У свято Преображення Господнього, яке Церква відзначає 6 серпня, вірні під час св. Меси разом з іншими молитвами звертались до Господа з проханням, щоб світ ніколи не зазнав більше жахіття атомного удару, як це було у минулому століття в Хіросімі і Нагасакі. Адже атомна бомба була скинута на Хіросіму 6 серпня 1945 року. На Нагасакі – 9 серпня. У світі, на жаль, мало хто знає, що атомне бомбардування Нагасакі не було другим і останнім застосуванням цієї пекельної зброї … Вона була застосоване ще втретє. Через 9 років після закінчення Другої світової війни.
Зараз я не хочу з’ясовувати, чия точка зору правильна: хто однозначно вважає атомне бомбардування японських міст воєнним злочином, і тих, хто вважає це породженим війною злом, якого неможливо було уникнути. Адже якби не капітуляція Японії, яка стала слідством ядерного удару, вважають останні, війни могла б затягнутися, а союзникам довелось висаджувати десант на Японські острови. І тоді відчайдушний опір фанатично відданих імператорові армії і населення коштував би життя сотень тисяч американців, англійців, австралійців, новозеландців, можливо – китайців і росіян, і тих же самих японців. Хочу звернути увагу на інше: якщо застосування ядерної зброї проти країни-агресора (згадаймо, що саме Японія розв’язала війну на Тихому океані) гідне засудження (адже внаслідок його застосування загинули, здебільшого невинні мирні люди – 70 тис. у Хіросімі і 60 тис. в Нагасакі), то чим, як не злочином, треба назвати застосування цієї ж зброї … проти власного народу? Проти громадян своєї ж держави? А саме це і відбулось о 9 годині 53 хвилини 14 вересня 1954 року на Тоцкому полігоні Південно-Уральського військового округу Радянського Союзу. В пам’ять про цю подію на полігоні встановлено меморіальну таблицю з лаконічним написом: «У вересні 1954 р. на території полігону проводились тактичні навчання військ під керівництвом Маршала Радянського Союзу Г.К. Жукова».
Того осіннього ранку тиша оренбурзького степу була розколота страшним гуркотом. Радянський бомбардувальник Ту-4 (до речі, «піратська» копія американського бомбардувальника В-29, з якого було скинуто ядерні бомби на Японію) з висоти 13 кілометрів скинув бомбу, потужність якої перевищувала сумарну потужність бомб скинутих на Хіросіму і Нагасакі. Скинув, як пишуть в повідомленнях про військові навчання, «на позиції умовного противника». Противник був «умовним», але люди, які займали «позиції умовного противника», були реальні. Радянські громадяни, солдати і офіцери радянської армії. Росіяни і українці, грузини і латиші, казахи і білоруси, молдовани і узбеки, татари і вірмени…
«Тим, що оборонялись, потрібно було в окопах, траншеях і бліндажах пережити ядерний вибух в безпосередній близькості від себе. Крім того, "бути готовими закрити пролом в обороні, що утворився внаслідок ядерного удару …» («Красная Звезда», 9 липня 1992).
Ті, хто оборонялись були не одні. Їх була меншість. А ті, кого була більшість, ті, що наступали, повинні були відразу після вибуху кинутись в атаку на вражену ядерним ударом оборону «умовного противника». Грибовидна хмара вибуху тільки-но почала підніматися вгору, залунали команди: «До гармат!», «По машинах!», «В атаку – вперед!» З індивідуальних захисних засобів – тільки паперові накидки одноразового використання, які повинні були прикрити від радіоактивного пилу, що сипався згори на голови десятків тисяч вояків, що йшли в атаку майже через епіцентр вибуху. Чи багато їх там було? Найчастіше називають цифру 45 тисяч. Але є інформація, що 45 тисяч тільки наступали «в умовах реального застосування ядерної зброї». Ще 15 тисяч в цих же «умовах» оборонялись. Але не будемо це з’ясовувати. Навіть, якщо і 45 тисяч. 45 тисяч молодих здорових чоловіків, що миттєво стали інвалідами.
Не можу сказати як і наскільки ефективно могли допомогти і допомагали японські і американські лікарі тим з мешканців Хіросіми і Нагасакі, які не загинули безпосередньо від вибуху, а були вражені радіацією. Але відомо, що за ними здійснювалось лікарське спостереження. Вже хоча б для того, щоби побачити, як протікає досі невідома хвороба. Про учасників навчань на Тоцкому полігоні забули. І поки існувала радянська імперія — не згадали. Згадали тільки у 1992 р., через 38 років після події. А згадати довелось, тому що в деяких пострадянських країнах, передусім в країнах Балтії, знайшлись, учасники цих подій, котрим пощастило дожити до розвалу червоного імперського монстра. А одному з них, колишньому молодшому сержанту Михайлові Аренсбургу, вдалось, на відміну від десятків тисяч інших, документально довести свою присутність на Тоцкому полігоні 14 вересня 1954 року. Він служив у батальйоні забезпечення полігону – тобто, не міг там не бути, що і було підтверджено довідкою з Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації. Тоді одна з латвійських газет оголосила про розшук ще живих постраждалих в Тоцкій трагедії.
У цитованому вище номері газети Міністерства оборони Росії «Красная Звезда» (свою назву з радянських часів вона не змінила) було надруковано: «Керівник навчань Г.К. Жуков подякував усім учасникам за майстерність, стійкість і мужність. Такі елементарні запобіжні заходи, як дезактивація техніки, зброї і обмундирування, не застосовувалися. У навчаннях брала участь величезна маса людей. Жодного спеціального медичного спостереження за станом їх здоров'я не було. Засекречені і забуті, вони жили, як могли, без жодної уваги з боку держави. Кожен дав підписку, зобов'язавшись під присягою мовчати про це протягом 25 років».
