День, що в Україні тепер називається Днем перемоги над нацизмом, і відзначається наступного дня після Дня пам’яті і примирення, в сусідній державі все ще, як і в радянські часи, називається Днем Перемоги у Великій Вітчизняній війні.
Більше того — деякі російські користувачі соцмереж величають його у своїх дописах Днем Перемоги Росії над гітлерівською Німеччиною. Воно, щоправда, не дивно, адже міф «Великої Перемоги», що був однією з ідеологічних опор комуністичного режиму, продовжує виконувати цю роль і в нинішній Росії. І, може, не варто було б знову звертати на це увагу — чи так вже нам важливо те, що там робиться у «сусідів», коли у себе проблем вистачає? Якби не та обставина, що і в нашій країні є і сьогодні люди, готові поклонятися цьому ідолові. І це видно як і з заяв нардепів, котрі пропонували вислати делегацію для участі у святкуванні 75-річчя Перемоги в Москві (з відомих причин воно не відбудеться), так і з анонсів телепередач на деяких каналах, як «Інтер», де 9 травня називається «Дньом Победи в Вєлікой Отєчєствєнной войнє». Пишу без перекладу, як бачив на екрані. Не намагаючись глибоко розкривати глибинні причини, що породили ту страшну війну, а також — докладно зупинятися на її наслідках, хочу лише нагадати про деякі міфи, якими в СРСР оточували «Велікую Отєчєствєнную» і на підставі яких і випрацювався стереотип, що Радянський Союз — майже одноосібний переможець і рятівник людства від «фашистського поневолення», що так глибоко увійшов в свідомість багатьох людей на пострадянському просторі.
Міф 1. Радянський Союз – майже одноосібний переможець гітлерівської Німеччини.
Не маючи змоги заперечити участь у ІІ світовій війні інших країн антигітлерівської коаліції, радянські фальсифікатори історії намагались применшити їхню роль у перемозі над нацистською Німеччиною. І ключовим аргументом служив той факт, що відкриття другого фронту в Європі — висадка союзних військ в Нормандії — відбулось тільки 6 червня 1944 р. А оскільки про бойові дії союзних армій до цієї дати майже не говорилось ( а якщо говорилось, то як про щось неважливе, що на хід війни майже не впливало), у багатьох людей склалось переконання, що до 6 червня 1944 р. СРСР протистояв нацистському Рейху сам-на-сам. І перше, що викликає подив: чому «відкриттям другого фронту в Європі» вважається саме висадка в Нормандії? Адже 10 липня 1943 р. англо-американські війська висадились на Сицилії. Сицилія — не Європа? А через 54 дні, 3 вересня 1943 р. британська 8-а армія висадилась на італійське узбережжя, в Калабрії. А ще через шість днів 8, тільки вже американська армія висадилась в бухті Салєрно. Італія — це не Європа? Чи може у 40-их роках Італія до Європи не належала?
Але і це не все. Як згадував тодішній народний комісар військово-морського флоту СРСР М. Г. Кузнєцов, Сталін в листі Черчиллю від 18 липня 1941 писав щодо відкриття другого фронту: «Легше створити фронт на Півночі. Тут потрібні тільки дії англійських морських і повітряних сил без висадки військового десанту …» (Кузнецов Н. Г. Курсом к победе. М.; Воениздат, 1989, с. 209). Англійські морські і повітряні сили в цьому регіоні почали діяти ще до початку радянсько-німецької війни. І діяли всю війну.
