тіла і Божий план для шлюбу та сім’ї, почавши від сотворення світу. Зокрема, говорячи про подружню любов, Йоан Павло ІІ описує, як люди завдяки взаємній подружній любові отримують дар Христового Духа і живуть відповідно до свого покликання до святості. В Листі до сімей Gratissimam sane та особливо в Апостольському повчанні Familiaris consortio папа Йоан Павло II вказує на сім’ю як на «шлях Церкви».

Він також запропонував цілісне загальне бачення покликання чоловіка й жінки до любові, основні принципи душпастирської опіки сімей та значення присутності сім’ї у суспільстві. «Шлюб і сім’я творять складний комплекс міжособистісних стосунків: сімейного життя подружжя, батьківства, материнства, родинної спорідненості, братерства — завдяки яким кожна людська особа впроваджується у “людську сім’ю” (суспільство) і “Божу сім’ю”, якою є Церква» (FC, пар. 15).

Папа Бенедикт XVI

45. Бенедикт ХVІ у своїй енцикліці Deus caritas est повертається до теми правди про любов між чоловіком і жінкою: любов, яка повністю розкривається лише у світлі любові розп’ятого Христа. Він підкреслює, що «шлюб, заснований на виключній і остаточній любові, це ікона стосунків між Богом і Його народом, — і навпаки. Спосіб прояву Божої любові становить мірило людської любові» (DCE, пар. 11).

Крім того в енцикліці Caritas in veritate він підкреслює важливість подружньої любові як принципу життя в суспільстві, у якому ми набуваємо досвіду загального блага. «Таким чином цей принцип перетворюється в соціальну і навіть економічну необхідність передати майбутнім поколінням красу шлюбу та сім’ї, і той факт, що подружжя відповідає найглибшим людським потребам і гідності людини. Враховуючи це, держави покликані запроваджувати політику, сприятливу для сім’ї, що ставить у центр захист сім’ї, яка ґрунтується на шлюбі чоловіка й жінки, та її цілісності, оскільки вона є основною життєвонеобхідною клітиною суспільства; політику, яка передбачає відповідальність за економічні й фінансові потреби сімей, поважає природу сімейних відносин» (CIV, пар. 44).

Папа Франциск

46. Папа Римський Франциск в енцикліці Lumen fidei розглядає зв’язок між сім’єю та християнською вірою: «Сім’я є тим першим середовищем, у якому віра освітлює місто людей. Насамперед маю на увазі стійкий зв’язок чоловіка і жінки у шлюбі. (…) Будуючи на цій любові, чоловік і жінка можуть присягнути одне одному взаємну любов жестом, що зобов’язує на все життя і який має так багато спільних рис із вірою. Присягнути ж любов на все життя можливо лише тоді, коли усвідомлюємо існування плану, що перевищує наші проекти, підтримує нас і робить здатними усе наше майбутнє принести в дар коханій людині» (пар. 52). В Апостольському повчанні Evangelii gaudium Папа нагадує про центральну роль сім’ї у контексті сучасних культурних викликів: «Родина переживає глибоку культурну кризу — як і всі спільноти і соціальні зв’язки. У випадку родини крихкість зв’язків особливо небезпечна, бо йдеться про основну клітину суспільного організму, про місце, де ми вчимося жити з іншими, відмінними від нас, і належати іншим, і де батьки передають дітям віру. Існують тенденції бачити в подружжі тільки форму емоційного задоволення, яке можна формувати і модифікувати у будь-який спосіб — залежно від чуттєвості кожної пари. Але невід’ємний внесок подружжя в суспільство перевершує рівень емоційності та мінливих потреб подружніх пар» (пар. 66).

Папа Римський Франциск продовжує і надалі роздумувати над питаннями, що стосуються сім’ї, присвятивши цьому окремий цикл катехитичних промов, у яких він розкриває роль різних членів сім’ї, їхній життєвий досвід на різних етапах життя.

Розділ III.

Християнське вчення про сім’ю.
Подружжя від сотворення до повноти таїнства шлюбу

47.  Порядок відкуплення освітлює і дарує повноту порядку сотворення. Природний шлюб, який виникає з моменту сотворення, отримує повне значення лише завдяки християнському таїнству шлюбу, бо тільки завдяки спогляданню Христа людина отримує глибокі знання правди про людські стосунки.

Ми можемо використовувати христоцентричну герменевтику для розуміння природних характеристик шлюбу, які становлять блага подружжя (bonum coniugum), а саме: союз єдності, відкритість до життя, вірність і нерозривність. У світлі Нового Завіту, згідно з яким усе було створено через Христа і для Нього (пор. Кол 1, 16; Йн 1, 1 і далі.), ІІ Ватиканський Собор висловив розуміння і визнання природного шлюбу та позитивних елементів в інших релігіях (пор. LG 16; НС 2) та різних культурах, попри їхні обмеження й недоліки (див. RM 55). Розпізнання присутності «насіння Слова» в інших культурах (пор. AG 11) можна також застосувати до реальності шлюбу та сім’ї. Так, слід визнати наявність справжнього природного шлюбу, позитивних елементів, наявних у тих формах шлюбу, що присутні в інших релігійних традиціях. Ми вважаємо, що ці форми шлюбу засновані на істинному і сталому зв’язку чоловіка й жінки, і тому цей зв’язок упорядкований, щоб знайти сповнення у християнському таїнстві шлюбу. Враховуючи цінність людської мудрості, Церква визнає, що і природний шлюб становить ту основну клітину, яка є необхідною та плідною для людського співіснування.

Нерозривність і плідність подружнього союзу

48. Вірність Бога своєму завіту, який не може бути відкликаний, це підстава для нерозривності шлюбу. Всеохопна, глибока любов між чоловіком і дружиною заснована не тільки на людських здібностях (природних силах), оскільки Бог підтримує цей завіт силою свого Духа. Вибір, яким Бог обирає кожного з нас для спасіння, відображається певним чином у нашому виборі своєї пари: так як Бог дотримується своєї обітниці, навіть коли людина зазнає невдач, подібно і подружня любов та обітниця вірності зберігають своє значення «в добрі та лихі часи». Шлюб — це дар і обітниця Бога, який чує молитви тих, хто просить про допомогу.

Закам’янілість людського серця, його обмеження і слабкості перед лицем спокус — це великий виклик для спільного життя (будь-якої спільноти). Свідчення подружніх пар, які вірно проживають своє сімейне життя, підкреслює значення нерозривного шлюбного союзу і спонукає постійно відновлювати свої зобов’язання до подружньої вірності. Нерозривність відповідає глибокому людському бажанню взаємної та міцної любові, вкладеному Творцем у людське серце, що також є даром, який Він сам дає кожній парі: «що Бог з’єднав, того людина хай не розлучає» (Мт 19, 6; Мк 10, 9). Чоловік і жінка приймають цей дар і піклуються про нього так, щоб їхня любов могла тривати навіки. Зіткнувшись із чутливістю (вразливістю) нашого часу і фактичними труднощами у дотриманні пожиттєвих зобов’язань, Церква покликана запропонувати вимоги та план життя згідно з Євангелієм про сім’ю і вимогами християнського шлюбу. «Святий Павло, говорячи про нове життя у Христі, каже, що християни — кожен з них — покликані любити одне одного так, як Христос полюбив їх, тобто “підкорятись один одному” (Еф 5, 21), що означає служити одне одному. І далі Павло наводить аналогію між чоловіком і дружиною, коли говорить про Христа і Його Церкву. Зрозуміло, що це недосконала аналогія, але ми повинні прийняти її в духовному сенсі, й тоді вона стає доволі піднесеною і революційною, і водночас простою, доступною кожному чоловікові та жінці, які довіряють себе Божій благодаті» (Папа Франциск, текст загальної аудієнції, 6 травня 2015 року). Слід сказати ще раз, що це проголошення дає надію!

Блага сім’ї

49. Шлюб — це «спільнота цілого життя, яка своєю природою скерована на благо кожного супруга, дітородження та виховання потомства» (Кодекс канонічного права, к. 1055, пар. 1). У взаємному прийнятті ті, хто укладають шлюб, у той момент обіцяють одне одному принесення цілого себе у дар іншому, подружню вірність і відкритість до нового життя. У вірі й по благодаті Христа, наречені визнають дари, які Бог дає їм, і беруть на себе зобов’язання в ім’я Христа, в присутності Церкви. Бог освячує любов чоловіка й дружини і підтверджує нерозривний характер їхньої любові, пропонує їм благодать жити у вірності, взаємній інтеграції в одне ціле («ми») та відкритості до життя.

Слід подякувати Богові за шлюб, тому що через спільність життя і любові християнські подружжя пізнають щастя і набувають досвід, що Бог любить їх особисто, огортає їх теплими почуттями і ніжністю. Чоловік і жінка поодинці і як пара, — нагадує Папа Франциск, — «є образом Божим». Відмінність між ними «має приводити не до протистояння або підпорядкування, але до спілкування та народження нового покоління, завжди за образом і подобою Божою» (Текст загальної аудієнції, 15 квітня 2015 року). Об’єднавча мета подружжя становить постійне нагадування, що любов зростає і поглиблюється. Завдяки шлюбному союзу в любові подружжя переживає досвід краси батьківства й материнства, ділиться своїми планами, випробуваннями, очікуваннями і побоюваннями; вчиться піклуватися одне про одного, взаємно прощати. Завдяки цій любові вони святкують свої щасливі моменти і підтримують одне одного у важкі моменти спільного життя.

