Пошук «скреп» у зворотному напрямку

Раніше ті, хто активно проштовхує гендерну ідеологію з усім тим, що вона з собою несе (одностатеві шлюби, можливість зміни статі й інші проблеми), називали виступи за збереження традиційних сімейних цінностей «середньовічним мракобіссям» і «совком».

Досить згадати виступ урядової уповноваженої з питань гендерної політики  Катерина Левченко в етері Громадського радіо у грудні 2018 року, яка у захисті сімейних цінностей побачила небезпеку для країни. Злочинна війна, розв’язана проти України терористичним путінським режимом, дала таким діячам новий аргумент: «проросійські скрепи». Причому цей ярлик нерідко чіпляють і тим, хто, виступаючи за збереження сімейних цінностей, проти ЛГБТ не висловлювався. Геть і завдання такого перед собою не ставив! Так було, зокрема, у Кам’янці-Подільському, де ці самі «скрепи» побачили в Ході за сім’ю, що відбулася 21 травня ц.р. Не знаю, що було потрібно, щоб висунути такі звинувачення проти тих, хто молився за сім’ї наших захисників — живих і загиблих, — хто поклав квіти в міському Парку Героїв. Це потрібно не мати розуму чи не мати совісті? Скоріше — і першого, і другого разом. Але залишу це питання на совісті тих, хто знайшов «проросійські скрепи» в учасників ходи — звісно, якщо ця совість у них є. А я про те, що «проросійські скрепи» вони шукали не в тому напрямку. Професійним шукачам «проросійських скреп» варто показати, де їх шукати.

Але спочатку визначимося з поняттям «скрепи». Українська Вікіпедія так визначає це поняття: «Ідеологічна настанова в Росії, що позначає ‘традиційні цінності’ для населення РФ, яка набула популярності за часів пізнього путінізму, після того, як 12 грудня 2012 була використана в Посланні президента В. В. Путіна до Федеральних Зборів Росії».

До «традиційних цінностей для населення РФ» ще повернемось, а зараз з’ясуємо, звідки ці «духовні скрепи» взялися. Зробити це неважко: відповідь є в тій-таки Вікіпедії. Вперше цей термін з’явився у статті «Дорогу крилатому Еросу!», яку 1921 року написала російська революціонерка-більшовичка Олександра Коллонтай. Що необільшовик путін користується більшовицькою термінологію —не дивно. Але Олександра Коллонтай була ще й активісткою міжнародного феміністичного руху, активно виступала проти традиційних сімейних цінностей. 1920 року, займаючи посаду завідувачки жіночого відділу ЦК РКП(б), вона активно домагалася офіційного скасування моногамного шлюбу. Такі от «духовні скрепи».

Повернімось до «традиційних цінностей» для населення РФ. Занурившись в історію, ми побачимо вельми цікаві речі. А саме: традиційними для населення РФ є якраз те, що активно пропагують ЛГБТ-активісти. І традиція ця давна — сягає тих часів, коли не було не самої тільки росії, а навіть її ембріона — московського улусу Золотої Орди. З різних джерел, зокрема — з «Большой Совєтской Енциклопедії» (2‑ге видання; М. 1956.; т. 41, с. 570) відомо, що син володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського (того самого, чиї війська спалили і сплюндрували Київ у 1169 році) був одружений зі знаменитою грузинською царицею Тамарою Великою. Цей факт совєцькими авторами зазвичай подавався як доказ давніх «братерських зв’язків між російським і грузинським народами». Нагадаємо: ні росії, ні московії ще не існувало. Але БСЕ не каже того, про що говорить російська Вікіпедія (посилаюсь саме на російську, щоб ніхто не мав підстав звинувачувати мене у русофобії. — Авт.): «Згідно з грузинськими джерелами, Георгій (інші джерела називають сина Андрія Боголюбського Юрієм) показав себе пияком і вчинив «багато непристойних справ». Тамара протягом двох із половиною років терпіла пороки чоловіка і зверталась до нього через «достойних монахів, а потім і  сама віч-на-віч почала викривати його». Однак Юрій лише більше розлютився і почав  робити ще більш згубні вчинки. І тоді Тамара, «обливаючись сльозами, відправила його у вигнання»». Що це були за «непристойні справи»? Юрій Винничук у статті «Голуба Росія» пише, що володимирський княжич зраджував своїй дружині з чоловіками, чого цариця, вихована у християнстві (до речі, канонізована Грузинською Церквою) терпіти не стала. Щоправда, Юрій-Георгій теж не став миритися зі втратою свого становища; зібравши коло посіпак, підняв повстання, щоб захопити престол. Повстання було придушене. Коріння «традиції», як бачимо, глибоке.