Взагалі, щоб говорити про роль і участь у війні інших країн антигітлерівської коаліції — не тільки США і Великобританії — потрібно згадати, що ІІ світова війна не почалась нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. Її розпочав напад Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. А через два дні Німеччині оголосили війну Великобританія і Франція. Великобританія на той момент була гігантською колоніальною імперією. А це означало, що разом із нею у війну проти нацистської Німеччини вступили її домініони Австралія і Нова Зеландія і британська колонія Індія, пізніше — Південно-Африканський Союз та Канада. Таким чином ще задовго до початку радянсько-німецької війни, а точніше — тоді, коли СРСР ще був невоюючим (а з 17 вересня по жовтень 1939 р. — воюючим) союзником Гітлера, нацистському Райху вже протистояла коаліція з 8 держав. Правда, що вони не вдались відразу до активних дій, що стало однією з причин окупації Польщі (іншою, і чи не головною, був удар, нанесений Сталіним в спину Польщі 17 вересня). Але вже у квітні 1940 року англійські і французькі експедиційні сили воювали проти нацистів в Норвегії, потім, у травні, англійські війська воювали у Франції. Францію щоправда від поразки це не врятувало — за політичну недалекоглядність завжди треба розплачуватись. Далі, у березні-травні 1941 року англійські і австралійські експедиційні сили вели бойові дії проти німецьких та італійських загарбників у Греції та на о. Кріт.
Але ІІ світова війна не дарма називалась «світовою». Бойові дії велись не в одній тільки Європі. З червня 1940 року британські війська воювали проти союзної Гітлеру Італії на африканському континенті, з лютого 1941 р. — і проти африканського корпусу гітлерівського Вермахта. До початку радянсько-німецької війни ще залишалося близько чотирьох місяців. Війна в Африці тривала до травня 1943 р.
Війна велась не тільки на суходолі, а також на морі і в повітрі. Ще до 22 червня 1941 року німецький флот втратив найновітніший лінійний корабель «Бісмарк» (один із чотирьох), важкий крейсер (один із трьох), два (з шести) легких крейсера, 10 ескадрених міноносців (з 22, з якими Німеччина вступила у війну). Це тільки до початку радянсько-німецької війни. Потім в ході війни англійські кораблі і літаки потопили один важкий і два легких крейсера, два лінійних корабля, багато інших. Четвертий лінійний корабель в лютому 1942 р. був важко пошкоджений і до кінця війни в море не виходив. Радянський флот не потопив жодного німецького лінійного корабля, жодного крейсера, жодного ескадреного міноносця. Звичайно, хтось може іронічно сказати: «Великий внесок у спільну перемогу — кілька корабликів потопити! Що це у порівнянні з тією кількістю німецьких дивізій, розгромлених Червоною Армією!?» Війна на морі забирає менше людських життів, але завдає куди більше матеріальних втрат. Вартість будівництва одного тільки «Бісмарка» перевищувала вартість понад половини всіх німецьких танків, з якими Гітлер розпочав війну проти Радянського Союзу. Протягом усієї війни головні сили нацистського флоту діяли проти флотів Великобританії і США. Для того, щоб добитись перемоги у цьому протистоянні, що розгорталось на неосяжних просторах Атлантики, Німеччина реалізувала безпрецедентну програму будівництва підводних човнів. 1099 човнів – такого в жодній країні не було ні до, ні після. Сподіватимемось, що ніколи не буде. Спуск на воду одного підводного човна для війни в Атлантиці означав недоотримання 20-30 танків для Східного фронту.
Війна розгорталась і в повітрі. В 1941 р. німецька авіація скинула на британські міста 36,8 тис. тонн бомб, англійські Королівські повітряні сили відповіли — 14,6 тис. тонн бомб на німецькі міста. Наступного року англійська авіація скинула 35,5 тис. тонн. Бомбові нальоти тривали всю війну. Влітку 1942 р. до англійських повітряних сил долучились американські. З того часу до початку 1944 р. на Німеччину було скинуто близько 330 тис. тонн бомб. В радянській історичній літературі писалось, що значення цих бомбових ударів було невелике: страждало від них переважно цивільне населення, а військовим і промисловим об’єктам вони завдавали невелику шкоду. Цивільне населення дійсно страждало найбільше. Але й промислове виробництво в Німеччині внаслідок нальотів скоротилось. А головне — для протиповітряної оборони території Німеччини і окупованих нею країн в середині 1943 р. було задіяно 39 тис. зенітних гармат (можна тільки собі уявити яку прорву боєприпасів вони витрачали), більше половини винищувальної авіації і близько мільйона людей. І тут — одна з причин того, що до 1943 р. гітлерівці втратили перевагу в повітрі на німецько-радянському фронті. Подібних фактів можна навести значно більше, але й цього досить, щоб зрозуміти: сам-на-сам з нацистською Німеччиною і її сателітами Радянський Союз ніколи не воював.
