Наприкінці минулої загальної аудієнції Святішого Отця відбулась особлива зустріч на площі св.Петра у Ватикані: українські ліквідатори Чорнобильської катастрофи зустрілися з Папою Левом XIV.
Делегацію представників Міжнародної організації інвалідів і жертв техногенних катастроф «Союз Чорнобиль-Фукусіма» та ВГО «Союз Чорнобиль України» супроводжував Посол України п.Андрій Юраш. Серед учасників зустрічі 29 квітня 2026 року були зокрема пілот Андрій Кульчицький (голова «Союзу Чорнобиль-Фукусіма»), пожежник Іван Яценко та лікар Юрій Бучок, повідомляє Vatican News.
Вони поділилися спогадами про героїзм колег, важкі випробування та силу віри. Ці свідчення — нагадування про людську відвагу, ціну правди та важливість пам’яті.
Зустріч із Папою
«Враження від цієї зустрічі дуже сильні, вони запали в душу, — сказав Іван Яценко. — Дуже багато моїх колег мріяли побувати в Римі, побувати на аудієнції з Папою. Але така нагода випала не кожному. Я вдячний і Ватикану, і Святішому Отцеві за те, що він виділив нам час і ми змогли вручити йому свої подарунки, дістати від нього підтримку, з надією на те, що він згадуватиме нас у молитвах: і чорнобильців, і військовослужбовців українських, бо тепер у нас триває війна».
«На превеликий жаль, багато з тих, з ким ми були 40 років тому, немає серед живих, — зазначив Андрій Кульчицький, — але ми про них завжди пам’ятаємо, і пам’ятаємо ту роботу, яку тоді робили чорнобильці ліквідатори». Пан Анрій також подякував Послу України при Святому Престолі та всім, хто допоміг організувати участь групи чорнобильців в аудієнції з Папою.
«Отримати благословення Святішого Отця і взяти участь у цій аудієнції, на цій площі — це дуже важлива подія, яка додає нам мотивації. І це ми повеземо на нашу Батьківщину, передамо нашим знайомим, насамперед тим, хто воює і захищає нас. Їм також окрема подяка за те, що ми змогли приїхати сюди, до Рима», — додав Юрій Бучок.
Неусвідомлені ризики
Кожен із них міг би годинами розповідати про свій досвід тієї трагічної сторінки історії, що розпочалася 26 квітня 1986 року і тривала наступні тижні, місяці й роки. Спільним у цих розповідях є усвідомлення, що тоді вони були позбавлені інформації про справжній масштаб небезпеки через цілеспрямовану політику радянської влади, націлену на приховування правди.
На той час Андрій Кульчицький був молодим пілотом. Серед завдань його екіпажу було перевезення людей до реактора та обприскування території протипиловими речовинами. Як засоби захисту вони мали стандартне військове спорядження — протигаз і респіратор, але часто не надягали їх через спеку, а ще тому, що не усвідомлювали реальної небезпеки ситуації.
Пан Кульчицький згадує, що вони двічі збирали гриби приблизно за 12 кілометрів від реактора, а то й ближче. «На третій день, однак, ми цього більше не робили, — каже він, — бо, з одного боку, лікарі вже почали попереджати про ризики, а з іншого — ми відчули особливий присмак грибів. Хто був у Чорнобилі, той знає: там навіть повітря має той особливий смак. Але загалом ми не відчували радіації, бо вона, так би мовити, “не кусала”».
«Єдиним, що тримало, була віра»
Юрій Бучок працював лікарем у Чорнобильській зоні в липні та серпні 1986 року. Завданням медиків було надавати медичну допомогу не тільки місцевим мешканцями — яких на той час уже фактично не було, — а й ліквідаторам.
«Там, насправді, спостерігалися різного роду порушення не тільки фізичного, а й ментального здоров’я, — розповідає психіатр. — Були гострі реакції на стрес. У нашій спеціалізованій бригаді також були випадки, коли люди не витримували напруження. Хоча влітку 1986 року ще ніхто повною мірою не розумів, що насправді відбувається. До Чорнобильської трагедії нас навчали за протоколами, які були затверджені в 1950‑ті роки, після перших ядерних вибухів у Хіросімі й Нагасакі та аварії на АЕС Три-Майл-Айленд (Пенсильванія, США). Але в Чорнобилі радіаційний фон був зовсім інший. Там постійно станція “пихкала” і це весь цей пил і гази падали на людей. Рівень опромінення був набагато більший, стабільний».
Лікар додає, що спочатку рівень радіації вимірювали застарілим обладнанням. Коли прибули японські дозиметри, які були точнішими, — можна було нарешті встановити, наскільки високим було опромінення.
«Крім того, ми почали усвідомлювати серйозність ситуації, коли, наприклад, бачили кота, не єгипетської породи, а звичайного кота, повністю позбавленого шерсті, — додає медик. — Тому виконання якихось профілактичних чи захисних заходів — тоді це все було дуже умовно. І, мабуть, можемо сказати, що основне, що нас тримало, це була віра: віра в Бога й віра, що те, що ми робимо, було правильним».
Досвід пожежника
Іван Яценко згадує героїзм своїх колег-пожежників — Володимира Правика, Віктора Кібенка, Володимира Тишури, Миколи Титенка, Василя Ігнатенка та Миколи Ващука, — які були серед перших, хто прибув на місце пожежі на Чорнобильській АЕС у ніч на 26 квітня 1986 року. Вони відразу зазнали значного впливу радіації, проте змогли запобігти поширенню вогню на інші реактори.
Не маючи жодного спеціального захисту від радіації, вони загасили пожежу на даху реактора та в машинному залі, чим допомогли врятувати станцію. Усі вони отримали смертельні дози радіації та померли протягом кількох тижнів після аварії, в лікарні у Москві.
Незважаючи на це, розповідає Яценко, вони з колегами не надто переймалися своїм здоров’ям. «Проблеми почали даватися взнаки лише приблизно через 15 років, — каже чоловік. — Після диспансеризації нас усіх почали відправляти на стаціонарне лікування. І тому почалися проблеми на роботі. Наші командири підштовхували нас оформляти групу інвалідності. У 1998 році мені довелося подати заяву на інвалідність. Були періоди, коли було дуже погано зі здоров’ям: серцево-судинні захворювання, опорно-руховий апарат, болі в колінах, набряклі ноги та все інше. Через це моя сім’я майже втратила годувальника. Бо спочатку пенсії були зовсім нікчемні: десь половину зарплати. Старались якось виживати. В ті буремні 90‑ті роки вся Україна була в напруженні; але Україна стала вільною, самостійною. Ми дожили до цього часу, слава Богу».
Важливо доносити правдиву інформацію
«Наше завдання й сьогодні полягає в тому, щоб наголошувати, що треба не приховувати інформацію, а доносити її до людей», — стверджує Юрій Бучок.
40 років тому ліквідатори не шкодували сил, щоб запобігти ще більшій катастрофі; сьогодні ж їхні діти й онуки змушені боротися за свободу своєї країни.
«Насамперед ми захищаємо християнські цінності, — додає лікар. — Зло не може перемогти. Ми сповнені віри та вдячності: не лише за запрошення приїхати сюди, до Ватикану, а й за те, що ми живі, за те, що ми будемо жити».
фінансово.
Щиро дякуємо!