50. Плідність сімейної пари, у повному сенсі, є духовною. Вона є живим знаком Таїнства Шлюбу і джерелом життя для християнської спільноти й світу. Акт дітородження показує «нерозривний зв’язок» між єднальним і дітородним аспектами — як це підкреслив Павло VI (пор. HV 12), — і його слід розуміти у світлі відповідальності батьківства та відданості догляду і християнському вихованню своїх дітей, які є найціннішим плодом подружньої любові. З першого ж моменту зачаття дитина є людською особою, яка перевершує тих, хто її зачав.

«Згідно з Божим планом, бути сином і дочкою — означає нести в собі пам’ять і надію любові, яка знайшла сповнення у зародженні життя іншої особи, неповторної і нової людської істоти. А для батьків кожна дитина є неповторною, іншою, відмінною» (Папа Франциск, текст загальної аудієнції, 11 лютого 2015 року). Краса цього взаємного, щедрого дару, радість, яка приходить від життя, що народжується, любляча турбота всіх членів родини — від малечі до пенсіонерів — це лише кілька з цілої когорти плодів, завдяки яким прийняти покликання до сімейного життя це акт унікальний і незамінний. Сімейні відносини роблять великий внесок у побудову людського суспільства завдяки сопричастю життя, і його не можна звести лише до загального проживання громадян на певній території чи до спільного проживання окремих громадян.

Правда і краса сім’ї

51. Із сердечною радістю й глибокою втіхою Церква споглядає сім’ї, які вірно слідують вченню Євангелія. Церква дякує їм за свідчення і закликає їх так продовжувати. Завдяки таким сім’ям краса нерозривного, вірного подружжя стає достовірною. Перший досвід церковного спілкування між людьми відбувається і розвивається в родині, в якій по благодаті відображається таїнство любові Пресвятої Трійці. «Тут людина вчиться витривалості, радості праці, братньої любові, щедрого — повторного — прощення, а насамперед — поклоніння в молитві Богові й принесення свого життя у жертву» (Кодекс канонічного права, к. 1657).

Євангеліє про сім’ю живить ці насінини, які ще мають дозріти, а також дає надію тим деревам, що посохли і тому потребують уваги (див. Лк 13, 6‑9). Церква, як вірний вчитель і турботлива мати, визнає, що для охрещених сакраментальний шлюб становить осібний обов’язковий шлюбний союз, і розірвання такого шлюбу суперечить Божій волі. У той же час Церква також усвідомлює слабкість багатьох своїх дітей, які провадять боротьбу на шляху віри. «Не відволікаючись від євангельського ідеалу, мирян потрібно супроводжувати з милосердям і терпеливістю через усі можливі етапи особистісного зростання, аби вони були праведні перед Богом, […] малими кроками, при тому враховуючи людські обмеженості, щоб не натрапити на великі труднощі. Кожен має пережити ніжний дотик спасительної Божої любові, яка таємничо працює у кожній людині, незважаючи на її помилки і недоліки» (EG 44). Цю істину й красу необхідно оберігати. Коли подружжя стикаються з важкими ситуаціями і зраненнями, вони мають пам’ятати загальний принцип: «Душпастирі повинні знати, що заради істини вони зобов’язані здійснювати ретельне розпізнавання життєвих ситуацій» (FC 84). Ступінь відповідальності не є однаковим в усіх випадках і можуть існувати різні фактори, які обмежують особисту здатність приймати рішення. Тому душпастирі повинні чітко представити християнське вчення, але уникати поспішних суджень, бо треба враховувати складність різних ситуацій, — і тому вони мають бути уважними, силою необхідності, до того, як люди живуть і терпеливо зносять лихо, спричинене їхнім життєвим становищем.

Розділ IV.

Прямуючи до церковної повноти подружжя.
Близький зв’язок між Церквою та сім’єю

52. Благословення й відповідальність нової сім’ї, запечатаної в Таїнстві Шлюбу, включає готовність подружжя бути наочними свідками і захисниками базового завіту між чоловіком і жінкою у християнській спільноті. У суспільстві вони виявляють готовність народжувати дітей, захищати слабких і жити спільнотним життям, що передбачає також відповідальність, яку слід підтримувати, визнавати й цінувати. Через Таїнство Шлюбу кожна сім’я стає, фактично, благом для цілої Церкви.

З цього погляду, на сьогодні дорогоцінним даром для Церкви будуть роздуми про взаємозв’язок між сім’єю та Церквою, а саме, що Церква — це благо для сім’ї, а сім’я — це благо для Церкви. Охорона і збереження Господнього дару — Таїнства Шлюбу — це важливо не тільки для окремих сімей, а й для всієї християнської спільноти, зокрема щодо цілей, які це таїнство висуває. Ними є збереження єдності подружжя, а якщо виникають серйозні труднощі — то розпізнавання обов’язків кожного члена сім’ї та визначення скоєних помилок у сімейному житті окремого подружжя, за підтримки душпастирів та християнської спільноти.

Божа благодать навернення і осягнення християнської зрілості

53. Церква залишається близькою для пар, чиї подружні відносини зазнали краху аж до факту сепарації. У випадках, коли подружні відносини болісно закінчуються (аж до моменту розриву), Церква відчуває обов’язок супроводжувати подружжя в період їхнього страждання, щоб їхні відносини не призвели до серйозного конфлікту. Насамперед, особливу увагу слід приділити дітям, які першими потерпають від сепарації (чи розриву стосунків), аби вони якомога менше постраждали, тому що «коли тато і мама ображають одне одного, душі їхніх дітей неймовірно тяжко страждають» (Папа Франциск, текст загальної аудієнції, 24 червня 2015 року).

Світло Христове просвічує кожну людину (пор. Йн 1, 9; GS 22), тому бачення справ так, як Христос би побачив їх, нехай надихає душпастирський провід Церкви, покликаний опікуватися вірними, що живуть у безшлюбному співжитті, або лише у легальному цивільному шлюбі, або вже розлучились і знову створили нову сім’ю. З погляду Божественної педагогіки, Церква охоплює любов’ю також тих, хто бере участь у її житті в недосконалий спосіб (неповним чином), оскільки вона випрошує для них благодать навернення, спонукає їх творити добро, піклуватися з любов’ю одне про одного (про членів сім’ї) та служити християнській спільноті, до якої належать і для якої працюють. Сподіваємося, що католицькі дієцезії сприятимуть розвитку різних засобів розрізнення життєвих ситуацій цих людей, щоб залучати їх до допомоги християнській спільноті, і заохочуватимуть їх зростати, щоби в кінцевому підсумку вони зробили усвідомлений, послідовний вибір. Слід розповісти подружнім парам про можливості звернення до церковного суду щодо процесу уневажнення шлюбу.

54. Коли якась пара живе у неврегульованому союзі і в певний момент осягне гідну довіри стабільність, і якщо їй притаманні глибокі почуття взаємної прихильності, відповідальність за дітей та вміння долати випробування — це можна розглядати як нагоду, де це можливо, щоб скерувати таку пару до укладення Таїнства Шлюбу.

Зовсім інший випадок — коли люди живуть разом (безшлюбним співжиттям) без бажання у майбутньому укласти шлюб, і навпаки, вирішили не реєструвати своїх відносин інституціонально. Цивільні шлюби між чоловіком та жінкою, традиційний шлюб і, беручи до уваги відмінності між ними, навіть вільне безшлюбне співжиття, — це явища, поширені у багатьох країнах. Становище віруючих, які повторно створили подружній союз, вимагає особливої душпастирської уваги: «У ці десятиліття […] зросло усвідомлення, що необхідно запропонувати братерський і уважний прийом, у любові та істині, охрещеним, які створили нові відносини сімейного характеру після провалу попереднього сакраментального шлюбу; насправді, ці особи в жоден спосіб не відлучені від Церкви» (Папа Франциск, текст загальної аудієнції, 5 серпня 2015 року).

Боже милосердя — серцевина Божого об’явлення

55. Церква розпочинає душпастирство з ситуацій реального життя сучасних сімей, що потребують Божого милосердя, починаючи з тих, хто найбільше страждає. Разом із милосердним Серцем Ісуса Церква повинна притягувати і скеровувати до себе найслабкіших своїх членів, які переживають зранення чи втрату любові, аби відновити в них упевненість і надію, немов із допомогою маяка або смолоскипа світла у натовпі, освітити тих, хто втратив свій шлях, та відшукати тих, хто опинився в епіцентрі бурі. Милосердя — це «серцевина об’явлення Ісуса Христа» (MV 25).

Божий суверенітет виявляється у Його милосерді; милосерді, що завжди вірне своїй сутності, яка є любов’ю (пор. 1 Йн 4, 8), і Його заповіту. «Саме у своєму милосерді Бог проявляє свою всемогутність» (св. Тома Аквінський, Summa theologica, II‑II, q. 30, art. 4; пор. Римський Месал, вступна молитва Двадцять шостої неділі). Проголошування істини в любові вже саме по собі є актом милосердя. У буллі Misericordiae vultus Папа Франциск стверджує: «Милосердя не суперечить справедливості, це поведінка Бога щодо грішника». Він продовжує: «Бог не заперечує справедливості. Він, скоріше, огортає справедливість і перевершує її ще більшою подією, в якій ми переживаємо любов як основу справжньої справедливості» (MV 21). Ісус є обличчям милосердя Бога Отця: «Так бо Бог полюбив світ […] щоб світ спасся через Сина» (Йн 3, 16.17).

ЧАСТИНА III.

Місія сім’ї

56. Від початку історії Бог був щедрий у любові до своїх дітей (пор. LG 2), аби вони могли отримати повноту життя в Ісусі Христі (пор. Йн 10, 10). Через таїнства християнського втаємничення Бог запрошує сім’ї увійти в це життя, сповіщати про нього й ділитися цією повнотою життя з іншими (див. LG 41). Папа Франциск постійно нагадує нам, що місія сім’ї завжди виходить поза межі самої сім’ї та полягає у служінні нашим братам і сестрам.

