Про місію Церкви, щоб Україна справді була незалежною та розвивалася, напередодні 24 серпня — Дня Незалежності — розмова з єпископом-помічником Кам’янець-Подільським Радославом Змітровічем.
— Отче єпископе, Ви поляк, і вже багато років перебуваєте на українській землі. Бог захотів, щоби Ви стали пастирем для людей, які тут живуть. Як Ви дивитесь на Україну, на її історію, на місію Церкви в цьому конкретному народі, що має свою культуру, свою історію, страждання, рани та мрії?
— Я місіонер, а отже, хочу нести Євангеліє, прагну проповідувати Ісуса Христа і через це допомогти людям зустріти Бога, котрий увійшов в історію людства саме через Ісуса Христа. Для цього передусім необхідно жити Євангелієм, але також потрібно пізнати і зрозуміти життя людини, до якої скерована ця Добра Новина.
Протягом перших років перебування тут я вивчав історію України, потім ще читав чимало творів класичної та сучасної української літератури — і все для того, щоби зрозуміти людину, до якої послав мене Господь. Водночас я намагався бути в контакті з конкретними людьми, котрим служив. Хотів би сказати про дві речі, усвідомлені мною. Мешкаючи в Польщі, занурений у польський історичний досвід, я не раз чув, що польський народ дуже багато страждав, навіть чи не найбільше з усіх народів. Пізнаючи історії людей на українській землі, я переконався, що також українці зазнали великого страждання. Не варто з’ясовувати, хто страждав більше, але безсумнівно, за Україною є дуже болісний досвід.
Друга річ — це сила культури. Свого часу св. Йоан Павло II говорив у Парижі про значення культури. Щоби показати силу народної культури, він розказав про досвід свого народу. Говорив, що поляки на 123 роки втратили свою державність, були поділені між трьома загарбниками, але зберегли свою ідентичність і відбудували державу саме завдяки культурі. Я думав про українців, які недовго втішалися своєю державністю, а все ж таки зберегли ідентичність саме завдяки культурі. Коли Боже Провидіння подарувало українцям незалежність — бо так це сталося 1991 року, — саме на цей культурний досвід спиралась та на ньому розвивалась молода держава.
— А яке місце посідає Католицька Церква в історії українців?
— Католицька Церква присутня на українській землі як Римо-Католицька, але також і передусім як Українська Греко-Католицька Церква. Мені здається, що спершу варто запитати себе, чому Господь подарував цьому народові Католицьку Церкву, яка має українськість у назві, тобто в своїй ідентичності. Думаю, що саме через велике страждання цього народу Бог захотів висловити свою любов і близькість через те, що Його Церква назвалась українською.
— Яка роль та місія Церкви латинського обряду в Україні?
— Коли говоримо про місію Церкви, торкаємося дуже важливої істини. А саме того, що вона має бути передусім католицькою, тобто вселенською, а не передусім українською. Це непросто, тому що дуже легко можна обожнити те, що є «моє», народне, особливо коли мій народ страждає і зазнає кривди. Церква повинна бути дуже близько до народу, але завжди залишатися католицькою — тобто тією, яка всім дає досвід віри. А досвід віри приносить нам фундаментальну правду про те, що ми грішники, егоїсти і вкрай потребуємо спасіння, Спасителя. Кожна людина, кожна родина, кожний народ потребує спасіння, потребує Спасителя.
Церква латинського обряду робить нас відкритими на історію власне в католицькому, вселенському вимірі. Колись кардинал Ратцінґер написав, що віруючий має дві культури: культуру свого народу і культуру віри; вони проникають одна одну і перебувають у певному напруженні, але першість завжди має бути за культурою віри, католицькості. Іншими словами: для того, щоб Церква звершила свою спасительну місію, вона повинна подарувати своїм вірним досвід Авраама, зустріч із Кимось більшим, аніж моя культура чи традиція. Тільки таким чином можна врятувати, спасти культуру, традицію, історію. Наш Господь сказав про це: «Хто хоче спасти своє життя, погубить його. А хто погубить його заради Мене, той його врятує».
