Страхітливі подробиці звірств московських окупантів в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Мотижині, інших українських селах і містечках. Змішані почуття люті й болю. І неодмінне запитання: «Що це було — спалах людської злоби, який нічим не можна пояснити? Чи щось, що не піддається поясненню, виверження звіриних інстинктів?»
Як і чим пояснити, що у ХХІ столітті людина (якщо її така можна назвати) здатна не тільки відібрати життя в іншої людини — беззахисної, яка перед нею нічим не завинила, — але й робити це по-звірячому, неодмінно насолоджуючись стражданнями жертви? Ким були ті люди (знову ж таки, якщо їх можна так назвати): збоченцями? Патологічними садистами? Чи, може, в той момент, коли вони чинили ці страхіття, щось остаточно відібрало в них розум разом із залишками людяності? Такі й подібні запитання не могли не постати в голові будь-якої нормальної людини. У мене теж — хоча для мене все почуте, прочитане і побачене на знімках не стало несподіванкою.
Приблизно тижнем раніше мені довелось поспілкуватися по телефону з наочними свідками злочинів, скоєних московськими загарбниками в селах Миколаївщини. Отже, якщо хтось хоче пояснити трагедію Бучі, Ірпеня й Гостомеля садистськими збоченнями тих, хто там перебував, йому неодмінно потрібно поставити запитання: чи не забагато патологічних садистів у російській армії? Чи, може, ця армія тільки з таких і комплектується?
Якщо ж поглянути на історію держави, яка послала цю армію на нашу землю, можна неминуче дійти страшного висновку: по-іншому бути не могло. Те, що російське військо вчинило в Бучі, воно чинило століттями. Протягом усього часу його існування. І знову неодмінне запитання: «Чому?»
Сучасний російський історик Андрій Буровський пише: «Російські вчені, письменники, громадські діячі витратили чимало слини й чорнила, щоб обґрунтувати нехитру тезу. Мовляв, росіян, корінних європейців, спокусили злі азіати-татари. Це татари навчили самих російських рабства, холопства, жорстокості, впровадили у російське суспільство ідею “вікової дрімотної Азії”, що спочила на московських куполах… одним словом, зробили росіян хоча б частково азіатами». Але, на його думку «джерело проблем полягає зовсім не в монгольській навалі», а «в ізоляції від усього світу». У ХІХ столітті таку ж точку зору висловив польський автор Конрад Валішевський.
Не буду аналізувати твердження про «ізоляцію від усього світу», — а те, що проблема зовсім не в монголах, підтверджують факти. Перший з них — захоплення, розграбування і спалення Києва у 1169 році військами коаліції князівств, очолюваної володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. За часів Середньовіччя війни, також і на Русі, між окремими князівствами чи графствами не були рідкістю. Але велись вони або щоб приєднати до себе якісь території, або сісти на престол завойованого князівства. Андрій Боголюбський такої мети перед собою не ставив: особистої участі у поході на Київ не брав і на великокнязівський київський престол сідати не збирався. Його метою було сплюндрувати Київ, щоби так утвердити вагу і значущість свого князівства.
Коли хтось поруч живе краще за тебе, є дві можливості зрівнятися з ним. Або покращити свої умови життя, або — напасти на нього і грабунком, руйнуванням, плюндруванням знизити його життєві умови. Московія протягом своєї історії завжди обирала другий шлях. Київ, отже, було розграбовано і спалено, багато його мешканців забрано у неволю. Літопис ХІІ століття (в сучасному перекладі) так описує ці поді: «Грабували вони два дні увесь город: Поділ, і гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, а других в’язали. Жінок вели в полон, силоміць розлучали з мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів своїх». До монгольської навали залишався 71 рік, і Московська держава ще не створилась. А Москва (якщо вона тоді вже існувала) була нікому не відомим селищем у Володимиро-Суздальському князівстві.