Кожна сім’я запрошена брати участь у місії Церкви в унікальний і привілейований спосіб. «Через хрещення всі члени Божого народу стають учнями-місіонерами» (EG 120). По всьому світу в реальних життєвих ситуаціях сімей ми бачимо багато щастя і радості, але також і багато страждань і мук. Ми хочемо поглянути на цю реальність подібно до того, як Христос дивився на неї тоді, коли ходив серед людей. Ми хочемо керуватись настановою смирення і вибачливості. Наше бажання — охопити душпастирською опікою кожну сім’ю, щоб допомогти кожному подружжю віднайти найкращий спосіб подолання перешкод, з якими вони стикаються. Євангеліє — це завжди знак протиріччя. Церква ніколи не забуває, що Пасхальне Таїнство — це серцевина Доброї Звістки, яку ми проголошуємо. Церква хоче допомогти сім’ям визнати і привітати хрест, коли він постає перед ними, щоб вони могли нести його разом із Христом по шляху, який веде до радості воскресіння. Це завдання вимагає «душпастирського й місіонерського навернення, яке не може облишити речі такими, як вони є в цей момент» (EG 25). Таке навернення глибоко впливає на стиль спілкування і мову проголошення. Мова проголошення має бути змістовною. Проголошення повинно допомагати людям реально пережити Євангеліє про сім’ю як відповідь на найглибші прагнення людської особистості, як відповідь на гідність кожного з подружжя, як відповідь на бажання повної самореалізації у взаємності, спільності й плідності. Це не тільки питання моральних норм, але й проповідь благодаті, яка дає змогу жити благами сім’ї. Сьогодні більше, ніж будь-коли, переказування християнської віри потребує особливої мови, здатної досягти кожного, особливо молодих людей; мови, яка могла би передати красу любові в сім’ї та допомогти людям зрозуміти зміст таких термінів, як жертовність (дар із себе), подружня любов, вірність, плідність і дітородження. Ця потреба в новій, відповіднішій мові найперше необхідна для подачі теми людської статевості дітям і підліткам. Чимало батьків і людей, які беруть участь у пасторальній праці, стикаються з тим, що складно у шанобливий спосіб належно подавати молоді теми біологічної складової людської статевості та поділу на комплементарні статі, щоб говорити про взаємне збагачення одне одного через дружбу, любов і самодарування чоловіка і жінки.

Розділ I.

Створення сім’ї. Приготування до сімейного життя

57. Християнський шлюб не можна звести лише до культурної традиції або звичайної юридичної угоди. Християнський шлюб — це справжнє покликання від Бога, яке вимагає ретельного розпізнання, сталої молитви та належного особистісного зростання й розвитку. У зв’язку з цим необхідна програма приготування до сімейного життя і подальшої формації, яка допоможе забезпечити супровід осіб та сімейних пар, щоб передати християнську віру, здійснюючи це у тісному звязку з живим досвідом християнського життя всієї церковної спільноти. Ефективність такого супроводу може бути покращена дошлюбною катехизацією (яка сьогодні іноді убога за змістом) як невід’ємною частиною щоденної душпастирської опіки.

Служіння щойно зарученим молодятам також слід включити в цей час до загального обов’язку цілої християнської спільноти — належним і переконливим способом звіщати євангельське послання про гідність людини, свободу і необхідність поваги до прав кожного з наречених. Тут необхідно мати на увазі три етапи формації, зазначені в енцикліці Familiaris consortio (пар. 66): віддалена підготовка, яка передбачає переказування віри та християнських цінностей у сім’ї; ближча підготовка, яка включає різні програми катехизації та формативний досвід життя у церковній спільноті; безпосередня підготовка до шлюбу, яка є частиною ширшої програми, що розглядає загалом покликання до шлюбу як таке.

58. Культурні зміни, що відбуваються в сучасному світі, часто пропонують моделі спільного життя, які суперечать християнському баченню сім’ї. Так, сексуальність часто відділена від сфери справжньої любові. У деяких країнах цивільна влада навіть нав’язує виховні програми, зміст яких суперечить християнському баченню людини. Беручи до уваги такі програми, Церква рішуче підтверджує власну свободу проголошувати християнське вчення та право вчителів і вихователів на відмову від викладання таких програм із міркувань совісті. Більш того, сім’я, хоч і залишається основним місцем виховання (формації) (Gravissimum educationis, 3), однак не може бути єдиним місцем виховання у питанні людської статевості.

З огляду на це слід розробити правдиві й правильні душпастирські програми підтримки, які були б орієнтовані як на індивідів, так і на пари, — приділивши особливу увагу молодим людям у віці статевого дозрівання і юності, щоб допомогти їм відкрити для себе красу статевості у любові. Християнство проголошує, що Бог створив людину як чоловіка і жінку й поблагословив їх стати однією плоттю і передавати людське життя (пор. Бут 1, 27‑28; 2, 24). Їхня статева відмінність, рівна особиста гідність — це Божа печать доброти на Його створінні. Згідно з християнськими принципами, душа і тіло, а також біологічна стать (статева ідентифікація) і соціокультурна роль статі (ґендер) можуть розрізнятися, але не можуть бути відокремленими. Програми дошлюбного приготування вимагають включення додаткових тем про поглиблення життя у християнській вірі та любові, в ключі загального процесу християнського втаємничення. У зв’язку з цим необхідно нагадати про важливість чеснот, особливо чесноти цнотливості (чистоти), яка має неоціненне значення для справжнього зростання любові між особами. Програми формації (виховання) повинні мати структуру подорожі до розпізнавання свого життєвого покликання як для окремої людини, так і для пар, забезпечуючи при цьому кращу взаємодію між різними душпастирськими середовищами. До ведення програми дошлюбного приготування слід залучати подружні пари, здатні супроводжувати наречених до моменту шлюбу і впродовж перших років сімейного життя, і тим самим показувати цінність служіння подружніх пар. Висока оцінка значення міжособистісних стосунків у церковній душпастирській діяльності сприятиме тому, що люди поступово відкриють для себе повноту Божого плану.

Літургія християнського шлюбу

59. Літургія християнського шлюбу — це унікальна подія, яка є сімейною та соціальною (спільнотною) урочистістю. Перше чудо-знак Ісуса відбулося на весільному бенкеті в Кані Галилейській. Хороше вино, яке з’явилося внаслідок Господнього чуда, принесло радість у момент появи нової сім’ї; це також нове вино Христового завіту з чоловіками і жінками на всі віки. Наречений і наречена присвячують багато часу підготовці до весільної церемонії. Ці заповітні моменти приготування повинні стати для них, їхніх родин і друзів по‑справжньому духовним і церковним торжеством. Літургія укладення християнського шлюбу — це добра нагода, щоб запросити багато людей до участі в таїнствах Примирення (Сповіді) та Пресвятої Євхаристії.

Християнська спільнота своєю щирою і радісною участю в літургії може привітати появу нової сім’ї у своєму середовищі, щоб нова сім’я як домашня Церква змогла відчути себе частиною більшої церковної сім’ї. Особлива містагогійна катехиза (навчання про значення святих таїнств у житті християн) може підготувати наречених до Літургії християнського шлюбу і допомогти їм зрозуміти, що їхнє святкування шлюбу відбувається «у Господі». Часто священик під час літургії має змогу звернутися до запрошених, серед яких є й ті, хто рідко бере участь у житті Церкви або належить до інших християнських конфесій чи релігійних спільнот. Це також добра нагода проголошувати Євангеліє Христа, що допоможе присутнім на святкуванні парам наново відкрити віру і любов, які походять від Бога.

Перші роки сімейного життя

60. Перші роки спільного сімейного життя — це життєво важливий і доволі делікатний період, протягом якого пари зростають в усвідомленні свого покликання та місії. Отже, цей період вимагає душпастирської уваги і продовження супроводу (турботи) після уділення Таїнства Шлюбу. Парафія — це місце, де досвідчені подружні пари мають бути готові допомогти молодим парам — можливо, залучаючи їх до парафіяльних спільнот, церковних рухів і нових об’єднань. Таким чином, молодят необхідно заохочувати бути відкритими до великого дару дітей як основного їх життєвого призначення. У той же час важливими для кожної сім’ї є християнська духовність, молитва й участь у недільному богослужінні; рекомендовано також регулярні зустрічі для плекання зросту духовного життя й солідарності у турботах про практичні життєві потреби.

Особиста зустріч із Христом через читання Слова Божого, в християнській спільноті та в колі сім’ї, особливо у формі lectio divina, є джерелом натхнення у сімейній повсякденній діяльності. Богослужіння, релігійні практики і Свята Літургія (Євхаристія), особливо з нагоди річниці початку спільного життя, підтримують духовне життя і місіонерське свідчення сімей. Нерідко в перші роки подружнього життя пари мають тенденцію ізолюватися від світу і, відповідно, від християнської спільноти. Зміцнення взаємозв’язків між парами і налагодження серйозних стосунків між людьми необхідні для осягнення зрілості сімейного християнського життя. Християнські рухи та церковні спільноти часто допомагають сімейним парам переживати своє зростання у вірі та формацію. Церква на локальному рівні, об’єднуючи внесок різних осіб і груп, координує душпастирську опіку над молодими сім’ями. На початковому етапі подружнього життя деякі пари переживають особливе розчарування, пов’язане з несповненим бажанням мати дітей. Нерідко ця ситуація призводить до кризи, яка може швидко привести до сепарації (розпаду подружжя). В таких життєвих ситуаціях близькість християнської спільноти, яка виявляє любов і турботу зі сторони відповідальних сімейних пар, особливо важлива для молодих сімей.