— Але ж латинська Церква протягом багатьох століть мала на українській землі польське обличчя. Як же вона відкрила народ на те, що католицьке?
— Думаю, що латинська Церква виконувала свою місію настільки, наскільки для місцевих поляків давала досвід християнської віри, досвід Авраама. Вона мусила виразитись у культурі конкретного суспільства — це були передусім поляки, а отже, Церква мала, як ти і сказав, польське обличчя. Це теж було взаємним прониканням і напруженням між народною культурою та культурою віри. Культура, традиції, звичаї — а насамперед сама людина була врятована, ставала власне людиною настільки, наскільки відкривалась на віру, на спасіння, яке приніс людям Божий Син Ісус Христос. Немає бо іншого Імені, в котрому людина, її родина, її народ можуть спастися. В іншому разі людина дуже легко входить у спокусу використовувати дар приналежності до народу і Церкви для будування свого его, своєї пихи. Протягом історії це вже проявлялося вивищенням у стосунках з іншими.
— Ви погодилися зі мною і не заперечили, що латинська Церква мала польське обличчя. А яким є її обличчя сьогодні?
— Думаю, що переважно вже українське. Подекуди ще залишилися скупчення поляків, вірних своїй культурній індентичності; але в переважній більшості обличчя римо-католицької Церкви — українське. Так захотів Господь Бог, так Він попровадив історію, щоби досвід християнської віри, який пропонує латинський обряд, став доступним та відкритим для кожного на українській землі, а не тільки для «чистої крові латинників». Це не був простий процес. Дехто з тих, хто прив’язаний до сповідування віри «по‑польськи», і справді страждав; але люди, які мали відвагу віри, розуміли, що так мусить бути, бо віра — це щось значно більше, ніж народна культура. З боку наших братів-православних, а часом також і братів греко-католиків теж було інколи нерозуміння того, що латинська Церква є не тільки для поляків чи німців, але й для українців чи росіян.
Ми повинні шанувати діяння Господа Бога і свободу совісті кожної людини. Я переконаний, що кожний християнин, який любить Україну, має радіти, що Римо-Католицька Церква розвивається, бо вона також несе людині досвід віри, і лише віра може спасти людину, а через цю людину і саму Україну. Частиною цієї місії є, власне, вказівка на католицькість, на універсальну необхідність спасіння. Кожна людина, кожна родина, кожний народ потребують спасіння через зустріч зі Спасителем Ісусом Христом. Ми, латинники, вчимося від наших братів греко-католиків вразливості на історію народу, а також допомагаємо братам зберегти свою фундаментальну католицьку ідентичність. Це Господь послав нас до цього народу.
— З Ваших слів зрозуміло, що національність не відіграє вирішальної ролі у звершені душпастирського служіння для єпископа?
— Я католицький єпископ і поляк, але для плідності пастирської місії найважливішим є не походження і культурна близькість із тими людьми, кому служиш, але передусім любов. Господь питав апостола Петра про любов. Особисті стосунки з Христом, а не споріднення по крові, роблять можливим плідне уприсутнення Доброго Пастиря. Зрозуміло, що близькість між людьми однієї національності — цінна і дуже корисна, але вирішальним є щось інше. Я належу до Згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Діви Марії. Один із моїх співбратів, француз Йосип Жерар, великий місіонер у Лесото (це в південній Африці), котрий став отцем цього краю, говорив: «Світ належить тому, хто його найбільше полюбить, і цю свою любов доведе».
— Отче єпископе, від чого залежить Боже благословення для української землі?