Віктор Суворов присвятив Тоцькій трагедії одну главу в книзі «Тінь перемоги» (з неї, до речі, я і взяв наведені цитати). Він пише: «Заради збереження таємниці, всім учасникам в їхніх документах було зроблено фальшиві записи, що у вересні 1954 року вони знаходилися на Далекому Сході, на Крайній Півночі або в Середній Азії». Яке це мало для них наслідки? Повернувшись додому (а багато з них після навчань були звільнені з військової служби за станом здоров’я) вони не тільки були позбавлені можливості лікуватись. Страждаючи від до цього часу невідомої хвороби, вони не могли навіть сказати лікарям про її причини. Чим допоможе йому сільський фельдшер або лікар районної лікарні якщо, колишньому солдату чи офіцеру «заборонено навіть натякнути на причини хвороби? А якщо і натякне, то ніхто йому не повірить, бо в документах у нього — відповідними підписами і печатками завірено зовсім інше […] Тому учасники цих навчань тихо, мовчки і швидко вимирали».
Це був не єдиний наслідок. Адже тих, хто «схопив» дозу опромінення (інтенсивність випромінювання в деяких місцях була така, що виводила з ладу дозиметри), ніхто не попередив, що наслідки цього можуть дати про себе знати і в другому, і в третьому поколінні. І в дітей, і в онуків.
Учасники навчань після їх закінчення поїхали. Мешканці ж навколишніх сіл, яких на час навчань відселили, навпаки повернулись. І залишились жити на зараженій радіацією землі.
Найстрашніше, на мій погляд що ні ті, ні інші не були єдиними у цих стражданнях. Адже те, що сталося з ними, не було винятком. Це була закономірність. «Якщо чорнобильським "ліквідаторам" не видали довідок через поспіх, недогляд, а то і нехлюйство, то учасникам ліквідації наслідків аварії на «Маяку» в 1957 році, випробувань ядерної зброї на Тоцкому, Новоземельському полігонах, жертвам радіаційного опромінення в інших аварійних ситуаціях просто наказали мовчати під страхом притягнення до кримінальної відповідальності, про що, до речі, кожен з них давав підписку. А коли дозволили про все говорити, то від цих нещасних зажадали довідок. […] Скільки людей передчасно пішло на той світ лише тому, що навіть лікареві чоловік не міг відкритися, чому у нього насправді ця хвороба! Інколи в голову приходить крамольна думка: а чи не державна це політика?» («Красная Звезда», 27 серпня 1998).
Мені, на жаль, не вдалось з’ясувати, хто є автором цих рядків. Архів у електронній версії центральної російської військової газети містить її випуски тільки до 2001 року. Але «крамольну думку» він, на мій погляд, висловив правильно. Та й не крамольна вона зовсім, а така, що якнайбільше відповідає реальній дійсності. Так, це була державна політика. В імперії, що з 1917 по 1991 рік називала себе Союзом Радянських Соціалістичних Республік, протягом всієї її історії – дорадянської і радянською – людина ніколи не була самодостатньою цінністю. Згадаймо фразу, яку говорить один із героїв російського телесеріалу режисера Миколи Досталя «Штрафбат»: «А коли комуністи людей за людей вважали?». Згадаймо, що інша фраза (не знаю, правда це чи ні, що її любив повторювати ініціатор і керівник Тоцкого експерименту, за сумісництвом – «маршал перемоги» Георгій Жуков): «Чого жаліти людей? Баби нових народять», – була сказана більш ніж за двісті років перед тим, як комуністи прийшли до влади. Сказана однією з найбільш наближених до царя Петра І осіб: Олександром Меньшиковим.
Люди – неважливо росіяни чи представники інших народів імперії – завжди служили для неї матеріалом для досягнення її імперських цілей. «Матеріалом», який можна витрачати у кількостях, необхідних для їх досягнення: гробити на «великих будівлях» від Санкт-Петербурга до Байкало-Амурської магістралі, гнати на штурм позицій противника без належної підготовки або, взагалі без зброї, топити в Дніпрі під час його форсування без належних засобів, залишати без допомоги на аварійних атомних підводних човнах. А коли «матеріал» своє відпрацював і його вже не можна далі використовувати – викинути на смітник, не особливо переймаючись подальшою долею цих людей. Адже як інакше пояснити, що учасників Тоцких навчань примусили дати підписку про нерозголошення? Яку таємну інформацію вони могли розголосити? Про факт проведення навчань із застосуванням ядерної зброї? Так про це офіційно повідомили радянські ЗМІ. Про те, які явища відбуваються під час ядерного вибуху? Так це і без них відомо.
Чи змінила ставлення до своїх громадян сучасна Росія? Від висновків втримаюсь: краще нехай їх роблять самі росіяни. Побоююсь тільки, щоб не успадкували подібне ставлення до людей державні еліти інших пострадянських країн.
Чим закінчити цю розповідь? Закликом до молитви за те, щоб Тоцка трагедія ніколи не повторилась? Цього, на мою думку замало. Повторення таких чи подібних трагедій стане неможливим тільки там і тільки тоді, коли ті, в чиїх руках влада, будуть бачити в кожному зі своїх підвладних особистість, створену на образ і подобу Бога. За це і потрібно молитися.
фінансово.
Щиро дякуємо!