Формаційна підготовка духовенства та інших пасторальних працівників

61. Душпастирське служіння опіки над сім’ями має бути оновлене з урахуванням Євангелія про сім’ю і навчання учительського уряду Католицької Церкви. Отже, необхідна більш адекватна формаційна підготовка священиків, дияконів, осіб богопосвяченого життя, катехитів та інших пасторальних працівників, які покликані сприяти інтеграції сімей у життя парафіяльної спільноти, зокрема залучати їх до християнських програм формаційної підготовки до святих таїнств. Так, семінари і програми з особистісного розвитку, духовної, інтелектуальної та душпастирської освіти мають готувати майбутніх священиків, аби вони стали апостолами сім’ї. Формаційна освіта для душпастирського служіння духовенства повинна брати до уваги афективний та психологічний розвиток особи із залученням кандидатів безпосередньо до відповідних програм.

Курси і програми, заплановані спеціально для пасторальних працівників, можуть допомогти у справі інтеграції програм дошлюбної підготовки у ширший динамічний простір церковного життя. Протягом формаційно-навчального періоду кандидати до священства можуть певний період часу жити разом зі своїми сім’ями і таким чином набувати досвід сімейного служіння й адекватно пізнавати актуальну життєву ситуацію сімей. Присутність мирян, сімей і особливо присутність жінок у формаційній підготовці духовенства сприятиме пошануванню різноманітності й взаємодоповнюваності різних покликань у Церкві. Посвята цьому безцінному служінню може отримувати життєву силу і практичність від оновленого узгодження двох основних форм покликання до любові, а саме: шлюбу, який веде до процвітання християнської родини, шлюбу заснованого на виборі на користь любові, — та богопосвяченого життя як образу сопричастя у Божому Царстві, що починається з безумовного прийняття іншого як Божого дару. У сопричасті покликань здійснюється плідний обмін дарами, який оживляє і збагачує церковну спільноту (пор. Діян 18, 2). Духовний супровід сімей — це один із можливих напрямків парафіяльного служіння. Ми пропонуємо, щоб дієцезіальні офіси (управління, комісії) у справах сім’ї та інші пасторальні офіси налагодили активну співпрацю у цій галузі. У ході формаційної підготовки духовенства і пасторальних працівників, сподіваємося, різні навчальні програми розглядатимуться з допомогою різних методик питання особистісного зростання і розвитку психологічних та емоційних аспектів особистості майбутніх служителів, — усього, що буде необхідним для їхнього душпастирського служіння сім’ям, особливо у світлі актуальних життєвих ситуацій, пов’язаних із побутовим та сексуальним насильством.

Розділ II.

Сім’я. Народження. Виховання. Переказування життя

62. Наявність великих (багатодітних) сімей у Церкві — це благословення для християнської спільноти і суспільства, оскільки відкритість на життя становить невід’ємну складову подружньої любові. Саме тому Церква висловлює глибоку вдячність сім’ям, які вітають дітей — особливо найбільш слабких і вразливих (з особливими потребами), — щоб виростити їх, оточити турботою, і передати їм християнську віру. Діти, народжені з особливими потребами, притягують до себе любов Христа; вони просять Церкву захистити їх як особливе благословення. На жаль, поширений сьогодні спосіб мислення (менталітет) звужує відкритість на дітородження до отримання задоволення індивідами чи парою загалом.

Іноді визначальними чинниками різкого зниження народжуваності стають економічні, культурні та освітні фактори, що послаблюють соціальну тканину суспільства, ускладнюють стосунки між поколіннями і дають невизначену перспективу на майбутнє. Навіть у цій сфері нам слід почати зі слухання інших та підтвердження краси й істини безумовної відкритості на життя, аби змогти повною мірою пережити людську любов. Ця ситуація вимагає ще більшого поширення документів Учительського уряду Церкви, які пропагують культуру життя. Сімейне служіння повинно залучати більше католицьких фахівців із галузі біомедицини до програм дошлюбної підготовки і душпастирського супроводу подружніх пар.

Відповідальність за народження дітей

63. Згідно з порядком створення, подружня любов між чоловіком і жінкою та переказування людського життя тісно між собою пов’язані (див. Бут 1, 27‑28). Творець створив чоловіка і жінку таким чином, щоб вони могли брати участь у ділі Його творіння, будучи знаряддями Божої любові та виконуючи довірену їм відповідальність за майбутнє людства через переказування людського життя. Дружини мають бути відкриті до життя й виховані у «правильному мисленні (судженні): дбайливо враховувати як власний добробут, так і благополуччя своїх дітей: тих, які вже народилися, і тих, які в майбутньому можуть народитися. Для цього вони повинні враховувати як матеріальні, так і духовні умови свого часу, а також свій стан життя. Нарешті, вони повинні врахувати інтереси цілої сім’ї, земного суспільства і самої Церкви» (GS 50; VS 54‑66).

Відповідно до подружньої любові, заснованої на природі людини і по‑людськи сповненому статевому акті, належне планування сім’ї вимагає діалогу та взаємної згоди подружжя, поваги до періодів плідності, пошанування людської гідності кожного члена подружжя. В цьому сенсі вчення енцикліки Humanae vitae (пар. 10‑14) і апостольського повчання Familiaris consortio (пор. пар. 14; 28‑35) слід наново розглянути, щоб пробудити в людях відкритість до життя, на противагу до менталітету ворожого ставлення до життя. Ми наполегливо закликаємо молоді пари бути відкритими до життя. Чинячи так, зможемо досягти більшої відкритості до життя в сім’ї, Церкві та суспільстві. Через свої численні установи для дітей Церква може допомогти створити не тільки суспільство, а й спільноту віри, які будуть прихильнішими до дітей. Сміливість народжувати дітей помітно зміцніє після того, як буде створено відповідну атмосферу прийняття для найменших, як також атмосферу сприяння, допомоги і надання порад у вихованні дітей для батьків (що можливе лише завдяки співпраці між парафіями, батьками та сім’ями). Вибір на користь відповідального батьківства передбачає формування совісті, яка є «найбільш таємною серцевиною і святинею людини. Там кожен перебуває наодинці з Богом і чує голос, що лунає у глибині серця» (GS 16). Що більше подружня пара намагається слухати у своєму сумлінні Бога і Його заповіді (пор. Рим 2, 15) і отримує духовний супровід, то більше її рішення будуть вільними від суб’єктивного свавілля і спроб пристосуватись до типової поведінки людей там, де вони проживають. З огляду на цю гідність людського сумління Церква рішуче відкидає насильне втручання держави з метою нав’язати контрацепцію, стерилізацію і навіть аборти. Слід заохочувати використання методів, заснованих на «законах природи і періодах плідності» (HV 11), оскільки «ці методи поважають людські тіла подружжя, заохочують прояви ніжності між ними і сприяють засвоєнню справжньої свободи» (Кодекс канонічного права, 2370). Наголос треба робити більше на тому, що діти — це прекрасний дар Божий і радість для батьків та Церкви. Через них Господь оновлює світ.

Цінність людського життя на всіх етапах існування

64. Життя — це дар від Бога і таємниця, яка перевершує нас. З цієї причини жодним чином не можна заперечувати право на життя від його початку і до самого кінця. Навпаки, необхідно гарантувати особливу увагу до всіх етапів людського життя. Сьогодні суспільства дуже легко піддаються спокусі «розглядати людську істоту як корисну річ, якою можна покористуватись, а потім викинути. Ми дали поштовх появі культури “зужитих речей (використаних і згодом викинутих як непотріб)”, яка сьогодні поширюється» (EG 53). У зв’язку з цим сім’я, за підтримки суспільства на всіх рівнях, повинна приймати ненароджене життя і виявляти турботу про нього аж до кінцевих стадій людського існування.

Щодо трагедії абортів Церква, перш за все, підтверджує священний і недоторканний характер людського життя, і практично здійснює служіння на користь життя (пор. EV 58). Через свої інституції Церква консультує вагітних жінок, підтримує самотніх матерів, допомагає покинутим дітям і стоїть поряд із тими, хто пережив аборт. Нагадуємо тим, хто працює в медичних установах, про моральний обов’язок слідувати власним переконанням згідно з голосом свого сумління. Церква не тільки наголошує на нагальній необхідності обстоювати право на природну смерть, виключивши агресивне надмірне лікування та евтаназію, але також піклується про людей похилого віку, захищає людей з особливими потребами, допомагає невиліковно хворим, втішає вмираючих і рішуче відкидає смертну кару (пор. Кодекс канонічного права, 2258).

Усиновлення і прийомне батьківство

65. Усиновлення дітей-сиріт та дітей, полишених власними батьками, і прийняття їх як рідних у дусі християнської віри це вияв справжнього сімейного апостольства (пор. АА 11), яке не раз згадується і заохочується Учительським урядом Церкви (пор. FC 41; EV 93). Вибір на користь усиновлення і прийомного батьківства виражає особливий вид плідності у житті сім’ї, що перевершує випадки, коли безпліддя завдає подружжю реального болю. Таке рішення становить промовисту ознаку привітного ставлення до життя, свідчення віри і результат любові, що ще раз утверджує людську гідність дитини і батьків, особливо коли стосунки батьківства були відсутні у подружжя без дітей і в дітей без батьків. Отже, всі ініціативи, спрямовані на просування послуг з усиновлення, потребують нашої підтримки. Необхідно запобігати торгівлі дітьми між країнами і континентами з допомогою відповідних законодавчих заходів і державного контролю.