Через 20 років після нашестя «диких» монголів (слово «дикі» в лапках — бо, як виявляється, імперія, створена цими «дикунами», Золота Орда, була розвиненішою і цивілізованішою, аніж зачата в її лоні Московія), у 1262 році містами північно-західної Русі прокотилося повстання проти збирачів данини. Повстали Новгород, Суздаль, Ярославль, Володимир, Твер. І разом із монголами активну участь у його придушенні взяли війська тодішнього володимиро-суздальського князя Олександра Ярославовича, прозваного Невським. Як пише вищезгаданий історик Андрій Буровський, дружинники князя «відрізали пальці, вуха і носи, сікли батогом полонених, палили дома й міста» нічим не гірше, ніж це могли б робити монголи. Трьома роками раніше цей самий князь жорстоко придушив антимонгольське повстання в Новгороді. Це все, однак, не завадило Російській Православній Церкві зарахувати Олександра Невського до сонму святих.
У 1478 році, захопивши Новгород, — скільки ж цьому місту дісталось! — дружинники тепер уже московського князя Івана ІІІ також влаштували там різанину. Від восьми до десяти тисяч новгородців — бояр, купців, священнослужителів та їхні сім’ї — були депортовані в Московію (практику депортацій, як бачимо, не Сталін вигадав). Їх гнали пішки, не дозволивши ані найняти сані, ані взяти теплий одяг. Багато з них, особливо жінки й діти, до кінцевого пункту не дійшли. Можна, спихнувши всю провину на Івана ІІІ, намагатися виправдати рядових дружинників та їхніх безпосередніх командирів. Адже рішення про примусове виселення тисяч новгородців не вони ухвалювали — вони тільки виконували те, що їм наказали! Нехай так. Але дозволити чи не дозволити нещасним вигнанцям взяти теплий одяг, дозволити чи не дозволити їхати на санях — це залежало від них. 1510 року те ж саме повторилось у Пскові, пізніше — у В’ятці, в Твері.
Минав час, мінялись великі князі й царі. І постійно тривали війни, поповнюючи перелік звірств, які чинило московське військо.
Після взяття Казані 2 жовтня 1552 року стрільці Івана IV Грозного, здобувши місто штурмом, влаштували «зачистку», яка коштувала життя багатьом його мешканцям, передусім — його оборонцям, серед яких були не лише татари. Гармати, розміщені на казанських стінах, обслуговували вірменські гармаші. Коли московське військо розпочало штурм, деякі з них, не бажаючи вбивати «братів»-християн, підняли стволи гармат так, що ядра пролітали поверх голів московитів, не завдаючи їм шкоди. Здобувши місто, Іван IV — мабуть, на знак вдячності — наказав посадити нещасних вірмен на палі. Саме після Казані московитів почали називати кацапами: від тюркського слова «кассаб», що в перекладі означає «м’ясник».
Можна, звісно, й тут сказати, що в усьому винен цар-самодур. Рядові московські вояки, як і раніше, тільки виконували те, що їм наказували. Але за часів Івана IV Московія воювала не тільки на сході. Воювала також і на заході. На самому початку Лівонської війни 1558-1583 років, яка закінчилася поразкою Московії, її військо впевнено просувалось на захід. Радянські історики, зокрема автори відповідної статті у Великій радянській енциклопедії, писали: «Латиське й естонське селянство повстало проти своїх споконвічних гнобителів — німецьких феодалів, зустрічаючи російські війська в Лівонії як своїх визволителів» (Большая Советская Энциклопедия, 2-е изд., т. 25, с. 103). Чи справді так було? Не знаю, — але точнісінько те ж саме писали про латиських, естонських і литовських робітників та селян, які 1940 року «з радістю сприйняли» встановлення в їхніх країнах радянської влади з приєднання до СРСР. Адже це принесло їм визволення від буржуазного гноблення. Тільки от чомусь після 1941 року естонців і латишів, які воювали проти своїх «визволителів», було вдвічі більше, ніж тих, хто воював за них…
Повернемось, однак, до Лівонської війни. «Просування армії (московської — прим. авт.) супроводжувалось воістину фантастичними звірствами, включно з дітьми, вирваними з лона матерів, заґвалтованими до смерті, спаленими живцем у монастирях та храмах, посадженими на палю й четвертованими». Це написав не заражений вірусом русофобії естонський чи латиський націоналіст. Це пише двічі згаданий вище Андрій Буровський у книжці «Оживший кошмар русской истории». І додає: «Сучасні захисники московитів і, головне, захисники імперської політики їхніх царів, сором’язливо ховають очі й мугикають, що “такі були часи” і що “німці робили так само”. Спеціально для тих, на кого можуть подіяти ці казки, я заявляю з усією відповідальністю: немає жодного свідчення про звірства німецької армії в захоплених ними містах і селах. Немає жодного». Повторю ще раз: це не русофобські вигадки. Автора наведених слів, який є парламентським помічником колишнього міністра культури РФ, а нині — голови російського воєнно-історичного товариства, голови міжвідомчої комісії РФ з питань історичної освіти та голови російської делегації на перемовинах з Україною Володимира Мединського, навряд чи можна запідозрити в русофобії.