Міф 2. Недостатній обсяг допомоги
В радянській історичній літературі нерідко можна було прочитати щось на кшталт «буржуазні фальсифікатори історій ІІ світової війни завжди перебільшували значення американських і англійських поставок Радянському Союзу озброєння, бойової техніки, продовольства тощо». Як доказ, наводилось порівняння кількості танків, літаків, артилерійських гармат отриманих від західних союзників і вироблених радянською промисловістю. В результаті виходило, що ця кількість дійсно була незначною. І тут ми маємо приклад, як можна сфальсифікувати факти, не говорячи неправди. Достатньо не сказати усієї правди. Адже крім літаків, танків і гармат війна вимагала ще дуже багато. А це «дуже багато», що надходило в Радянський Союз з-за океану, якраз і замовчувалось. Я не буду перераховувати усе, що Радянський Союз отримав — цей перелік безкінечний. Наведу лише кілька прикладів. Радянська оборонна промисловість, в першу чергу — авіаційна, в передвоєнні роки потребувала близько 4 тис. тонн алюмінію в місяць. Звичайно, з початком війни потреби значно збільшились. Головний постачальник цього металу — Дніпровський алюмінієвий комбінат у Запоріжжі — був втрачений в серпні 1941 р. Втрачені були і менші за потужністю Тихвинський і Волховський заводи. Єдиним постачальником залишався Уральський завод, але того, що він виробляв, було недостатньо. Значна частина потреб перекривали поставки алюмінію з Великобританія: 2 тис. тонн щомісяця. Більше ніж 56 тис. тонн поставила Америка. І якщо радянська історіографія говорила про колосальну кількість збудованих під час війни літаків, то про те, з якого металу вони будувались, не згадувалось. А алюмінію потребував не тільки авіапром.
А крім того, зі Сполучених Штатів Радянський Союз отримав 2,3 млн. тонн сталі. З чого б будувались радянські танки і гармати, з чого б виготовлялись снаряди і бомби тоді, коли були втрачені головні центри металургійного виробництва на півдні України? У довоєнні роки Радянський Союз займав друге місце в світі за видобутком нафти — в середньому близько 30 млн. тонн щороку. Всіх потреб це не покривало, СРСР імпортував нафтопродукти, передусім — високооктановий авіаційний бензин. З початком війни обсяг нафтодобування впав до 17 млн. тонн. Чим би в цих умовах заправляли радянські танки, літаки і підводні човни, якби зі Сполучених Штатів не було отримано також близько 2,5 млн. тон паливно-мастильних матеріалів, в тому числі — 476 тис. тонн високооктанового авіаційного бензину? Плюс повний комплект обладнання кількох нафтопереробних заводів. Тією субстанцією, якою розводив бензин герой однієї радянської кінокомедії?
Більше того — втрата на початку війни сільськогосподарських районів України і Північного Кавказу викликала продовольчу кризу. Але якщо діючу армію продовольством забезпечували, то в тилу виникла реальна загроза голоду. І якщо мирним мешканцям тилових районів не довелось розділили трагічну долю мешканців блокадного Ленінграду (справжні причини цієї жахливої трагедії — тема окремої розмови) — чи не завдяки тому, що з-за океану надійшло більш ніж 3,8 млн. тонн різноманітних продовольчих продуктів, не рахуючи зерна?