Спадкоємність відносин батьківства і виховання ґрунтується, як і в разі дітонародження, на статевій відмінності між чоловіком і жінкою. Розглядаючи ситуації, коли батьки хочуть дитину за будь-яку ціну або вважають, що наявність дитини — це їхнє право на самореалізацію, слід запропонувати усиновлення і прийомне батьківство (патронатне виховання), якщо його правильно розуміють як важливий прояв батьківства і виховання дітей. Слід допомогти людям усвідомити, що діти — чи то природні, чи усиновлені, чи взяті у прийомну сім’ю — це особи з власними правами, зокрема з правом на те, щоб бути прийнятими, любленими і огорнутими турботою, а не лише народженими на цей світ. Найкраща турбота про інтереси дитини має завжди лежати в основі будь-якого рішення про усиновлення чи прийомне (патронатне) батьківство. Як зазначив Папа Франциск, «діти мають право виростати в сім’ї з батьком і матір’ю» (промова до учасників Міжнародного колоквіуму на тему взаємодоповнюваності чоловіка і жінки, організованого Конгрегацією з питань віровчення 17 листопада 2014 року). Однак Церква мусить наголошувати, що там, де це можливо, діти мають право зростати у рідній сім’ї, отримуючи у сім’ї максимально можливу підтримку.

Виховання і турбота про дітей

66. Безсумнівно, один із ключових викликів, що постають сьогодні перед сім’ями, це виховання дітей, яке дедалі ускладнюється через сьогоднішню культуру і величезний вплив ЗМІ. Слід приділяти належну увагу потребам і очікуванням сімей, які у повсякденному житті є середовищем виховання, особистісного зросту, практичного та ґрунтовного переказування християнської віри, духовності й чеснот, які формують людське існування. Так, найчастіше сім’я — це місце, де народжується покликання до священицького чи богопосвяченого життя. Тому батькам радимо просити у молитвах Господа про безцінний дар покликання, щонайменше для одного зі своїх дітей. Щодо виховання, то необхідно захистити право батьків вільно обирати вид освіти для своїх малолітніх дітей, відповідно до їхніх переконань, беручи до уваги доступність і якість освіти.

Людям потрібна допомога для того, щоб процес осягнення людської зрілості був ефективним — навіть у подружніх відносинах, — а це передбачає постійно поглиблюване вміння приймати іншу особу і дарувати себе їй. У цьому допоможуть програми формаційної підготовки і поглиблення подружнього життя; буде також важливим християнське служіння мирян, які допомагатимуть іншим через свідчення власного життя. Велика допомога приходить від прикладу сімейних пар, які живуть у глибокій та відданій любові, заснованій на ніжності, повазі й здатності зростати з плином часу. У практичній площині, відкритість на народження дітей допомагає людині пережити таємницю життя, яка перевершує нас.

67. У різних культурах дорослі члени сім’ї зберігають свою незамінну роль у вихованні дітей. Проте в багатьох сферах ми спостерігаємо, як дедалі послаблюється роль батьків у вихованні дітей, зокрема через широку присутність ЗМІ у житті сім’ї, а також через схильність батьків делегувати або втрачати роль вихователів на користь третіх осіб. З іншого боку, медіазасоби (особливо соціальні мережі) об’єднують членів сім’ї, навіть на відстані. Використання електронної пошти та інших соціальних медіазасобів може тримати разом членів сім’ї впродовж певного часу. Крім того, ЗМІ надають можливість євангелізувати молодь.

Саме тому Церква покликана заохочувати й підтримувати сім’ї в їхніх зусиллях пильно і відповідально брати участь в освітніх програмах, що стосуються дітей та їх виховання. Синод одноголосно підтвердив, що первинною школою виховання є сім’я, і що християнська спільнота покликана підтримувати та об’єднувати свої зусилля на користь цієї незамінної ролі сім’ї у вихованні дітей. Слід заохочувати сім’ї, домовившись наперед про місце і час зустрічей, проходити навчання та обмінюватися досвідом. Батьків, як перших учителів та свідків християнської віри для своїх дітей, слід активно залучати до приготування їхніх дітей до прийняття таїнств християнського втаємничення (у римо-католицькому обряді Таїнство Миропомазання як одне з таїнств втаємничення  приймають після 10 років, і цьому передує катехизація).

68. Католицькі школи відіграють життєво важливу роль, оскільки допомагають батькам виконувати їхній обов’язок виховання дітей. Католицька освіта підтримує згадану роль сім’ї, забезпечує хорошу підготовку та виховання у чеснотах і цінностях, а також пізнання доктрини Церкви. Слід заохочувати католицькі школи виконувати свою місію: допомагати учням ставати зрілими дорослими особами, які дивляться на світ із любов’ю Ісуса і ставляться до життя як до покликання служити Богові. Таким чином, католицькі школи відіграють важливу роль у євангелізаційній місії Церкви. У багатьох частинах світу католицькі школи — єдині, що забезпечують реальні можливості для дітей із бідних сімей, особливо для молодих людей, пропонуючи їм альтернативу бідності й спосіб зробити реальний внесок у суспільство. Слід рекомендувати і підтримувати католицькі школи у реалізації їхньої діяльності у найбідніших спільнотах, їхнє служіння малозабезпеченим та найбільш вразливим членам суспільства.

Розділ III.

Сім’я і душпастирський супровід.

Складні ситуації

69. Таїнство шлюбу — вірний і непорушний союз чоловіка й жінки, який передбачає взаємне прийняття одне одного та відкритість на нове життя; це велика благодать для цілого людства. Церква має обов’язок і радість проголошувати цю благодать кожній людині в будь-якій ситуації. Сьогодні Церква гостріше відчуває свою відповідальність у тому, щоб допомогти охрещеним наново відкрити, як благодать Божа діє в їхньому житті, навіть у найскладніших ситуаціях, аби могти привести їх до повноти Таїнства Подружжя.

Синод висловлює вдячність і підтримку сім’ям, які шанують красу християнського шлюбу; водночас Синод висловлює бажання проголошувати важливість душпастирського розпізнавання життєвих ситуацій, коли людям важко пошанувати і прийняти Таїнство Подружжя як дар, або коли вони різними способами компрометують цей дар. Підтримка і розвиток душпастирського діалогу з цими членами Церкви, щоб допомогти їм осягнути сталу відкритість на повноту Євангелія про шлюб і сім’ю, — це серйозна відповідальність. Душпастирі повинні визначити моменти, які сприятимуть євангелізації, людському і духовному розвиткові тих, кого Господь довірив їм для опіки.

70. Душпастирське служіння стосовно сім’ї виразно пропонує євангельське послання і збирає позитивні елементи, наявні в тих ситуаціях, які ще не або вже більше не відповідають цьому посланню. У багатьох країнах зростає кількість пар, які живуть разом (вільним співжиттям), не користуючись перевагами канонічного або цивільного шлюбу. У деяких країнах традиційний шлюб влаштовується за взаємною згодою між сім’ями, і часто святкується поетапно у кілька кроків. У ще інших країнах дедалі більше зростає кількість тих, хто жив разом вільним співжиттям протягом тривалого часу, а потім звертається з проханням до Церкви про церковний шлюб.

Найчастіше вибір звичайного безшлюбного співжиття — це наслідок не тільки загального несприйняття сталих інститутів і небажання приймати на себе непохитні зобов’язання, а також сподівання відчувати безпеку у житті (розрахунок на певне місце праці й стабільну зарплату). І нарешті, в різних країнах пари безшлюбного співжиття стають дедалі численнішими, бо люди не тільки відмовляються від цінностей сім’ї та шлюбу, але для багатьох громадян шлюб став розкішшю через їхнє матеріальне становище. Відповідно, у згаданому випадку, брак матеріальних ресурсів змушує подружні пари жити у громадянському шлюбі. Усі ці ситуації мають вирішуватися в конструктивному ключі, аби перетворити їх на нові можливості, що провадять до навернення і отримання повноти Таїнства Подружжя у світлі Євангелія про сім’ю.

71. Вибір на користь громадянського шлюбу, або — у багатьох випадках — звичайного безшлюбного співжиття, ґрунтується часто не на упередженні чи спротиві до сакраментального шлюбу, а зумовлений культурними ситуаціями або непередбаченими обставинами. У багатьох обставинах рішення жити разом безшлюбним співжиттям — це знак відносин, які насправді приведуть в майбутньому до стабільного подружнього союзу. Такий намір співжиття, який згодом перетвориться у сталий, надійний союз, відкритий до нового життя, можна вважати зобов’язанням, яке приведе до Таїнства Шлюбу, відкриття Божого плану для свого життя.

Необхідно заохочувати шлях зростання, який може привести до сакраментального шлюбу, якщо проглядаються ознаки щедрої (безкорисливої) та витривалої любові у пари, а саме: бажання шукати спершу благо іншої людини, а не своє власне; досвід прощення, яке вміють просити і дарувати; і прагнення створити сім’ю не задля себе, але щоб відкритись на благо церковної спільноти і всього суспільства. Докладаючи старань привести пару до Таїнства Шлюбу, варто цінувати (пошанувати) згадані ознаки любові, які є належним відображенням Божої любові, наявної у справжніх подружніх стосунках.

72. Питання, що стосуються мішаних шлюбів, вимагають особливої уваги. Шлюби між католиками та іншими охрещеними особами «мають свої особливі характеристики, але вони містять численні елементи, які цілком можна використати на добро і розвивати, беручи до уваги їхню внутрішню цінність і той внесок, який вони можуть зробити в екуменічний рух». Для цієї мети «необхідно докласти зусилля, щоб налагодити сердечну співпрацю між католицьким і некатолицьким священнослужителем від часу підготовки до шлюбу аж до моменту уділення шлюбу» (FC 78).

