У програмі «Вечірній чай», що вийшла в етері CREDO 17 квітня, глядачка, ставлячи запитання ведучому — директору CREDO о. Миколі Мишовському, написала:
«Освічений бібліст і екзегет, розповідаючи про Книгу Одкровення, сказав, що росію краще не чіпати, бо це єдина країна, яка ніколи не програвала війн».
Оскільки о. Микола дав достатньо ясну відповідь — що в Книзі Одкровення, як і взагалі у Святому Письмі, про росію взагалі нічого не сказано, — дозволю собі звернути увагу лише на такий нюанс.
Якщо «освічений бібліст і екзегет», про якого йдеться, під словами «не чіпати» мав на увазі не нападати на росію, не починати проти неї війну, — то з ним ніхто не сперечатиметься. Адже соціальне вчення Католицької Церкви виразно засуджує агресивну війну, взагалі війну як засіб розв’язання міждержавних проблем, а отже — напади на будь-які країни. А якщо говорити конкретно про росію, то після Фатімських об’явлень 1917 року Церква закликала своїх вірних особливим чином молитися за росію, про навернення її народу, бо якщо цього не робити — з росії вийде багато зла. Отже, Церква не закликала знищити росію як потенційне джерело зла (втім, слово «потенційне», певно, недоречне — адже з російської імперії, московського царства, великого московського князівства чимало зла вийшло і до Фатіми). Церква не закликала до воєнного «хрестового походу» проти безбожної червоної імперії (адже після Фатімських об’явлень владу в росії захопили більшовики). Вона закликала до боротьби проти цього зла молитвою — силою добра і любові. Вірним-католикам це відомо і без «освіченого бібліста і екзегета».
Дивує його аргументація: «бо це єдина країна, яка ніколи не програвала війн». То що, виходить, що країни, які програвали війни, чіпати можна?
Але хай там як і хай би який сенс мало слово «чіпати»: на росію нападати ніхто не збирається і до цього ніхто нікого не закликає. В росії, як здається, дотримувались і дотримуються протилежної думки. Адже якщо проглянути її історію, то можна побачити, що російським можновладцям, досовковим, совковим і постсовковим, вдавалось переконати свій народ — і, на жаль, не тільки свій — у тому, що їхня країна оточена ворогами, які тільки й думають, щоб «русь-матушку» знищити. (Написав «русь-матушку» з малих літер, бо, за словами о. Миколи з того ж етеру, московія, а відтак — її наступниця рф, має таке ж відношення до Русі, як роми до Рима). А якщо так, то всі війни, які вела і веде московія, — не загарбницькі, а справедливі (адже війна, яку нині путінська росія веде проти нашої країни, теж на їхній погляд «священна»). На сьогодні я не готовий сказати, скільки війн у російській історії було загарбницьких, а скільки оборонних: це потрібно дослідити. А от що зло, яке виходило з московії/росії, не було всесильним, — у цьому я переконаний.
Адже, всупереч твердженню вищезгаданого «освіченого бібліста і екзегета», росія/московія багато разів за свою історію програвала війни. Про це сказав о. Микола і навів кілька прикладів. Я ж дозволю собі навести їх трохи більше (звісно, не всі: для цього потрібно написати велику книгу), щоб ті, хто ще й досі поділяє сформовані совковою освітою і московською пропагандою погляди «освіченого бібліста і екзегета», побачили їхню, м’яко кажучи, помилковість. При цьому ми не розглядатимемо причини тих чи інших війн ані їх характер: тобто, з чиєї сторони вони були загарбницькими, а з чиєї справедливими. Нас цікавитимуть тільки перемоги і поразки.
“Спалення москви Наполеоном, 1812 рік”. Джерело: Вікіпедія
«Нескорена столиця»
З чого ж почати? Перш ніж розпочати історичний екскурс, пропоную згадати слова офіційного гімну москви, які наводжу без перекладу:
И врагу никогда не добиться,
Чтоб склонилась твоя голова,
Дорогая моя столица,
Золотая моя Москва!