Для масового виробництва озброєння, бойової техніки і боєприпасів потрібна не тільки сировина. Потрібне і промислове обладнання. Тим більше, в тих умовах, коли з західних районів СРСР було евакуйовано більше 1,5 тис. великих підприємств і їх роботу потрібно було налагоджувати на новому місці. Зі Штатів до Радянського Союзу надходили мостові крани, особливо точні шліфувальні верстати, необхідні для виробництва артилерійських гармат і артилерійських боєприпасів, преси та інше обладнання. Нарешті, те що виробляє промисловість потрібно доставити на фронт. Для цього потрібні транспортні засоби. Америка поставила Радянському Союзу 1981 локомотив і більше 11 тис. залізничних вагонів. Не можна не згадати і про більш ніж 400 тис. вантажних автомобілів. Завдяки цим поставкам, Радянський Союз отримав можливість переключити ВСЕ машинобудування на виробництво озброєння і бойової техніки. Ось чому радянському керівництву вдалось у важких умовах війни налагодити масове виробництво танків, артилерійських гармат, мінометів та іншого озброєння у набагато більших обсягах, ніж спромоглась гітлерівська Німеччина. Зовсім не завдяки «перевагам соціалістичної економіки над капіталістичною», як стверджувала радянська пропаганда. І якщо хтось стверджуватиме, що Радянський Союз «виніс найбільший тягар війни», я не буду з ним сперечатися. Тільки запитаю, чи зміг би він винести цей тягар, без допомоги західних союзників. Навіть, якщо б вони зовсім не постачали Радянському Союзу літаки, танки, гармати і кулемети.
Міф 3. Про «винуватців»
Радянська історична наука, точніше історична міфологія, наполегливо покладала відповідальність за розв’язування ІІ світової війни на «світовий імперіалізм», який руками свого «передового загону» — гітлерівського фашизму, намагався знищити Радянський Союз. Хоча «англо-французькі імперіалісти» вступили у боротьбу зі своїм «передовим загоном» задовго до Радянського Союзу, котрий, до речі, сам був фактично союзником цього самого «передового загону», руками якого «світовий імперіалізм» хотів його знищити. Нині так вже мало хто говорить. Не можу сказати: «ніхто», оскільки сам чув твердження про те, що Гітлер спирався на підтримку американського банківського капіталу. Я не маю даних, щоб це спростувати. Більше того — в одній телепередачі почув, що ще до приходу Гітлера до влади деяку фінансову підтримку його партії надав американський автомобільний магнат Генрі Форд. Зійшлись на ґрунті антисемітизму. Але, щоб антисеміту Гітлеру допомагав єврей Ротшильд? Мені таке припущення здається з області фантастики, причому — бездарної. Отже, питання про винуватців ІІ світової війни можна було б і не торкатися. Я б і не торкався — якби не одна заява Володимира Путіна. У відповідь на слова про те, що СРСР разом із Німеччиною розпочав війну, напавши на Польщу (в відтак повинен був нарівні з Німеччиною відповідати за її наслідки ), російський президент зауважив, що Польща, мовляв, сама «відкусила» шматок території Чехословаччини. Так, це дійсно було. За словами польського історика Оскара Халецького, це був «невдалий крок», за який Польща «тяжко відпокутувала» (Oskar Halecki. Historia Polski. Lublin 1992. с. 280). Але ж хіба це може бути виправданням радянської агресії проти Польщі 17 вересня 1939 року? Звичайно, ні. І я — ще раз повторюсь — не став би звертати увагу і на ці слова Путіна, якби він був першим і єдиним, хто таке висловлював. Але ще наприкінці вересня 2015 р. посол Російської Федерації в Польщі Сергій Андрєєв звинуватив країну свого перебування в тому, що протягом 30 років її уряд неодноразово блокував створення в Європі системи колективної безпеки для захисту від гітлерівської агресії. Вину на Польщу покладали і сучасні російські псевдоісторики, такі, як наприклад, один із засновників і лідерів руху «Антимайдан» Микола Старіков. В своїй книжці «Хто змусив Гітлера напасти на Сталіна? Фатальна помилка Гітлера» він прямо звинувачує Польщу у спрямованій проти Радянського Союзу співпраці с нацистською Німеччиною. Один із доказів: підписання в 1934 р. польсько-німецького договору про ненапад. При цьому — невідомо чи через незнання, чи навмисно приховуючи — автор не вказує, що аналогічний договір між Польщею і Радянським Союзом було підписано двома роками раніше.