Щодо доступу до Таїнства Євхаристії необхідно пам’ятати, що «рішення про допущення некатолицької сторони у шлюбі до Святого Причастя необхідно приймати у відповідності до загальних норм із цього питання, що стосується як християн східних православних Церков, так і християн інших конфесій, беручи до уваги особливу ситуацію укладення Таїнства Шлюбу двома охрещеними християнами. Хоча наречені у мішаному шлюбі поділяють участь у таїнствах Хрещення і Подружжя, спільна участь у Пресвятій Євхаристії можлива лише за виняткових обставин, і в кожному конкретному випадку рішення приймається відповідно до ухвалених норм […]» (Папська Рада зі сприяння християнській єдності, Вказівки щодо застосування принципів і норм екуменізму, 25 березня 1993 р., 159‑160).

73. Шлюби між особами різної релігійної приналежності становлять особливе місце для міжрелігійного діалогу у повсякденному житті й можуть бути знаком надії для релігійних спільнот, особливо там, де існують конфліктні ситуації. Кожен може ділитися своїм духовним досвідом або пошуками якоїсь релігії, якщо один із наречених невіруючий (пор. 1 Кор 7, 14). У той же час шлюби між особами різної релігійної приналежності вносять певні труднощі, зокрема плекання християнської ідентичності сім’ї та релігійного виховання дітей. Подружжя покликане дедалі більше змінювати свої початкові почуття взаємної привабливості у щире бажання добра іншому.

Така відкритість також перетворює приналежність до різних релігійних традицій у можливість покращити якість взаємовідносин. Значна кількість домогосподарств, утворених подружніми парами з особами різної релігійної приналежності, на місійних територіях, ба навіть у країнах із давньою християнською традицією, терміново вимагає застосування диференційованої душпастирської турботи відповідно до різних соціальних і культурних контекстів. У деяких країнах, де не існує свободи віровизнання, наречені-християни зобов’язані перейти в іншу релігію, аби укласти шлюб, і тому не можуть відсвяткувати церковний шлюб через різну релігійну приналежність (нерівність у культі) або неможливість охрестити своїх дітей. Тому ми ще раз наголошуємо на необхідності поваги до релігійної свободи кожного.

74. Хоча мішані шлюби і шлюби з нерівністю в культі можуть бути потенційно плідними, однак вони можуть призвести також до критичних ситуацій, які нелегко вирішувати, швидше на душпастирському, ніж на нормативному рівні, а саме стосовно питань релігійного виховання дітей, участі у літургійному житті кожного з подружжя та обміну духовним досвідом. Аби конструктивно дати раду з відмінностями у галузі віри, слід приділити увагу особам, які укладають шлюб, і не тільки в період перед самим весіллям. Сім’ї, в яких один із подружжя католик, а інший — невіруючий, стикаються з унікальними проблемами. У таких випадках можна стати свідками здатності Євангелія проникати у такі ситуації (завдяки особистому свідченню), і це може зробити можливим виховання дітей у християнській вірі.

75. Особливі проблеми виникають тоді, коли особа у складній сімейній ситуації хоче охреститися. Ці люди уклали стабільний шлюб на момент, коли принаймні один із них не був знайомий з християнською вірою. У таких випадках єпископи покликані вдатися до душпастирського розпізнавання ситуації, яке бере до уваги духовне благо подружжя.

76. Ставлення Церкви — таке, як у її Господа, який пропонує свою безмежну любов до кожної людини без винятку (пор. MV 12). Сім’ям, які мають членів із гомосексуальними нахилами, Церква нагадує, що кожна людина, незалежно від сексуальної орієнтації, заслуговує на повагу її гідності й шанобливе ставлення, при цьому ретельно уникаючи «будь-яких проявів несправедливої дискримінації» (Конгрегація у справах віровчення, Міркування щодо пропозицій надати юридичне визнання гомосексуальним союзам, 4). Особливу увагу приділено питанню душпастирського проводу сімей, які мають членів із гомосексуальними нахилами. Стосовно пропозиції поставити на один рівень із подружжям гомосексуальні пари «немає абсолютно ніяких підстав вважати, ніби гомосексуальні союзи яким-небудь чином схожі, або хоча б віддалено нагадують Божий план для шлюбу і сім’ї» (там само). Під жодним оглядом, як наголошує Синод, є неприйнятною ситуація, коли помісні (локальні) Церкви піддаються тиску стосовно цього питання, як і те, що міжнародні організації пов’язують надання фінансової допомоги бідним країнам із вимогою впровадження законів, які визнають «шлюб» між людьми однієї статі.

Супровід у різних ситуаціях

77. Церква з любов’ю бере участь у радощах, сподіваннях, печалях і тривогах кожної сім’ї. Щоб бути ближче до сім’ї як друг у спільній подорожі, Церква повинна керуватися належним ставленням, бувши мудрою та уважною до подробиць. Іноді необхідно бути поруч і слухати в тиші; іншого разу йти попереду і вказувати шлях; а іноді потрібно правильно діяти, підтримувати і заохочувати. «Церква повинна кожного впровадити у реальність — священиків, богопосвячених осіб і мирян — цього “мистецтва супроводу”, яке навчає нас зняти наші сандалі перед священною землею інших осіб» (пор. Вих 3, 5).

Темп цього супроводу «має бути стійким і обнадійливим, таким, що відображає нашу близькість і наш милосердний погляд, який зцілює, звільняє і стимулює зростання християнського життя» (EG 169). Основний внесок у душпастирську турботу про сім’ї має зробити кожна парафія, яка є родиною багатьох сімей, де невеликі спільноти, церковні рухи й асоціації живуть у гармонії. Супровід потребує спеціально підготовлених священиків і створення спеціалізованих центрів, де священики, богопосвячені особи й миряни можуть навчитися піклуватися про кожну окрему сім’ю, приділивши особливу увагу тим, які опинились у скрутному становищі.

78. Сьогодні надзвичайно необхідне служіння пасторальної турботи про пари, чиї сімейні стосунки зазнали краху. Хоча сепарація часто провадить до розпаду шлюбу як наслідку тривалого конфлікту між подружжям, однак це спричиняє ще більші страждання дітей, народжених у такому шлюбі. Самотність дружини, залишеної або змушеної припинити ситуацію, яка характеризується безперервним, жорстоким поводженням чоловіка, — вимагає особливої турботи з боку християнської спільноти. Запобігання випадкам домашнього насильства і їх виправлення вимагає тісної співпраці з правоохоронними органами, щоб вживати заходів проти насильника і забезпечити належний захист жертви. Також дуже важливо дбати про захист дітей від сексуального насильства.

Крім супроводу таких сімей, Церква виявляє «нульову терпимість» до таких випадків. Окремого розгляду потребують сім’ї, члени яких займаються певною діяльністю, що потребує особливої уваги з боку Церкви: наприклад, солдати, фізично віддалені від своїх сімей протягом тривалого часу, з чого випливають певні наслідки. Коли вони повертаються з війни, ці чоловіки й жінки часто страждають від посттравматичного синдрому і переживають проблеми совісті, яка ставить перед ними серйозні моральні питання. Такі сім’ї потребують особливої душпастирської уваги.

79. Невдача у шлюбі — це болісний досвід для всіх. З іншого боку, невдалий шлюб, який розпався, може стати нагодою для переосмислення, навернення і довіри до Бога. Кожний випадок усвідомлення чоловіком і жінкою своєї відповідальності за невдачу може стати нагодою знайти упевненість і надію у Господі. «Від серця Трійці, з глибин таємниці Бога випливає велике джерело милосердя. Це джерело ніколи не вичерпується, хоч би скільки люди черпали з нього. Щоразу, коли хтось потребує, він або вона може наблизитися до цього джерела, бо милосердя Бога безкінечне» (MV 25). Пробачити несправедливість — нелегко; але це шлях прощення, можливий завдяки Божій благодаті. Тому, отже, необхідна душпастирська допомога задля навернення й примирення, і допомога від спеціалізованих консультаційних та пасторальних центрів, які слід створити в дієцезіях. Усім членам шлюбу (чоловіку і жінці, їхнім дітям), що зазнав невдачі, потрібно запропонувати справедливе ставлення до них.

Християнська спільнота і її душпастирі зобов’язані просити подружжя, чий шлюб зазнав сепарації та розлучення, щоб вони й надалі ставилися одне до одного з повагою і милосердям, особливо задля блага дітей, які не повинні зазнавати нових страждань. Діти не можуть бути предметом розбрату між батьками; навпаки, потрібно шукати способи, щоб діти могли подолати пережиту травму від розбитого шлюбу і зростати в спокійній атмосфері, наскільки це можливо. У будь-якому разі Церква завжди наголошує на несправедливості, яка виникає у ситуації розлучення.

80. Неповні сім’ї з одним із батьків — це результат різноманітних ситуацій: рідні батько або матір ніколи не хотіли створити сім’ю; ситуація насильства, де один із батьків змушений втікати з дітьми від насильника; смерть одного з батьків; один з батьків добровільно залишив сім’ю; та інші ситуації. Хоч би якою була причина — один із батьків, що проживає з дитиною (дітьми), обов’язково потребує підтримки і розради від інших сімей, що належать до християнської спільноти, а також від душпастирських програм, які пропонує парафіяльна спільнота. Найчастіше такі сім’ї потерпають від серйозних економічних проблем, невпевненості щодо працевлаштування, труднощів із виплатою аліментів на дитину і відсутності постійного місця проживання. Тож душпастирська турбота повинна охопити як удівців / вдів, так і неповні сім’ї з їхніми дітьми.