Всупереч цим словам, голова російської столиці схилялась перед її ворогами, причому далеко не один раз. Зазвичай російська історіографія всіх часів згадувала про те, що москва була підпалена у 1812 році військами Наполеона Бонапарта. Але це, звісно, не подавалось як щось ганебне: адже у війні з Наполеоном росія начебто перемогла. До того ж і москва на той момент не була столицею імперії. Але іноземні війська заходили у москву ще задовго до Бонапарта. Велика Радянська Енциклопедія пише: «Населення Москви героїчно обороняло місто від татарських ханів Тохтамиша у 1382 р. та Едигея у 1408 р.» (БСЭ, 2‑е изд., Москва, 1954, т. 28, с. 363). Чим закінчилась «героїчна оборона», автори видання «сором’язливо» замовчують. А закінчилась вона взяттям москви. Держава, яка ставила собі в заслугу «порятунок Європи від монголо-татарської навали», не змогла захистити власну столицю. На цьому, щоправда, не закінчилось: 1571 року москву, згідно з тією-таки енциклопедією, спалили кримські татари. І це не край: у період, що увійшов в російську історію під назвою «часи смути», коли Річ Посполита активно втручалась у боротьбу за московський престол, — її війська здобували москву двічі: у 1605-1606 і 1610-1612 роках. За два століття до Наполеона. Звідки ця інформація? Може, з русофобських джерел, які тільки те й роблять, що намагаються принизити російське «вєлічіє»? Та ні — знову ж таки з Великої радянської енциклопедії.
Битва під Оршею. Автор невідомий. Джерело: Вікіпедія
Часи московського князівства
Але не будемо зупинятись на самій тільки москві. Адже, за словами ініціатора її здачі Наполеону фельдмаршала Михайла Кутузова, москвою росія не закінчується. Восени 1512 р. московське князівство на чолі з Василієм III розпочало війну проти Великого князівства Литовського і Руського (зверніть увагу). Московське військо тричі оточувало Смоленськ. Тільки внаслідок третьої облоги, що тривала місяць, протягом якого місто щоденно обстрілювали з гармат (методи ведення війни, як бачимо, не змінилися), Смоленськ був захоплений. Московське військо рушило вглиб території Великого князівства Литовського і на початку вересня біля міста Орші зійшлось у битві з литовськими, польськими та українськими військами під командуванням Великого гетьмана Костянтина Острозького. Співвідношення сил обох сторін різні джерела подають по‑різному: чисельність московського війська визначається від 12 до 80 тис.; військ Костянтина Острозького — від 12 до 35 тис. Але в чому усі джерела згідні, то це в тому, що литовсько-польсько-українські війська не мали над московськими чисельної переваги.
Вміло використовуючи особливості місцевості та не менш вміло організувавши взаємодію піхоти, легкої і важкої кінноти та артилерії, Костянтин завдав московитам нищівної поразки. Оскільки немає точних відомостей про чисельність сторін, неможливо точно визначити, якими були втрати. Але що підтверджено документально, то це імена 611 представників московської знаті, що потрапили в полон. Серед них — шестеро (з одинадцяти) великих воєвод, а двоє великих воєвод загинули. Облік полонених (тим більше — загиблих) нижчого походження через їх велику чисельність не вівся. Російська Вікіпедія у статті «Битва під Оршею» про московські втрати пише: «значні; велика кількість знатних полонених»; про втрати протилежної сторони: «незначні». Перемога під Оршею вирішила результат війни: Велике князівство Литовське і Руське повернуло зайняті московитами міста: Друцьк, Дубровну, Кричів, Мстиславль — хоча, на жаль, не повернуло Смоленська.
В січні 1558 року нападом московії на Лівонську конфедерацію (католицький військово-політичний союз князівств-єпископств, Лівонського ордену та міст-держав Риги і Ревеля на території нинішніх Латвії та Естонії) розпочалась Лівонська війна, яка тривала 25 років. На боці Лівонії виступило Велике князівство Литовське і Руське (з 1569 року — Річ Посполита); пізніше проти московії виступила Швеція. Для московії війна почалась переможно. Московитам вдалось захопити міста Дерпт (Тарту) і Ревель (Таллінн) із прилеглими територіями та вийти до Балтійського моря, а також захопити литовський Полоцьк. Не розглядаючи в усіх подробицях хід воєнних дій, можемо сказати, що 25‑річна війна довела до повного виснаження економіку країни і закінчилась поразкою. Московія втратила не тільки ті землі, які ціною надзвичайного напруження сили завоювала, але й ті, що належали їй ще до початку війни.
Роченсальмська битва. Джерело: Вікіпедія
В часи російської імперії
Згадуючи про російсько-шведську війну 1700-1721 рр., яку в російській історіографії заведено називати Північною, російські історики з пафосом говорять (або пишуть) про «героїчну сторінку історії російської армії»: перемогу під Полтавою 7 липня 1709 року. Російські війська (адже московія на той час уже переназвалась у російську імперію) здобули цю перемогу, маючи перевагу в особовому складі більш ніж у два з половиною рази (42 тис. проти 16 тис.) і у 18 разів — в артилерії (72 гармати проти чотирьох).