Твори іншого російського автора, Сергія Кремльова, тим цікаві, що він у розв’язуванні ІІ світової війни намагається виправдати не тільки Сталіна, але .. й Гітлера. «Ні Гітлер, ні Сталін, — пише він, — не привели свої народи до збройного протистояння». Тоді хто ж? Він відразу і відповідає: це «Рокфеллери і Дюпони, Черчилль і Рузвельти, чех Бенеш, поляк Бек …». Винні всі — тільки не Гітлер і не Сталін. В чому ж вина Юзефа Бека — польського міністра закордонних справ у 1938-39? В тому, виявляється, що з його вини Польща своїми діями привела до того, що в Європі склалась така ситуація, за якої війна між СРСР і Німеччиною стала можливою. Що ж це за дії такі? Коли нацистський уряд ультимативно вимагав повернути під німецьку юрисдикцію місто Гданськ (Данциг), що мав статус вільного міста, а також надати територію для будівництва екстериторіального шосе і залізничної лінії між основною німецькою територією та Східною Прусією (що фактично відрізало Польщу від Балтійського моря), Річ Посполита на поступки гітлерівському Райху не пішла, «справедливих» вимог не виконала, і Гітлеру нічого не залишалось, як розпочати війну? Логіка ґвалтівника — якщо не хоче, тоді … А внаслідок війни між СРСР і Німеччиною утворився спільний кордон і війна між цими країнами стала можливою. Тільки от незрозуміло, чому, якщо ні Гітлер, ні Сталін не хотіли війни між своїми державами, утворення між ними спільного кордону повинно було до цієї війни обов’язково призвести? І чи не було б занадто наївним вважати, що отримавши «данцигський коридор», Німеччина відмовиться від окупації всієї Польщі? Адже перед очима був приклад окупації Чехії і Моравії після того, як чехословацький уряд мирно віддав Гітлеру Судетську область. Мабуть, настільки ж наївно, як в 2014 р. було думати, що РФ залишить у спокої Україну, анексувавши Крим.
Згаданий вище Микола Старіков, щоб підтвердити, що Польща і гітлерівська Німеччина неухильно йшли шляхом зближення, наводить багато прикладів контактів між керівниками і вищими чиновниками різних відомств обох країн. Але дивна річ: ті приклади, які підтвердили б його думку найвагоміше — а це зустріч Юзефа Бека з Гітлером в Берліні 4 січня 1939 р. (Władysław Pobóg-Malinowski. Najnowsza Historia Polityczna Polski. Okres 1939-1944. Bydgoszcz 1990. c. 11-12) та візит Ріббентропа в Польщу 24 січня того ж року він чомусь не називає. Цікаво чому? Може не знав про них? Здається мені, що не став би Микола Вікторович про ці зустрічі згадувати, навіть якби і знав. Чому? Та з тієї лише причини, що під час цих зустрічей польська сторона не тільки показала свою непохитну позицію щодо Гданська і «данцигського коридору», а й твердо заявила, що з усією серйозністю підходить до усіх раніше укладених з Радянським Союзом домовленостей. І цим дала зрозуміти, що союзником Німеччини проти СРСР Польща ніколи не буде.
Ті, хто намагаються перекласти на Польщу вину за розв’язування ІІ світової війни, є, на жаль, не тільки в Росії. Ще у 2007 р. у тижневику «2000» з’явилась стаття Сергія Лозунько «Потворне дітище Версаля, через якого почалася Друга світова війна». Через чотири роки під таким самим заголовком вийшла товстезна книжка. Як читач напевно здогадався, під такою назвою автор має на увазі Польщу. Ніби не було століть історії польської держави, а почала вона існувати тільки внаслідок укладення Версальського договору 1919 р. Зауважимо, що авторство цього образливого для гідності кожного поляка визначення — «Потворне дітище Версаля» — пану-товаришу Лозунько не належить. Це примітивний плагіат: дослівне повторення сказаного Молотовим і, майже дослівне — Гітлером (той, замість «дітище» сказав «породження»). Не буду зупинятися на позиції автора — і так зрозуміло, що цією назвою він фактично відмовляє полякам право мати власну державу. Зазначу тільки, що вина Польщі, з його точки зору, полягає, зокрема, в тому, що влітку 1939 р. Польща відмовилась надати Радянському Союзу «коридори» для проходження Червоної Армії до німецького кордону. Інакше — війна б не почалась.
