Надто часто ми захоплюємося людьми, а не Духом Божим, який там є — в них, через них, або й попри них.
Людина — обманна, вона має кращі та гірші часи, але Господь — незмінний. Кожний з нас — грішник і підтверджує це, падаючи. Попри це Бог зважується використовувати нас такими, як ми є: неповних, недосконалих, більш або менш освячених. Саме тому ми як храм із живих каменів вказуємо не на себе, а на Христа, вигукуючи: слава! «Не нам, Господи, не нам, тільки Імені Твоєму».
Отець наш — щедрий, також і в уділенні помазань своїм знаряддям. Але не для того, щоби їх потім ушановували і робили з них — як у ситуації з Павлом і Варнавою — напівбожественні об’єкти прославлення (див. Діян 14, 15). Радше для того, аби вони, розуміючи свою слабкість і крихкість, вказували на Господа й переконували: «То Він є гідний!»
Тоді, йдучи за такими мужами Божими, не зазнаєш розчарування, коли їм трапиться впасти. Твоє серце не згіркне. Заміниш розчарування у молитву за того лідера. Бо в кінцевому підсумку ми йдемо за Ісусом, а не за людиною — хоч чи вона була невідомо як високо помазана, або хоч би як низько вона впала. За Ісусом ідемо.
фінансово.
Щиро дякуємо!