Набагато рідше згадують про облогу Нарви на початку війни, де 18‑тисячне шведське військо здобуло перемогу над 34‑тисячним російським. Саме тоді князь Олександр Меньшиков, бажаючи заспокоїти царя Петра І, який дивився на тіла вбитих гвардійців, багатьох із яких знав особисто, сказав знамените: «Чого шкодувати? Баби нових понароджують».
Північна війна не стала останньою війною між росією і Швецією. Під час російсько-шведської війни 1788-1790 рр., яка закінчилась, начебто «внічию» (мирний договір підписано на умовах збереження довоєнних кордонів), відбулася Роченсальмська морська битва, про яку в російській науковій літературі згадується дуже рідко, а якщо згадується, то як про «серйозну невдачу». На думку ж військово-морських фахівців, це була найбільша поразка російського флоту за всю його історію.
Намагання російської імперії просунутись у двох головних напрямках її зовнішньої експансії — до Середземного моря через Балкани та через Кавказ до Перської затоки — стали причиною низки російсько-турецьких війн. Згадаємо про одну з них, 1853-1856 рр., яку в росії (як і в нас) називають Кримською, а на Заході — Східною, або Російською. На першому її етапі, коли бойові дії велися проти слабкої на той час Османської імперії, війна для росії складалась успішно. Але, виступивши проти одного слабкого противника, росія була втягнута у війну з коаліцією європейських держав у складі Великої Британії, Франції та Сардинського королівства (тодішній прообраз НАТО), при озброєному нейтралітеті Австрії. Росія, маючи більш ніж 700‑тисячну армію, не змогла зосередити сили, щоб не допустити висадки союзників у Криму. Війна, яка обіцяла швидку перемогу, закінчилась загибеллю Чорноморського флоту і падінням Севастополя після 11 місячної оборони, про яку в росії говорять виключно з прикметником «героїчна». Тільки через тертя серед союзників, головно між Великою Британією і Францією, бойові дії були припинені в лютому 1856 р. (інакше поразка росії була би ще більш нищівною) і розпочав роботу Паризький мирний конгрес. Згідно з умовами Паризького мирного договору, росія повертала Туреччині взяту вже після залишення Севастополя фортецю Карс, передавала князівству Молдова раніше захоплені землі в районі дельти Дунаю, відмовлялась від протекторату над Дунайськими князівствами. Російській імперії заборонялось мати військовий флот на Чорному морі та берегові укріплення на чорноморському узбережжі, а Чорне море оголошувалось демілітаризованою зоною. Втрати Росії склали 47,5 тис. чоловік; союзники втратили близько 35 тис. Поразка в Кримський війні призвела до стрімкого падіння престижу імперії Романових на міжнародній арені; росія фактично перестала бути самостійним суб’єктом європейської зовнішньої політики.
Зі ще більш нищівної поразки почалась російська воєнна історія ХХ ст. — з російсько-японської війни 1904-1905 рр. Російська армія, попри чисельну перевагу (японська армія після мобілізації більш ніж у 2,5 рази поступалась чисельністю російській армії мирного часу), зазнала низки поразок у локальних битвах на суходолі. Після 5‑місячної облоги капітулювало місто-фортеця Порт-Артур. Ще більш нищівної поразки росія зазнала на морі, втративши 62 кораблі, що становило близько двох третин російського флоту (для порівняння: японський флот втратив 21 корабель, включно з небойовими втратами). Людські втрати склали 135 тис. осіб вбитими та пораненими (Японія втратила 108 тис.), 74 тис. російських вояків було взято в полон, 170 тис. зникли безвісти. Згідно з Портсмутським мирним договором від 23 серпня (5 вересня) 1905 р., російська імперія визнала «особливі інтереси» Японії в Кореї (Корея фактично стала колонією Японії, а потім була анексована), відмовилась від своїх прав на Ляодунський півострів із нею же збудованими портом Дальній та військово-морською базою Порт-Артур; до Японії також відійшла південна частина острова Сахалін.
Ще більше можна сказати про Першу світову війну, в ході якої росія втратила 1,7 млн людей убитими, 5 млн пораненими та 2 млн полоненими. Скажемо тільки, що ця війна привела до розвалу російської імперії. А поразка росії, юридично оформлена Брестським мирним договором, яку 3 березня 1918 року з Німеччиною й Австро-Угорщиною уклав уже більшовицький уряд, стала явищем унікальним: росія програла війну країнам, які пізніше самі, наприкінці 1918 року, її програли.