Але які були б наслідки для самої Польщі. Віктор Суворов в книзі «Святе діло» докладно пояснює, що це була б фактична окупація Польщі з перспективою дальшого приєднання до СРСР, як це роком пізніше сталось з країнами Балтії. Але й не це головне. Питання про надання «коридорів» ставилось на перемовинах, що проходили в Москві між радянським урядом з одного боку і делегаціями Англії і Франції з іншого. Отже, до польського уряду радянське керівництво з цією пропозицією НІКОЛИ не зверталось, а відтак — не могло отримати відмову.
Про це можна писати книги, і чимало їх вже написано. Звернімо увагу на один лише факт — ні нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р., ні окупації Чехії, ні аншлюсу Австрії, що передували початку війни, не відбулося б, якби Гітлер не прийшов до влади. Точніше — якби його партія не перемогла на виборах. І вона б не перемогла, якби комуністична і соціал-демократична партія виступили на цих виборах одним блоком. Разом вони збирали більше голосів, ніж націонал-соціалісти. Об’єднавшись вони б перемогли. Для Гітлера ця поразка стала б політичним крахом. Але вони не об’єднались, хоча соціал-демократи наполегливо пропонували. Чому? Команду не об’єднуватись німецькі комуністи отримали з центру «світового комуністичного руху» — з Кремля. Тому, отже, усі спроби знайти винуватців війни — ІІ світової взагалі і німецько-радянської зокрема — є нічим іншим, як вигуком крадія: «Тримайте крадія!»
Міф 4. Про тих, що «здалися без бою»
Радянська історіографія, говорячи про початковий, так би мовити, «дорадянський» період війни, щоб вбити в голови думку про те, що «тільки радянський народ» і «тільки під мудрим керівництвом комуністичної партії, озброєної передовим марксистсько-ленінським вченням», був спроможний «переломити хребет фашистському звіру», наголошувала на тому, що буржуазні уряди європейських країн або кинули свої країни напризволяще і втекли, або відверто капітулювали перед Гітлером. Я не знаю, що нині пишуть у підручниках історії в країні-правонаступниці СРСР, яка, звичайно, вважає перемогу над нацизмом своєю законною спадщиною. Але в устах російських телепропагандистів на кшталт Соловйова звучали тези про те, що «радянська влада врятувала людство», а «СРСР один-однісінький розгромив нацистську …». Думаєте — Німеччину? Та ні — цілу «нацистську Європу».
Пам’ятаю, ще в школі нам говорили, скільки гітлерівцям знадобилось часу, щоб захопити ту чи іншу країну. Виходило від одного дня (Данія і Люксембург) до 43-ох (Франція). Польща воювала 36 днів. Приклад Греції, яка близько півроку чинила опір італійським фашистам і гітлерівським нацистам, причому досить успішно, переходячи в наступ і примушуючи італійців відступати, не наводили. Слухаючи це і чекаючи, коли нарешті закінчиться урок, ми, тодішні радянські школярі, мало задумувались про ці країни: великі вони чи невеликі, скільки мали населення, які мали можливості для оборони тощо. І навряд чи хтось колись запитав, як Люксембург, площа якого не набагато перевищує площу Туркського і Дрогобицького районів Львівської області, а населення — менше за населення Львова, міг взагалі протистояти Німеччині, яка зосередила біля його кордонів близько 50 тис. солдат і 600 танків? Почати самовбивчий спротив, який би привів до загибелі великої кількості мирних людей, якщо б не всього населення? Майже без опору піддалась також і Данія. Для короля Крістіана Х життя його підданих було більшою цінністю, ніж державницькі інтереси, тим більше, що в перші роки окупації, на відміну від інших окупованих гітлерівцями країн, Данія користувалась доволі широкою автономією зі збереженням влади короля, уряду і парламенту. Інші ж країни чинили опір, деякі — досить запеклий. Але з пам’яті тих, хто чув про всі ці події в радянській школі, назви країн плутались або стирались з пам’яті (адже не секрет, що не усі випускники радянських шкіл в стані були показати на мапі не тільки європейські країни, але й республіки Радянського Союзу), залишались лише ключові слова: здались без бою. Отже, не дивно, що від декого можна було почути щось на кшталт: «Польща здалась без бою». Я, принаймні, такі «відкриття» чув.