У московії ж ця традиція розквітла буйним цвітом. У згаданій статті автор наводить слова митрополита Даниїла з його повчань, датованих 1530 роком, якими він описує тодішніх «трансгендерів»: «жінкам позаздривши, чоловіче своє обличчя на жіноче перетворили. Чи й зовсім хочуть жінками стати?» І справа не в самому явищі: воно існувало і в інших країнах, і до, і після, і одночасно. Справа у ставленні до нього: в Європі, на яку закликають рівнятися ЛГБТ-активісти, збоченців переслідували. Одностатеві зв’язки жорстоко карались також і в Запорізькій Січі. Натомість у московії — як на це у спогадах звертають увагу чимало іноземців, що в різні часи там побували, — це явище якщо і не вважалось нормою, то принаймні толерувалось. Причому в усіх верствах: від кріпосних рабів до монарших родин.

Хорватський священник Юрій Крижанич, який прожив у московії 18 років (1659-1677), писав: «Тут, у московії, із такого огидного злочину просто кепкують, і дуже часто публічно жартома один хвалиться гріхом, другий докоряє третьому, третій запрошує до гріха; бракує тільки, щоб привселюдно коїли цей злочин». Ще раніше англійський поет Джордж Тербервіл, який у складі дипломатичної місії відвідав москву 1568 року, був дуже здивований тим, що одружені чоловіки з більшим задоволенням займалися сексом із чоловіками й молодими хлопцями, аніж із власними дружинами. Своє здивування він виклав у вірші, вказавши на причину: в такий гріх чоловіка «ввергає хміль».

Від народу не відставали і царі. Не чужими були такі «розваги» першому московському монархові, що мав титул царя, — сім разів одруженому Іванові ІV на прізвисько «Грозний». Є низка свідчень про його зв’язок зі своїм фаворитом, опричником Федором Басмановим. Можна піддати сумніву свідчення князя Андрія Курбського через його особисту ворожість до царя. Можна скептично поставитись і до того, що написано у «Новинах із Московії, що їх повідомив дворянин Альберт Шліхтінг про життя й тиранію государя Івана» (лат. Nova ex Moscovia per nobilem Albertum Schlichtino; allata de Principis Iwani vita et tyrannide). Їхній автор, німецький дворянин, що перебував на службі у Великого литовського князя, потрапив у полон до московитів і провів у москві сім довгих років як слуга та перекладач особистого лікаря Івана ІV. Роки, проведені в неволі, навряд чи пробудили в ньому любов до московії. Але в автора «Записок про Московію» Генриха фон Штадена — німецького авантюриста, який добровільно перейшов на службу до Івана ІV, став його опричником і отримував від нього маєтки, — не було ніяких мотивів оббріхувати свого сюзерена. А він писав, що з Федором Басмановим та його батьком Олексієм цар вдавався до розпусти. Цікаво, що в радянському фільмі «Іван Грозний», знятому 1944 року, Федір Басманов (роль виконував Михайло Кузнєцов) танцював перед царем у жіночій сукні. Були в цьому фільмі й інші «пікантні» епізоди, з яких можна було зробити висновки про орієнтацію головного героя, через що західні кінокритики назвали «Івана Грозного» «першою гомоеротичною драмою». У ті часи, як відомо, фільми йшли у прокат тільки після перегляду особисто Сталіним. А до «Івана Грозного» «отець народів» ставився особливо прискіпливо: адже необмежена влада головного героя була немовби історичним аналогом його власної необмеженої влади. Ще до того, як фільм змонтували, Сталін уважно вичитував сценарій, переглядав відзнятий матеріал. І проти всього вищезгаданого не заперечив! Сподобалось, мабуть. Але залишимо поки Йосифа Віссаріоновича — до нього повернемось пізніше.