— Коротко кажучи — від того, чи ми хочемо його прийняти. Є очевидним, що Господь хоче благословити людину і зробити її щасливою. Недавно єпископ Станіслав Широкорадюк в ефірі Радіо Марія навів слова кардинала Любомира Гузара: він переконаний у любові Господа Бога до України, хоча й не розуміє всіх страждань, яких вона зазнає. Очевидно, що Бог любить і прагне благословити, але Його благословення «не доходить» до людини, якщо вона іде в неправильному напрямку. Вітрильник швидко пливе до мети, коли вітер віє у його вітрила. Подібно і з людиною, родиною, народом: якщо вони йдуть у правильному напрямку, то вітер Божої благодаті зміцнює їх, але якщо у поганому, то зрозуміло, що Господь не може підтримувати такий вибір.
— Яким же є цей неправильний напрямок, чи можна навести конкретні приклади?
— Все, що згідне з природою людини й народу, Господь підтримує, благословляє. Говорячи сучасною мовою — все, що згідне з «екологією» людини, родини, народу, Господь благословляє, а все, що їй суперечить, — полишає напризволяще. Якщо говорити про конкретні приклади, то це корупція, аборти, ґендерна ідеологія, кожен вид індивідуального, сімейного, олігархічного чи народного егоїзму. Людина та влада, яка це все просуває та підтримує, не отримає дару миру, радості й щастя. І теж зрозуміло, що наслідки таких дій провадять до деструкції та руйнації суспільства. Але не тому, що це якимось чином не подобається Господу Богу і Він «все псує», а тому, що ті дії суперечать природі людського і суспільного життя, вони неекологічні, а отже, ведуть до руїни.
— А який зв’язок має Боже благословення з фактами з минулого, з тим, що робили наші предки?
— Це тяжке питання, але напевно ми як християни покликані, щоби роздумувати над цим і просити Святого Духа про світло. Тільки Він — як каже Писання — може нас переконати про гріх, про справедливість та про суд. Тільки Він разом із почуттям провини дає досвід пробачення і буття улюбленим. Тільки Він! І це є наша, церковна, католицька місія: проголошувати і уприсутнювати Духа Ісуса Христа.
Завдяки вірі ми не маємо ілюзій щодо морального стану людини. Ми знаємо, що ми зробили з Богом. Бо це той Бог, якого ми — людство — шанували в різних релігійних формах, до якого молилися, кого просили про допомогу, захотів стати Людиною. І ось ми, з нашою культурою, релігією, законом і демократією, не розпізнали Його. Навіть більше, відкинули Його. Невипадково у процесі засудження Бога-Людини на смерть брали участь люди, які символізували фундаментальні цінності людської цивілізації: Пилат — римське право і правову державу; релігійні еліти — величну релігію Ізраїля; свідки процесу, народ — цінності демократії. Навіть найкращі з‑посеред нас, хто пішов за Господом, полишили Його. Таким є стан людства, такими є ми; однак Він показав цю правду про нас не для того, щоби нас засудити, але щоби нас урятувати, спасти. Кожний, хто визнає цю правду про себе — тобто визнає, що основна проблема, яку він носить у собі, не може бути вирішена за допомогою особистої культури, освіти або добрих намірів, та звертається з вірою до Христа, — отримує нову ідентичність. Ця ідентичність необхідна для того, щоб існування людини не змарнувалось у пеклі, щоби не пропало все те, що людина отримала від своїх предків: своє земне життя разом зі своєю національною культурою.
— Але як це стосується гріхів наших предків?
— Без цього досвіду віри ми неспроможні справедливо й милосердно оцінити минуле та вчинки предків. Ми неспроможні зробити об’єктивні та правдиві висновки. Без цього досвіду ми будемо виправдовувати все те зло, яке скоїли наші предки, і будемо повторювати їхні помилки. Господь Бог терпеливо чекає на наше навернення, чекає на нову сторінку в історії народу, тому що треба цього нового початку. Цей початок завжди той самий — повернення до джерела, до Євангелія, до закону природи, до закону любові.
— З цього випливає, що дуже важливо те, на кого посилаємось при вихованні нового покоління.