81. Коли чоловік і дружина переживають труднощі у своїх відносинах, їм потрібно запропонувати допомогу і керівництво Церкви. Досвід показує, що завдяки належній допомозі та примиренню через благодать Святого Духа значний відсоток подружніх криз вдається успішно подолати. Знання того, як пробачати і приймати прощення, — це фундаментальний досвід у сімейному житті. Прощення між членами подружжя дозволяє їм відкрити правду про любов, яка триває вічно і ніколи не проминає (пор. 1 Кор 13, 8). Майже щодня люди потребують примирення у сімейних відносинах. Непорозуміння через стосунки з рідними, конфлікти через різні релігійні та культурні звичаї, різні погляди на виховання дітей, тривога з приводу економічних труднощів і суперечки, які виникають від шкідливих звичок, втрати роботи — ось лише кілька вельми поширених причин появи напружень і конфліктів у житті сім’ї.

Вкрай важливим стає мистецтво примирення, яке потребує підтримки Божої благодаті, а також самовідданої співпраці родичів і друзів, а іноді навіть зовнішньої допомоги та професійної підтримки. У разі подружньої зради — найболючішої ситуації — необхідна справжня й правильна допомога кожному з подружжя для відновлення стосунків. Порушена шлюбна обіцянка може бути зцілена; подружжя повинні навчитися надії на майбутнє, навіть з моменту дошлюбної підготовки. Дія Святого Духа має вирішальне значення у душпастирській опіці над поодинокими особами і членами неповних сімей, яка проявляється через прийняття Таїнства Примирення (Сповіді), і за необхідності — через духовне керівництво спеціально підготованих пасторальних працівників.

82. Для багатьох віруючих, які мають нещасливий досвід подружнього життя, розслідування і перевірка на недійсність шлюбу — це можливий хід дій. Останні документи, видані «з власної ініціативи» Папи (motu proprio), під назвою Mitis iudex Dominus Iesus та Mitis et Misericors Iesus, посприяли тому, що процедуру проголошення недійсності шлюбу спрощено. З допомогою цих документів Святіший Отець бажав «прояснити, що сам єпископ у своїй помісній Церкві, як її пастир і глава, є також тим, хто виносить судові рішення для ввірених йому вірних» (MI, Преамбула, Розділ III). Виконання цих документів доручене відповідальності єпископів-ординаріїв, які покликані судити деякі випадки самостійно, і в кожному окремому випадку забезпечити вірним найкращий доступ до правосуддя.

Це вимагає підготовки достатньої кількості співробітників, що включає духовенство і мирян, які присвятили себе першочерговому виконанню церковної судової діяльності. Також слід забезпечити особам, які перебувають у сепарації або переживають подружню кризу, необхідну інформацію, консультаційні послуги та посередництво, що тісно пов’язані з апостольством сім’ї. Ці служителі з сімейного апостольства також можуть приймати осіб у ході попереднього опитування до початку шлюбного судового процесу (див. MI, ст. 2‑3).

83. Свідчення тих, хто, попри складні умови, не спокусився створити інший сімейний союз і залишився вірним сакраментальному шлюбному союзу, заслуговує на визнання і підтримку Церкви. Церква хоче показати їм обличчя Бога, вірного своїй любові й завжди готового відновити сили і надію. Особи, які розійшлися (у сепарації) або розлучилися, але не створили нових сімейних союзів, часто є свідками подружньої вірності.Церква заохочує їх знайти у Євхаристії ту поживу, що підтримає їх у нинішньому стані.

Розрізнення та інтеграція

84. Охрещених осіб, які розлучилися й уклали інший цивільний шлюб, необхідно більше інтегрувати до християнських спільнот різними можливими способами, уникаючи при цьому будь-яких можливостей публічного скандалу. Логіка такої інтеграції — бути ключем до душпастирської турботи про них, турботи, яка не лише допоможе їм усвідомити свою приналежність до Церкви як тіла Христового, але й пережити радісний, плідний досвід перебування у Церкві. Вони охрещені, вони — брати і сестри, і Святий Дух виливає в їхні серця свої дари і таланти на благо усіх. Їхня участь може виражатися у різних церковних служіннях, які нині практикуються у галузях богослужіння, душпастирства, освіти та інституційного служіння, що вимагає душпастирського розпізнавання щодо того, які саме форми відчуження (відкинення) таких осіб можна подолати.

Такі особи не повинні почуватися, мовби вони відлучені члени Церкви, а навпаки: вони живі члени, що здатні жити і розвиватися у Церкві, й можуть сприймати її як матір, яка завжди вітає їх, піклується про них із любов’ю та закликає їх іти дорогою життя і Євангелія. Така інтеграція також необхідна у сфері турботи і християнського виховання їхніх дітей, які вимагають нашої найбільшої уваги. Те, що християнська спільнота дбає про цих людей, не ослаблює віри та свідчення Церкви на користь нерозривності шлюбу: навпаки, саме таким чином Церква виражає своє милосердя.

85. Святий папа Йоан Павло II запропонував всебічну, всеохопну політику, яка залишається основою для оцінки таких ситуацій: «Душпастирі повинні знати, що заради істини вони зобов’язані уважно вникати в кожну конкретну ситуацію (вдаватись до розрізнення). Адже існує відмінність між тими, хто щиро намагався зберегти свій перший шлюб і був несправедливо покинутий, і тими, хто з власної тяжкої вини зруйнував канонічно чинний шлюб» (FC 84). Тому обов’язок священиків — супроводжувати таких людей, допомагаючи їм збагнути їхню ситуацію згідно з ученням Церкви і рекомендаціями єпископа.

Корисним у цьому процесі є іспит совісті, зроблений на підставі роздумів і покаяння. Ті, хто розлучився і повторно уклав новий шлюб, повинні запитати себе: як вони вчинили щодо своїх дітей, коли їхні подружній союз переживав кризу; чи вони робили спроби примирення; у якій ситуації опинилась особа, яку покинули; яким є вплив нових сімейних відносин на решту членів попередньої сім’ї та церковної громади вірних; і який це дає приклад молодим людям, що готуються до шлюбу. Щирі роздуми можуть зміцнити довіру до Божої милості, яка доступна для кожного. Крім того, не можна заперечувати, що в деяких обставинах «осудність і відповідальність за діяння можуть бути зменшені або навіть зведені до нуля» (Кодекс канонічного права, 1735) з огляду на певні обмеження. Відповідно, судовий розгляд об’єктивної ситуації не повинен привести до судового висновку про «суб’єктивну осудність» учасників процесу (Папська Рада з питань законодавчих текстів, Декларація від 24 червня 2000 р., 2а). За певних обставин людям дуже важко діяти по‑іншому. Тому, підтримуючи загальне правило, слід визнати, що відповідальність стосовно певних дій або рішень не є однаковою в усіх випадках. Душпастирське розпізнавання, беручи під увагу наявність у людини правильно сформованого сумління, має взяти на себе відповідальність за ці ситуації. Навіть наслідки вчинених дій не є обов’язково такими самими в усіх випадках.

86. Шлях душпастирського супроводу і розпізнання провадить вірних до усвідомлення свого становища перед Богом. Бесіда зі священиком, розгляд ситуації зсередини сприяє формуванню правильного судження про те, що стримує від можливості повнішої участі в житті Церкви та практики церковного життя; що може заохотити і посприяти зростанню такої участі. Враховуючи, що поступовість (розгортання подій) не закладена у самому законі (див. FC 34), душпастирського розрізнення ніколи не можна відокремлювати від євангельських вимог правди та милосердя, які пропонує Церква. Це відбувається за виконання таких умов: смирення, поміркованості (виваженості) й любові до Церкви та її вчення, щирого пошуку Божої волі та бажання знайти досконалішу відповідь на наявну ситуацію.

Розділ IV.

Сім’я та євангелізація.
Сімейна духовність

87. Сім’я з її покликанням і місією є воістину скарбом Церкви. Однак, як св. Павло говорить про Євангеліє, «ми носимо цей скарб у глиняних посудинах» (2 Кор 4, 7). Над дверима до сімейного життя, як каже Папа Франциск, мають висіти «три вирази, про які я вже кілька разів згадував на площі св. Петра. Вирази: “можна?”, “дякую” і “перепрошую”. Справді, ці вирази відкривають шлях кожній сім’ї до хорошого життя, до життя у мирі. Це прості вирази, але їх не так просто застосувати на практиці! Вони містять у собі велику силу: силу зберегти цілим життя сімейного дому всупереч випробуванням тисячею проблем. Але якщо цих висловів бракує, сімейний дім поволі зазнаватиме руйнування, що може призвести до повного занепаду» (Папа Франциск, текст загальної аудієнції, 13 травня 2015 року).

Папське вчення — це запрошення поглибити духовний вимір сімейного життя, починаючи з поновного відкриття цінності сімейної молитви і слухання Слова Божого, що допоможе прийняти зобов’язання до милосердя. Євхаристія, особливо в День Господній, як ознака глибокого закорінення у церковній спільноті, — це основна пожива для духовного життя сім’ї (пор. Йоан Павло II, Dies Domini, 52; 66). Домашня молитва, участь у Святій Літургії та різні релігійні практики, наприклад, ушанування Діви Марії, — це ефективний засіб зустрічі з Ісусом Христом і євангелізації сім’ї. Це підкреслює особливе покликання подружжя — реалізувати з допомогою благодаті Святого Духа святість у подружньому житті, а також стати причетними до таїнства хреста Христового, яке перемінює труднощі й страждання на жертву любові.