Вірність «традиції» зберіг і перший імператор російський Петро І на прізвисько «Великий», котрий узагалі високою мораллю не відрізнявся. Чого вартий його «Всєшутєйшій, всеп’янєйшій і сумасброднєйшій собор» — блюзнірські оргії, на яких глумились над усім, що в цивілізованому європейському суспільстві цінувалось і шанувалось як культурно-побутові та морально-релігійні підвалини (Згадаймо, що саме Петро, як писали підручники історії, «прорубав вікно в Європу» і намагався реформувати росію за європейським зразком). Тому навряд чи слушно ставити під сумнів свідчення про його «партнерські стосунки» зі своїм фаворитом О. Меньшиковим, за які різні люди в різні роки правління Петра були заарештовані. Лев Толстой, до речі, назвав Меньшикова «наложником» Петра, а деякі сучасні російські видання вказують, що той і той були «бісексуалами».

Гомосексуалістом був міністр освіти часів царювання Миколи І граф Сергій Уваров. Той самий Уваров, чиєму авторству належить «теорія офіційної народності» з її гаслом «Православіє. Самодержавіє. Народність» — тодішній аналог «русского міра». Призначення ним свого коханця Михайла Дондукова-Корсакова віце-президентом Академії наук та, за сумісництвом, ректором Санкт-Петербурзького університету гостро висміяв О. Пушкін: «В Академии наук заседает князь Дундук…»

Пушкін у віршованій формі також написав до свого знайомого, російського державного діяча і найвідомішого російського мемуариста ХІХ століття Филипа Вігеля, про його гомосексуальні схильності. Цей вірш, разом із рекомендацією зустрітися з «трьома милими красенями», Олександр Сергійович написав 1823 року у відповідь на лист «Філіпушкі» (так називали Вігеля знайомі), тоді віце-губернатора Бессарабії, з Кишинева. Вігель у своєму збоченні сам зізнавався: «Хоча мої гріхи або, краще сказати, мій гріх — великий, але не настільки, щоб доля визначила мені місцеперебуванням цю помийну яму». В «помийній ямі» довелось перебувати шість років: 1829 року Вігель був призначений віце-директором… Головного управління духовних справ іноземних сповідань (!). Після ліквідації у 1831 році Головного управління і створення в Міністерстві внутрішніх справ Департаменту духовних справ закордонних сповідань Вігель став виконавцем обов’язки директора. Хоч на цій посаді його не затвердили, він як виконавець обов’язків обіймав її до 1840 року, поки не пішов у відставку. А у своїх мемуарах викрив ще одного гомосексуаліста з тодішньої російської «верхівки» — Олександра Голіцина, міністра освіти і духовних справ часів царювання імператора Олександра І. За 13 років до свого міністерського призначення він, за наполяганнями  імператора, обійняв посаду обер-прокурора Святійшого Синоду. Нагадаємо, що Святіший правлячий синод був вищим державним органом церковно-адміністративної влади Російської імперії. Його заснував Петро І після того як скасував патріарше управління Російською Церквою. Російський поет ХІХ століття Микола Язиков писав 1824 року про те, що «нібито государ (імператор Олександр І. — Авт.) закликав до себе відомого содоміта Бантиш-Каменського і наказав йому скласти список всіх йому знайомих по цій частині, що Бантиш-Каменський надав йому такий список, почавши його міністром освіти» (Цит. за: Языков Н. М. Стихотворения и поэмы: Библиотека поэта. — Советский писатель, 1988. — С. 515). Якщо написане Язиковим правда, то саме собою виникає запитання: а навіщо государеві-імператору був потрібний такий список? Чи не шукав він собі достойного партнера? Тим більше, що, як пише Вікіпедія, Голіцин був довіреною особою імператора Олександра І, а той, своєю чергою, до кінця життя цінував його «близькість і поради». До речі, гомосексуальні нахили Голіцина також не залишив поза увагою Пушкін. І, знову ж таки, запитання: з чим був пов’язаний аж такий пильний інтерес Олександра Сергійовича до цієї теми?