Першому «імператору всеросійському» Петру І приписують створення російської регулярної армії, що прийшла на зміну стрілецькому війську. Так це чи не так, яка армія є регулярною, а яка — іррегулярною, з’ясовувати не збираюсь. Нехай цим займаються військові історики. Для нас це не важливо. Важливо те, що за Петра І стиль поведінки цієї армії стосовно мирного населення країн, куди вона ступала, не змінився. «Восени 1704 р. російські війська було введено і на територію Литви. […] Не можна казати, щоб місцеве населення зустріло російські війська з радістю, оскільки вони, як завжди, грабували і вбивали всіх, хто намагався чинити опір». Може, це якийсь русофоб написав? Знову ж таки, ні — написав російський історик слов’янських народів Юрій Денісов.
13 листопада 1708 року ця ж таки регулярна армія під безпосереднім керівництвом князя Меншикова вчинила криваву різанину мирних мешканців захопленого нею українського Батурина. Було вбито від 12 до 15 тисяч людей, зокрема жінки та діти.
Не стала гуманнішою російська армія і за часів «матушкі-государині» Катерини ІІ. В літопис «перемог російської зброї» за період царювання імператриці було вписано чимало, як говорила совєцька, а нині говорить російська пропаганда, «золотих сторінок». Одна з них — взяття російськими військами під командуванням Олександра Суворова турецької фортеці Ізмаїл узимку 1790 року. Здається, після цієї перемоги російських солдатів, що воювали під командуванням цього полководця, почали називати чудо-богатирями. Тільки на «золотих сторінках» не згадувалося, що за його наказом «чудо-богатирі» винищили в Ізмаїлі близько 10 тисяч мирних мешканців, серед яких було багато жінок і дітей. Цей «подвиг» Суворова, якого російські православні видання величають «російським архістратигом», увічнено пам’ятником, що, здається, і досі стоїть у тепер вже українському Ізмаїлі (другий пам’ятник Суворову стоїть у Херсоні — сподіватимемося, що ще недовго).
Але це не була остання «золота сторінка», вписана «російським архістратигом» у літопис «перемог російської зброї». Наступною стало придушення національно-визвольного повстання в Польщі під проводом Тадеуша Костюшка. 24 жовтня 1794 року російські війська штурмом взяли укріплене передмістя Варшави, Прагу (не плутати зі столицею Чехії). Українська Вікіпедія наводить уривок із наказу, що його було дано перед штурмом: «В доми не забігати, ворога, що просить пощади, щадити; беззбройних не вбивати; з бабами не воювати; малоліток не чіпати…» Але ще раніше, за наказом того ж Суворова, заради залякування було вбито близько 20 тисяч осіб цивільного польського населення. Що ж до наказу, даного безпосередньо перед штурмом Праги: згаданий вище російський історик Юрій Денісов у своїй книжці, присвяченій історії російсько-польських взаємин, пише, що «в цій битві російські солдати стосовно супротивника все зробили з точністю до навпаки» (Денисов Ю. Н. Р»оссия и Польша. История взаимоотношений в ХVII-XX веках». М.: ФЛИНТА: Наука, 2012, с. 352-353). Вони і вдиралися в доми, і вбивали всіх, хто потрапляв на очі, не зважаючи на вік і стать, і стріляли в натовпи, і ґвалтували, знову ж — хто потрапляв на очі: і світських жінок та дівчат, і католицьких черниць. Російські солдати — мабуть, сп’янілі від крові — бігали по вулицях із грудними немовлятами… нанизаними на багнети.
