Не без причини часом говориться, що подорожі навчають. Але чого саме ми можемо навчитися з наплічниками за спиною і мапою в руках?
Кожна подорож — хоч на другий кінець світу, хоч по закамарках рідного міста — може стати неймовірним уроком. Уроком про стосунки, чудеса природи, сенс життя, іншу людину і себе самого. Інколи достатньо замінити навігатор або мапу інтуїцією — і піти куди очі дивляться. Не зважаючи на побоювання і страхи.
Моя подорож розпочалася так. Завершувався теплий вересень. Блакитний наплічник тріщав по швах, а я ледве втискала в нього коліном ще один шар лахів на всі чотири пори року. Мама допитувалася, чи я поклала дорожній набір голок і ниток (а раптом знадобиться!), аптечку (must have мандрівника), а тато крадькома перевіряв, чи я взяла ліхтарика, ножика і перцевий газ (ну різні ж створіння по цій землі ходять).
Я поїхала. Сама у невідоме. А річна подорож (поєднана з навчанням) перетворилась у найцінніші лекції життя. Хоча відтоді вже минуло кілька років, я пам’ятаю про те, чого навчилася далеко від дому.
1. Люди — добрі
Я їла те, чим зі мною ділилися. Долала сотні кілометрів у їхніх автомобілях. Спала у такій постелі, яку мені могли надати (визнаю, інколи я старалася не думати, хто в ній лежав раніше). І знаєте що? Ніхто з тих людей мене не скривдив. Навпаки: я пізнала неймовірну гостинність! Джованні показав мені нічну Флоренцію, осяяну днем Сієну, познайомив із тим, які на смак макарони з трюфелями. Вінсент дав гака у 150 км, запізнюючись через це на роботу, — тільки для того, щоб не висадити мене у районі проституток. Роберто змінив мені колесо (у білих рукавичках!). Шеф-кухар ексклюзивної кухні помив мені овочі, куплені в супермаркеті. Пані реєстратор шестизіркового готелю дала мені прегарну мапу, коли я, заблукавши, стала перед нею (на червоному килимі!) у заляпаних шльопанцях. І все це задарма.
2. Варто їсти сніданок
Вранішня Італія пахне теплими абрикосовими рогаликами, свіжою пресою та еспресо, який п’ють у дружній компанії. Люди сидять поруч по кав’ярнях і спроможні радіти присутності одне одного. Заговорюють до незнайомців. Поводяться приязно (на пошті, у магазині, також і на вулиці!). Вочевидь — на таке святкування світанків не завжди є час. Але інколи варто його мати.
3. Без грошей жити можна
Ну, сталося, що догралася. Була липнева ніч. Чінке Терре, порожній гаманець, заблокована картка. На той день я й так планувала поспати попід хмаринкою просто на березі моря, але… була певна, що маю ще 50 євро. Мені ще треба було дістатися до місцевості за кілька кілометрів, а вже було по 10‑й вечора. Завдяки безкорисливій допомозі добрих людей — вдалося.
4. Для життя не потрібно багато
Що буде, коли ти кілька ночей спатимеш на підлозі, днів п’ять походиш в одній футболці, не висушиш волосся, умиєшся в холодному морі, а ще протягом тижня у твоєму меню будуть тільки багети з шинкою і помідори? Нічого. Точно не помреш. Зате відкриєш правду про себе і раптом побачиш, як багато непотрібних предметів тебе оточує.
5. Все, що маю, — це благодать
Колись я не любила виходити поза свій упорядкований світ, у якому сама собі встановлювала розклад і робила те, на що мала охоту. Я боялася змін і спонтанності. Й одного дня… просто скочила у глибоку воду. Почала жити без плану, покладаючись на інших людей і погоду.
Я пізнала неймовірне Боже провадження. Він ставив на моєму шляху янголів і вирішував кожну проблему. Його любов приходила до мене у доброзичливості людей, у почутті спокою, довіри та безпеки. Він приходив до мене у сході сонця в Доломітах, у неаполітанській ночі на даху будинку, в запахах міста квітів і оливкового саду в Умбрії… Я не могла позбутися думки, що кожен день є благодаттю.
6. Шкода часу на нарікання
Ніхто не каже, що ми щодня повинні качатися зо сміху по соковитій траві. Не завжди є приводи. Я шукаю радості глибокої, справжньої, що сповнює мене всю. Такої, що перевищує нетривку веселість. Яка народжується з помічання простих речей, а потім залишається в мені. Я шукаю її у запахові кави, в обличчях людей, що йдуть повз мене, у спонтанному купанні просто в одязі, у лісових пошуках суниць і в тихій молитві у храмі.
7. Без друзів сенсу немає
Щастя насправді є тоді, коли ним можна ділитися. Що з того, що я бачила прекрасні краєвиди, робила фотографії та викладала їх у Фейсбук, збираючи лайки? Віртуальний захват не має жодного значення, коли не можеш крикнути до когось поруч: о, глянь, бачиш, бачиш?!… Важливим було те, з ким я могла у цю мить скакати від радощів, смакувати флорентійські канапки і римське морозиво опівночі, з ким я могла плакати від утоми, засинати на балконі, сваритися (!) до червоних плям — або мовчати. Важливими були люди, яким я могла наклеїти пластир на стерті ноги, і ті, кому я робила липовий чай від застуди. Важливими були люди, які сиділи біля мене, коли мене схопив шлунковий грип. І ті, які, сумуючи, слали мені листи з дому.
8. Варто берегти спогади
Я часто дивлюся на мапу, люблю читати про звичайних людей у різних закутках світу і планувати, що відвідаю їх. Коли задовго сиджу вдома, на мене нападає жахливий сум. Я постійно повторюю: мушу кудись поїхати. І тоді мені на допомогу приходять спогади. Стоси затертих фото, поштівки з кожного міста, де я побувала, і мій надійний нотатник — певно, вже четвертий. Записую в ньому все: переживання, натхнення, рецепти, адреси. Описую місця, ловлю моменти, а інколи прошу тих, кого зустрічаю, щоби мені щось написали.
фінансово.
Щиро дякуємо!