88. Сімейна ніжність — це зв’язок, що об’єднує батьків одне з одним, батьків та їхніх дітей. Ніжність — це дарувати радість і пробуджувати радість в інших через почуття, що тебе кохають. Ніжність виражається певним чином, зокрема через подолання недоліків іншої особи завдяки люблячій турботі про нього, особливо коли є очевидними певні недоліки. Ніжне ставлення з делікатністю та повагою допомагає лікувати рани, відновлювати надію і відроджувати довіру до інших.

Ніжність у сімейних стосунках — це щоденна чеснота, яка допомагає долати внутрішні конфлікти і розбіжності у відносинах з оточенням. Саме тому Папа Франциск закликає нас задуматись: «Чи є у нас мужність вітати з ніжністю труднощі й проблеми тих, хто поруч із нами, чи ми надаємо перевагу безособовим рішенням — можливо, ефективним, але позбавленим тепла Євангелія? Як сильно світ сьогодні потребує ніжності! Божого довготерпіння, Божої близькості, Божої ніжності» (проповідь під час Пастирки — опівнічної Святої Меси з нагоди Різдва, 24 грудня 2014 року).

Сім’я — об’єкт душпастирської турботи

89. Аби бути вірними своїй місії, християнські сім’ї повинні добре розуміти, де їхні витоки, оскільки сім’ї не зможуть євангелізувати, не бувши спершу самі євангелізованими. Місія сім’ї це: бути плідним подружнім союзом; виховувати дітей; бути свідками Таїнства Подружжя; готувати інші пари до шлюбу; допомагати дружніми порадами іншим парам і родинам, які стикаються з труднощами. Отже, важливо докласти зусиль до євангелізації та катехизації всередині сім’ї. У зв’язку з цим слід цінувати й відвести належне місце сімейним парам і батькам як активним учасникам катехизації, особливо їхніх дітей, у співпраці зі священиками, дияконами, особами богопосвяченого життя і катехитами.

Ці зусилля починаються з моменту, коли пара починає зустрічатися. Сімейна катехизація стане у великій нагоді як ефективний метод у навчанні молодих людей і батьків, аби вони усвідомлювали свою місію бути євангелізаторами власної сім’ї. До того ж необхідно підкреслювати зв’язок між досвідом сімейного життя й таїнствами християнського втаємничення. Уся християнська спільнота повинна стати місцем, куди сім’ї можуть прийти, зустрітися і проконсультуватися, як слід їм жити у вірі, та ділитися порадами про те, що сприяє особистому зростанню і взаємному обміну дарами.

90. Церква повинна прищеплювати сім’ям почуття приналежності до спільноти віруючих, почуття «ми», у якому жоден член не забутий. Заохочуємо усіх розвивати свої навички і реалізувати життєві плани задля служіння Царству Божому. Нехай кожна сім’я, інтегрована у Церкву, відкриє для себе радість спілкування з іншими сім’ями, щоби служити загальному благу суспільства — пропагуючи політику, економіку і культуру, що служать інтересам сімей; використовуючи соціальні мережі та ЗМІ, які дають змогу створювати невеликі групи за інтересами з сімей, що є живими свідками євангельських цінностей. Сім’ї мають бути підготовлені, навчені та уповноважені провадити інших до християнського способу життя. Сім’ї, готові жити як місіонери на службі Церкви, необхідно підтримувати і заохочувати до такої діяльності. Нарешті, ми відзначаємо важливість поєднання молодіжного служіння з сімейним служінням.

Взаємозв’язки між культурами та інституціями

91. «Церква, яка живе у різних умовах протягом століть, використовує відкриття різних культур для того, щоб у своїй проповіді могти поширювати і пояснювати добру звістку про Христа всім народам; щоб Церква могла глибше призадуматись над нею і краще її зрозуміти, щоб виразити її у літургійних службах, і у різноманітті життя громад вірних» (GS 58). Важливо пам’ятати про різні культури та мати повагу до унікальних характеристик кожної культури. Слова блаженного папи Павла VI заслуговують на нашу увагу: «Розрив між Євангелієм і культурою, без сумніву, — драма нашого часу, так само як це було і в інші часи. Тому необхідно докласти усіх зусиль, щоб забезпечити повну євангелізацію культури, або, точніше кажучи, культур» (EN 20).

Душпастирська турбота про шлюб та сім’ї повинна визнавати позитивні елементи, які переплетені у різних культурних і релігійних пережиттях та є «praeparatio evangelica» — приготуванням до Євангелія. У момент зустрічі з різними культурами євангелізація, по‑справжньому уважна до потреб сім’ї, не може не засудити сміливо будь-які форми тиску на сім’ю, які походять від культури, суспільства, політики або економіки. Посилене панування логіки ринкової економіки, яка сьогодні негативно позначається на автентичному сімейному житті, також сприяє посиленню дискримінації, зростанню бідності, соціального відчуження та насильства.

Численні сім’ї, що живуть в умовах економічної бідності, спричиненої безробіттям, відсутністю гарантій зайнятості чи соціальних послуг та послуг з охорони здоров’я, нерідко також неможливістю отримати кредит, стають жертвами лихварства (виплат відсотків за кредитами), а іноді змушені покинути свої будинки і навіть власних дітей. У зв’язку з цим пропонуємо створити відповідні економічні структури з підтримки таких знедолених сімей та структури, які сприятимуть підвищенню сімейної та соціальної солідарності.

92. Сім’я — це «первинна, життєво важлива клітина суспільства» (АА 11). Сім’я повинна віднайти своє покликання — підтримувати життя у суспільстві в усіх його аспектах. Важливо, щоб сім’ї завдяки спілкуванню та об’єднанню одна з одною знайшли способи співпраці з політичними, економічними і культурними інститутами задля побудови справедливішого суспільства. У цьому напрямку важливо розвивати діалог та співпрацю з різними соціальними інститутами і водночас заохочувати й підтримувати мирян, які по‑християнськи самовіддано працюють у культурній та соціально-політичній сферах. Зокрема, політики повинні поважати принцип субсидіарності та не обмежувати права сімей. У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на Хартію прав сім’ї (пор. Папська Рада у справах сім’ї, 22 жовтня 1983 року) та Загальну декларацію про права людини (10 грудня 1948 року).

Християни, які беруть участь у політичному житті, повинні мати серед своїх пріоритетів відданість захисту людського життя та інтересів сім’ї, оскільки суспільство, яке нехтує сім’єю, втрачає доступ до майбутнього. Сімейні асоціації та об’єднання, в яких спільно працюють представники різних християнських традицій (конфесій), своєю головною метою, серед іншого, вважають сприяння й захист: людського життя й сім’ї; свободи освіти; свободи віросповідання; знаходження правильного балансу між часом роботи і часом для сім’ї; права жінок у галузі праці; права на відмову від певних дій, безпосередньо пов’язаних із професійною діяльністю, з міркувань совісті.

Відкритість до місійної діяльності

93. Через таїнство Хрещення церковна сім’я за своєю природою є місійною і може зростати у вірі завдяки діленню цією вірою з іншими, насамперед зі своїми дітьми. Вже сам спосіб життя сім’ї у сопричасті — це первинна форма проголошення. Насправді, євангелізація починається в сім’ї, яка передає як тілесне, так і духовне життя. Роль бабусь і дідусів у переказуванні віри та релігійної практики не слід випускати з уваги; вони засвідчують зв’язок між поколіннями та зберігають великі традиції мудрості, молитви і доброго прикладу життя.

Сім’я, отже, є дієвою силою пасторальної діяльності, особливо завдяки проголошенню Євангелія та різноманітним формам свідчення своєї віри, а саме: солідарності з бідними; відкритості до різноманіття людей; захисту творіння; моральної та матеріальної солідарності з іншими сім’ями, особливо найбільш потребуючими; відданості загальному благу, а також зміні несправедливих соціальних структур, починаючи з найближчого середовища, де живе сім’я; практиці справ милосердя для душі й тіла, і прикладу духовного життя.

Висновки

94. Під час цього Синоду ми, Синодальні Отці, що зібрались довкола Папи Франциска, пережили ніжність і молитву всієї Церкви; ми йшли, як учні з Емауса, і розпізнавали присутність Христа у ламанні хліба в Євхаристійній трапезі, спілкуванні та обміні душпастирським досвідом. Ми сподіваємося, що результат цієї роботи, відданий у руки Наступника св. Петра, може подарувати надію та радість багатьом сім’ям у світі, керівництво для душпастирів і пасторальних працівників, та стимул до євангелізації. На завершення цієї доповіді ми смиренно просимо Святішого Отця розглянути можливість видати документ про сім’ю, аби сім’ї як «домашні Церкви» ще більше випромінювати Христа, який є Світлом для світу.

Молитва до Святого Сімейства

Ісусе, Маріє, Йосифе,
ви випромінюєте для нас красу істинної любові,
до вас ми звертаємося з довірою.
Святе Сімейство з Назарета,
вислухай наші прохання,

щоб наші сім’ї стали місцем сопричастя і молитви,

справжньою школою Євангелія
і малими домашніми Церквами.
Святе Сімейство з Назарета,
допоможи нашим сім’ям ніколи більше не зазнати
досвіду насильства, відкинення і поділу;
даруй всім, хто постраждав або знеохотився,
необхідну розраду і зцілення.
Святе Сімейство з Назарета,
допоможи постійно пам’ятати
про святість і непорушність шлюбу,
про красу сім’ї у Божому плані.
Ісусе, Маріє, Йосифе,
вислухайте наші молитви.
Амінь.

З англійської переклав Ігор Леньо, Mag. Theol.,
Інститут родини та подружнього життя Українського католицького університету