Вбивати дітей, як бачимо, російська армія почала не у 2022 році. Спроби деяких офіцерів зупинити криваву вакханалію виявились марними. Після описаних подій англійська і французька преса назвала Суворова «кровожерним напівдемоном», а для поляків його ім’я асоціюється не з воїном, а з катом. Під час придушення повстання на території сучасної Білорусі були випадки паплюження «боголюбивим» російським воїнством греко-католицьких храмів і спалення Святого Письма білоруською мовою.
У 2014 році начальник відділення по роботі з віруючими військовослужбовцями Центрального військового округу РФ протоієрей Андрій Канєв сказав, що з Олександром Невським і Олександром Суворовим сучасних російських вояків «споріднюють одинакові душевні якості». Буча, Бородянка, Ірпінь, Ворзель і Гостомель показали, що ці слова з правдою не розходяться.
100 з лишком років тому, під час Громадянської війни в Росії, цю «спорідненість» яскраво продемонстрували обидві сторони: червоні й білі. 22 травня 1918 року білогвардійці по-звірячому вбили 530 поранених червоноармійців на станції Суровікіно (нині — Волгоградська обл. РФ). Захопивши станцію, на якій стояли санітарні ешелони червоних, білі вчинили криваву розправу над пораненими беззбройними людьми. Їх не просто вбивали: перш ніж застрелити чи зарубати шаблею, їх викидали з вагонів, жорстоко били, виколювали очі. Лікарів і медсестер, які намагалися спинити різанину, також убивали. Це зробили білогвардійці. Червоні щодо катувань полонених і терору проти мирного населення якщо не перевершували білих, то, принаймні, їм не поступалися. Досить згадати масові розстріли білогвардійців, захоплених у полон в Криму восени 1920 року. А під час придушення антибільшовицького селянського повстання в Тамбовській губернії червона армія застосувала проти повстанців… хімічну зброю.
Про «подвиги» сталінських «визволителів» під час Другої світової війни в Німеччині та інших країнах Європи, де грабунок, мародерство, ґвалтування набули характеру пандемії, нині написано дуже багато. І це попри те, що в кожному військовому з’єднанні було видано накази, які вимагали гуманного ставлення до мирного німецького населення. І навіть попри те, що велику кількість військовослужбовців (тільки офіцерів понад чотири тисячі) за злочини проти мирного населення було засуджено військовим трибуналом, свавілля червоних визволителів ніщо не зупинило. А чи намагався хтось його зупинити? І чи не судили грабіжників і ґвалтівників «не за те, що зробили, а за те, що впіймалися»?
Прикладів можна навести безліч. Наведу ще один. Ось що написав секретар ЦК комсомолу Н. Михайлов у доповідній записці секретареві ЦК ВКП(б) Г. Малєнкову від 29 березня 1945 року: «В ніч із 23 на 24 лютого група офіцерів та курсантів у кількості 35 чоловіків з’явилась у п’яному вигляді на фольварк Грутенненг, оточила фольварк, виставила кулемети, обстріляла і поранила червоноармійця, що охороняв будинок. Після цього почалось організоване ґвалтування дівчат і жінок, що знаходились на фольварку». Чому я навів саме цей приклад? Та тому, що жертвою ґвалтівників цього разу стали не німецькі жінки і дівчата, а радянські, примусово вивезені до Німеччини з окупованих територій і визволені радянською армією. Дочекались «визволення»!
З розпадом Радянського Союзу перестала існувати радянська армія. Але не перестали існувати криваві «традиції». Бомбардування мирних міст у Сирії, раніше — руйнування чеченської столиці Грозного це переконливо довели.
Отже, трагедія Бучі, Ірпеня і Бородянки не стала чимось винятковим, випадком, що вибивається з ряду. Це тільки ще одна ланка в кривавому ланцюгу злочинів московського війська, який тягнеться століттями. Хотілось би, щоб ця ланка була останньою, але… Поки писалась ця стаття, світ сколихнула звістка про вбивство мирних людей на вокзалі в Краматорську. А в церкві в селі Лукашівка на Чернігівщині було знайдено тіла розстріляних московськими окупантами місцевих мешканців. Скільки таких страшних «знахідок» чекає попереду?
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