Щоправда, покарання за гомосексуальні зв’язки у російській імперії існувало: його запровадили на початку ХVІІІ ст., але… тільки для військових. Усі інші «скрєпостниє» могли займатися такими розвагами безкарно. Всі — від кріпаків до можновладців. Тільки 1856 року в кримінальне законодавство внесли статтю за «мужеложество». Тепер уже для всіх. Але через 61 рік її скасували більшовики, разом з усім царським кримінальним законодавством. І «традиція» не тільки почала відроджуватись, а й досягла нечуваного раніше розквіту.

Та й навряд чи могло бути інакше, коли до влади прийшли ті, хто вважав сім’ю, традиції і мораль «буржуазними пережитками», а на комсомольських зборах розглядали питання на кшталт «чи може комсомолка відмовити своєму соратнику?» В різних містах більшовицької росії відкривалися гей-клуби (кого цікавить — зможе знайти в мережі фото з російських гей-клубів початку 1920‑х). Австрійсько-американський психоаналітик українського походження Вільгельм Райх усе, що відбувалось тоді в совєцькій росії, назвав «сексуальною революцією».  Провідний радянський фахівець із соціальної гігієни й санітарної статистики, згодом — доктор медичних наук і член-кореспондент Академії медичних наук срср Григорій Баткіс, якого Вікіпедія величає «совєцьким організатором охорони здоров’я», писав: «Революцiя не залишила каменя на каменi вiд старих i надто ненаукових законiв. Буржуазнi закони вимагають панування подвiйної моралi над сексуальнiстю… Що стосується гомосексуалiзму, содомiї та рiзних iнших форм сексуального задоволення, якi європейське законодавство розглядає як загрозу суспiльної моралi, то радянське законодавство ставиться до них як до так званих ‘природних’ статевих зносин. Усi форми статевого життя є приватною справою». У своїй написаній 1925 року праці «Сексуальна революція в Росії» (ні в срср, ні в постсовєцькій росії вона не видавалась) Баткіс проводив думку, що сексуальна революція є безпосереднім результатом, прямим продовженням Жовтневої революції, оскільки скерована на руйнування «старого сімейного та шлюбного порядку» як соціально несправедливого й історично приреченого.

1934 року «мужеложество» в срср знову було криміналізоване. Сталін, готуючись до завоювання світового панування під криваво-червоним прапором «світової пролетарської революції», розумів, що суспільство повинно бути міцним. Отже, сексуальну революцію та ліквідацію моногамної сім’ї як «буржуазного забобону» довелось відкласти до перемоги комунізму у всесвітньому масштабі. Як писала, аналізуючи вищезгадану працю Баткіса, сучасна російська соціологіня Ольга Здравомислова, сексуальна революція в совєцькій росії була не програна, а відкладена. Але… як казали римляни — що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику. Вище компартійне керівництво, яке закликало совєцьких громадян дотримуватися моральної чистоти, себе нею не дуже обтяжувало.

Відомо, що гомосексуалістом був перший радянський народний комісар закордонних справ Георгій Чичерін. Бісексуалістом був головний організатор масових політичних репресій 1937-38 років, тодішній очільник сталінського НКВС Микола Єжов. Коли настав його «час збирати каміння» й він сам опинився на лаві підсудних, серед інших звинувачень йому було інкриміновано гомосексуальні зв’язки. Це було єдине звинувачення, якого він не заперечував. Гомосексуалістом, а заразом і педофілом, був «улюбленець партії» Микола Бухарін, якого Сталін ласкаво називав «Бухарчик». До наших часів дійшов його лист до Сталіна, де Бухарчик, розкаюючись, зізнається «вождеві» в тому, що «бігав до Камєнєва». От і як тут визначити: чи це зізнання у своїх помилках, що привели його до табору політичних противників Сталіна, чи зізнання у зраді з іншим коханцем? Адже і деякі сторони поведінки «батька народів», попри те що він був двічі одружений і мав трьох дітей, наводять на роздуми. Те, наприклад, що йому подобалось чути на свою адресу, також і від чоловіків, запевнення в любові до нього: не в повазі, не у відданості навіть, а саме в «любові». Любив Йосиф Віссаріонович, щоб чоловіки в його присутності танцювали. Демонструвати таким чином «вождеві» свою любов і відданість доводилось і маршалам, і партійним високопосадовцям. Не дивно, отже, що не наказав Сталін вирізати з фільму «Іван Грозний» сцену з Басмановим у жіночому одязі. Звичку цілувати чоловіків в уста пов’язують із Леонідом Брежнєвим. Але зберіглися кадри кінохроніки, де так само цілує в уста чоловіків і Сталін. А крім того, вже після смерті «батька народів» у його паперах знайшлися виконані різними художниками замальовки оголених чоловіків-натурників із помітками, які «вождь» зробив своїм улюбленим синім олівцем.