Звичайно, причини які привели до окупації гітлерівцями тих чи інших країн, різні. Про Польщу ми говорили вище. Зауважимо тільки: для того ж, щоб підійти до стін Варшави (230 км від німецького кордону), гітлерівцям знадобилось 8 днів. Відстань у 370 км від кордону до Мінська у червні 1941 р. вони подолали за 7 днів. Отже, хто здавався без бою? До того ж, окупація території країни ще не означала підкорення її народу. Так, після окупації Польщі, її уряд у вигнанні було визнано багатьма країнами світу та Лігою Націй. З польських військовослужбовців, що вибралися за кордон, формувалися частини і з’єднання, які вступили в бій з нацистами у складі армій інших країн. Уряд Франції дав дозвіл польському емігрантському уряду провести мобілізацію серед польських громадян, які перебували на французької території. Протягом усієї війни на багатьох її театрах — у Франції, в Норвегії, в Англії, в Африці, в Італії, в Голландії, в Радянському Союзі — воювало не менше мільйона поляків одночасно. А в самій Польщі діяла добре організована, підготовлена і дисциплінована Армія Крайова, яка нараховувала не менше 350 тис. бійців і офіцерів. Для порівняння: прокомуністична Армія Людова була у 10 разів меншою. Такі приклади можна навести по кожній окупованій країні. В тому числі — Данії, де весь період окупації активно діяв рух опору. Одним із результатів його діяльності був порятунок близько 7,5 тис. данських євреїв.
Міф 5. «Красная Армія всєх сільнєй» (або ціна перемоги)
Одного разунаприкінці 1980-х років, коли зверху була «спущена» гласність і висловлювати свою думку можна було більш-менш вільно, я почув від одного військового, підполковника, такі слова: «Ми під час війни не перемогли, а німець захлинувся нашою кров’ю». Співвідношення втрат Червоної Армії і гітлерівського Вермахту, як за весь час війни, так і в окремих битвах і операціях, правоту цього вислову підтверджують. Щоб не обтяжувати читача прорвою цифр, я зупинюсь тільки на деяких.
Отже, залишимо поза увагою перші місяці війни. Як і пояснення колосальних втрат того часу, які подавала офіційна радянська історія. Почнемо з першої успішної наступальної операції Червоної Армії на Єльнінському виступі 30 серпня — 8 вересня 1941 р. За десять днів безперервного штурму, радянські війська під командуванням «геніального» Жукова взяли Єльню, втративши 31 853 осіб. Німецькі втрати: від 8 до 10 тис. Коли ж німці відновили наступ на Москву, Єльню все одно довелось залишити.
Далі – перемога під Москвою зимою 1941-1942 рр. Німців було відкинуто від Москви, але якою ціною… Червона Армія втратила більше ніж 1,8 млн. людей, німецька — 457 тис. В чотири рази менше. Це при тому, що гітлерівська армія була катастрофічно не готова воювати в умовах зими.
Про перемогу під Сталінградом знають усі. Але мало кому відомо, що приблизно в той самий час, коли Донський, Сталінградський і Південно-Західний фронти здобували цю перемогу, війська Західного і Калінінського фронтів під керівництвом Жукова розпочали, і значно більшими силами, наступ з метою розгромити німецьку групу армій «Центр» і вийти до Балтійського моря. Операція провалилась, загинуло близько півмільйона солдат і офіцерів. У 1943 р. Жуков знову «відзначився», координуючи дії фронтів при прориві блокади Ленінграда. Маючи п’ятиразову перевагу в людях (303 тис. проти 60 тис.), чотириразову в авіації (809 літаків проти 200) і дванадцятиразову (!) в танках (600 проти 50), війська під його керівництвом втратили згідно різних джерел від 115 до 150 тис. людей. Німецькі втрати склали 22 тис.
Широко відома також і перемога радянських військ на Курській дузі в липні-серпні 1943 р. Але чи можна назвати її перемогою? Маючи чисельну перевагу в мільйон особового складу (1,9 млн. проти 900 тис. у німців), а також в артилерії, танках і літаках, радянська армія втратила вбитими, пораненими і полоненими 860 тис. людей, тоді як німці — понад 300 тис.