Радянсько-фінська війна. Фінські кулеметники. Джерело: Вікіпедія
«Союз нєрушимий»
Політика радянського союзу, в який трансформувалась царська імперія, не стала більш миролюбною. І, як і раніше, не всі війни, в яких ця імперія брала участь, були для неї успішними. Не будемо гаяти час на спростування міфу про «Велику перемогу» у «Вєлікой Отєчєствєнной войнє» — колись я вже торкався цієї теми. Згадаємо про війну, яку в СРСР називали «Зимовою» : радянсько-фінську війну 1939- 1940 рр. Під приводом «усунення небезпеки», червоний уряд звернувся до уряду Фінляндії з низкою ультимативних вимог про територіальні поступки, а коли йому було відмовлено — розпочав 30 листопада 1939 року бойові дії. Варто спитати: які загрози могла нести радянському союзу країна, чиє населення було менше за населення Ленінградської області, яка мала на озброєнні тільки 26 танків, а кількість зенітних гармат, що прикривали фінське небо, була меншою за кількість тих, що прикривали радянську військово-морську базу в Кронштадті? Формально цю війну не можна назвати програною радянським союзом: до червоної імперії відійшли близько 10% відсотків фінської території з другим за величиною містом Вііпурі (нині — Виборг). Але якою ціною дісталась ця «перемога»? Втрати червоної армії тільки вбитими склали близько 127 тис. військовослужбовців (згідно з іншими джерелами — 184 тис.). Є дані, що близько 40 тис. із них були українцями: сумна доля поневолених народів — воювати за своїх гнобителів. Фінська армія втратила близько 27 тис. людей. Втрати радянської авіації перевищили втрати фінської в 11 (!) разів; танків червона армія втратила 650 (за іншими джерелами — близько 2000), фінська — тільки 8, при цьому затрофеївши радянських танків більше, ніж мала власних. І це при величезній перевазі радянських військ у кількості особового складу й техніки. Але найголовніше — це те, що мета, з якою радянське керівництво починало війну (захопити Фінляндію, встановити маріонетковий уряд, а потім приєднати до СРСР) досягнута не була. Втративши частину території та економічного потенціалу, фінський народ оборонив свою незалежність. До того ж, радянський союз як країну-агресора було виключено з Ліги Націй. А наслідки економічних санкцій, що були накладені на СРСР, дали про себе знати на початку радянсько-німецької війни у 1941 році.
У грудні 1979 року радянський союз ввів війська в Афганістан, звідки, не досягнувши жодних політичних результатів, вивів на початку 1989‑го. За майже 10 років окупації Афганістану радянська армія втратила понад 15 тис. військових (із них 2378 — українців), понад 100 літаків і понад 300 гелікоптерів. Фінансові втрати склали близько 40 млрд доларів; радянський союз опинився в політичній ізоляції на міжнародній арені, скоротились і обсяги економічного співробітництва. Поразка в Афганській війні стала прологом падіння радянської імперії.
14 грудня 1939-го у Женеві на ХХ сесії Асамблеї Ліги націй Радянський Союз виключили з цієї міжнародної організації за напад на Фінляндію. Підставою для цього стала конвенція “Про визначення агресора” 1933 року. Джерело: Військовий кур’єр
Короткий епілог
Сподіватимемось, що найганебніша поразка імперії, яка нині називає себе російською федерацією, — попереду. Сподіватимемось, що вона також стане прологом її падіння. Особисто я молюсь за це і закликаю до такої молитви всіх, хто це читатиме. Чи сумісна така молитва з засадами християнської моралі? Чи не суперечить це заповіді любові до ближнього, а тим більше заповіді Господа Ісуса Христа любити ворогів і молитися за них (пор. Мт 6,44)? Хтось може зі мною не погодитись, але я вважаю, що не суперечить, а навпаки, якнайбільше відповідає. Адже любити будь-кого — друг це чи ворог — неможливо, не бажаючи йому добра. А поразка російської федерації, навіть якби це комусь здавалося парадоксальним, не стане злом, а навпаки — добром для тих, хто нині воює проти України. Як для росіян, так і для представників інших народів, що населяють російську федерацію від Кавказу і до Чукотки. Адже в історії є приклади, коли падіння панівного режиму якоїсь країни оберталося добром для її народу. Не злом, а добром став для німців розгром гітлерівського райху. Не стало гірше від розпаду Австро-Угорської імперії австрійцям ані угорцям, ані іншим народам, що населяли імперію Габсбурґів. Нічого не втратили й турки від розвалу Османської імперії після Першої світової війни. І вже точно не стало гірше англійцям, французам, бельгійцям, португальцям, коли їхні країни відмовились від володіння своїми колоніями. Не стане гірше й народам рф. Отже: маємо можливість проявити любов до ворогів у своїх молитвах. Не згайнуймо цей шанс.
фінансово.
Щиро дякуємо!