Змінилося щось у постсовковій росії, в якій зусиллями її диктатора Путіна совок активно відроджується? Здається, ні. Адже ще в часи президенства Єльцина в популярній тоді газеті «Совєршенно сєкрєтно» з’явилася стаття, заголовок якої, щоб не перекрутити вкладений в нього сенс, я подаю без перекладу: «Голубиє єлі в Крємлє. І пілі тоже». А відносно недавно російський державний, громадський і політичний діяч Борис Миронов сказав, що нині в росії «приналежність до «голубого лобі» — основа кар’єри у владі». Ще раніше російський політтехнолог Станіслав Бєлковський казав, що «голубе лобі» завжди оточувало Путіна, а заборона ЛГБТ-пропаганди в росії якраз і служила для того, щоб відволікти увагу громадськості від цієї теми. А деякі російські видання, такі як «Медуза», стверджують, що в росії до ЛГБТ-спільноти належить… близько половини населення.

І, якщо вірити тому, на чому не раз наголошував відомий російський богослов і філософ, у минулому — протодиякон РПЦ і професор Московської духовної академії (був позбавлений сану нібито «за оббріхування Церкви». — Авт.) Андрій Кураєв, «традиційні для населення РФ» цінності живуть і в Російській Православній Церкві. Тій самій церкві, патріарх якої благословив «спеціальну військову операцію» і сказав, що її мета — щоб у Донецьку не було гей-парадів. У жовтні 2013 року о. Андрій писав у своєму блозі про наявність у Російській Православній Церкві «голубих архієреїв». На початку наступного року він уже говорив про «впливове голубе лобі» в РПЦ. Зокрема, в одному з телевізійних інтерв’ю заявив, що «десь у 60‑ті роки один із найпряміших кар’єрних шляхів був пов’язаний, на жаль, з ось такою поступливістю щодо деяких — дуже і дуже наділених владою — єпископів. І, як наслідок, склалось ось таке лобі. Це не означає, що всі єпископи такі, ні. Їх меншість. (…) Але біда в тому, що інші — залякані, інші — мовчать. Лобі — це не ті, хто щось робить; це ті, хто мовчать». Для підтвердження сказаного Кураєв повідомив про проведену навчальним комітетом РПЦ перевірку Казанської духовної семінарії, що було пов’язано зі скаргами семінаристів не тільки на сексуальні домагання, але й зґвалтування з боку керівників семінарії. При цьому о. Андрій відкрито назвав імена відомих йому «гомоієрархів». Згідно з його припущенням, «голубе лобі» сформувалося ще в радянські часи за допомогою КДБ й відтоді, не без підтримки спецслужб, змогло просунути в єпископат 40% (близько 49 осіб) «гомоієрархів».

Не буду писати всього, що говорив о. Андрій у своїх відеороликах. Кого цікавить — може пошукати в інтернеті; мені ж копирсатися в усьому цьому не приносить задоволення. Але, як на мене, вже сказаного достатньо, щоби зробити висновок: «совок» і «проросійські скрепи» треба шукати не в тих, хто захищає традиційні сімейні цінності, а в тих, хто організовує гей-паради і проштовхує законопроєкти про «одностатеві партнерства».