Далі — битва за Дніпро, після якої розгром нацистської Німеччини можна було вважати справою часу. Офіційне число загиблих за звільнення Києва — 417 тис. Деякі дослідники вважають її заниженою. Так, наприклад, доктор історичних наук, заступник голови редакційної колегії «Книги Пам’яті України» професор Віктор Король називає іншу цифру — близько мільйона загиблих, переважну більшість з яких складали українці.
Жодна війна не буває без втрат — їх не уникнути. Але наведені цифри більше нагадують знищення своїм командуванням своїх солдат. А може по-іншому було неможливо, воюючи проти такого сильного ворога, яким був гітлерівський Вермахт, форсуючи таку річку, як Дніпро? Сухопутні війска Великої Британії, Канади і США визволяючи Західну Європу, за майже рік — від висадки в Нормандії до виходу на Ельбу, — втратили 156 тис. людей. Воюючи проти того ж самого ворога, форсуючи велику річку Рейн.
Війну завершив штурм Берліна. Радянські війська, задіяні в Берлінській операції, нараховували 2 млн. 350 тис. людей, 6250 танків, більше 7500 літаків. Їм протистояло німецьке угрупування чисельністю 852 тис., 1519 танків і 2224 літаків. Радянські втрати в останні дні війни склали 352 475 осіб, німецькі — близько 100 тис. Було підраховано, що середньодобові втрати радянської армії в останні місяці війни складали 15 712 осіб. Коли доля війни вже була вирішена, радянське командування (тут, до речі, знову не обійшлось без Жукова) щодня клало в німецьку землю більше людей, ніж Радянський Союз втратив за 10 років війни в Афганістані! Заради чого? Щоб англо-американські війська не увійшли в Берлін першими.
Перепрошую кожного, хто читатиме цей матеріал за безліч сухих цифр — розумію, що читати такі тексти важко. Ще важче, якщо усвідомити, що за ними — життя тисяч і мільйонів людей, яке в них забрала війна. На святкування це не налаштовує: налаштовує на глибоку скорботу.
Короткий епілог
І останнє. Згадані вище нардепи, що пропонували послати делегацію на святкування в Москву, пояснювали свою позицію таким чином: серед тих, хто віддали життя за перемогу над нацизмом, були мільйони українців. Потрібно вшанувати їх пам’ять. Так, потрібно. Але незрозуміло — чому, з їхньої точки зору, це не можна зробити в Києві?
Це правда, що більшість з українців, що воювали проти гітлерівської Німеччини, воювали в радянській (тоді — Червоній) армії. Але правдою є й інше: війна, що розгорталась на українській землі, була схваткою двох тиранічних режимів, однаково ворожих Україні. І якщо мешканцям Західної Європи — французам, італійцям, бельгійцям, голландцям, данцям — перемога над нацистською Німеччиною несла визволення, Україні вона несла повернення сталінського режиму з перспективою нових голодоморів, репресій і депортацій. Народам же Східної Європи — встановлення васальних Кремлю комуністичних режимів. Але це ніяк не применшує заслуг тих, хто воював проти нацистів в лавах Червоної армії — українців та воїнів інших національностей. Не їх вина, а їх трагедія, що боронячи свої доми і свої родини, вони змушені були — і це не залежало від їх волі і бажання — боронити сталінський режим, а потім стати тими «визволителями», що завезли на танках комунізм у Східну Європу. І тому, сподіваюсь, наш народ завжди про них пам’ятатиме, молячись про Царство Небесних для них, і дякуючи Божому Провидінню за дар перемоги над нацизмом. Адже справжній творець історії — Бог, і тільки Йому, а не радянській владі, як стверджують російські пропагандисти, завдячує людство цією перемогою. І для такого відзначення 9 травня — саме відзначення, а не святкування — зовсім не потрібно їхати до чужої столиці. Тим більше — до столиці імперії, що намагається вибудувати свій «Тисячолітній Райх» під назвою «русского міра».
фінансово.
Щиро дякуємо!