— Так, це один із найважливіших аспектів: кого даємо молоді за взірець для наслідування, кому ставимо пам’ятники. Те, що деякі з наших предків робили зло, не перекреслює їхніх потомків; але якщо потомки звертаються до тих самих ідей, що і їхні предки, то це вже велика проблема. Тут можемо повернутися до питання про Боже благословення: якщо ідемо в неправильному напрямку, якщо повертаємося до ідей, що виправдовують зло, то як Господь може благословити?! Він поряд із нами, Він любить нас, Він шукає нас, але не підтримує нас у чиненні зла. Тому величезну відповідальність несуть політичні, духовні, моральні, інтелектуальні еліти: за те, що саме ми даємо за взірець для молоді. Я мушу зізнатися, що часом відчуваю великий біль, коли бачу, що в ім’я пошуку ідентичності та взірців вихваляється життя людей, які вчинили багато зла. У цьому немає справжньої любові до своєї країни, це скоріше загублення, спричинене браком живого контакту з Євангелієм.
— Чи Ви можете навести приклади таких постатей?
— Як іноземець, я не наважуся, та це й непотрібно. Кожний, хто не боїться мислити і хоче справжнього добра для свого народу, легко зрозуміє, про кого йдеться.
— Але чи це означає, що ми маємо забути деяких осіб і відректися від своєї історії?
— Звісно, ні, треба знати історію і віддати кожному належне. Пам’ять і розуміння історії — дуже важливі. Багато говориться про примирення між народами, наприклад, польським та українським. Але це примирення тісно пов’язане з примиренням зі своєю власною історією, минулим, предками. Я можу примиритися з іншим тоді, коли примирився сам із собою, примирився зі своїм минулим. Це також стосується відносин у родині, примирення між дітьми й батьками, як і стосунків між поколіннями. Дуже важко зізнатися у провинах предків, у провині свого батька чи дідуся, бо це майже як визнання своєї власної провини. Це нелегко, тут необхідне Євангеліє, Святий Дух. І в тому полягає наша місія, місія Церкви, бо це можливо тільки в світлі та силі того, що ми в Церкві називаємо керигмою.
— Минуле чи майбутнє: що важливіше?
— Важливе все. Варто зрозуміти історію, щоби не повторювати її помилок. Ми знаємо своє минуле, але прямуємо в майбутнє. Але наше основне минуле та джерело життя — це діло Ісуса Христа, здійснене в історії та постійно присутнє і діюче. Ми як Церква Христова, народ Божий, перебуваємо завжди в мандрівці до повноти. В конкретній історії та умовах життя, яке дає нам Бог, ми намагаємось існувати, жити як учні Ісуса Христа — діти Божі.
— Що Ви вважаєте сьогодні найважливішим для України, що б Ви хотіли побажати людям, які живуть тут?
— Те, що я скажу і хочу побажати, для багатьох може бути неважливим, але я особисто глибоко переконаний, що Україна насамперед потребує святих людей. І цього бажаю собі та Україні — щоби з’явились поміж нас святі люди, здатні надихнути і тих «вгорі», і тих «внизу» будувати майбутнє України на Євангелії. Якщо будуть такі святі й Україна піде в напрямку того, що нормальне, в напрямку Євангелія, то досить швидко вона випередить у розвитку багато європейських країн. На сьогодні Європа, яка стала могутньою завдяки Євангелію, йде у напрямку безбожництва. Наслідування Європи в цьому є гіршим, ніж дорога в нікуди: це шлях до деструкції, до чергової руїни. Вибір Євангелія — це вибір майбутнього, вибір життя. Цей вибір не нав’язується згори, він іде знизу, завдяки свідченню та особистому прикладу. Святі мають силу, якою будять в інших бажання жити Євангелієм. Кожна людина цього прагне, але не всі вірять, що це можливо. Тоді з’являється гіркій та сумний досвід: «Ми хотіли як краще, а вийшло як завжди». І власне святі, котрих дає Бог через Церкву, можуть свідчити і переконувати, що не повинно бути так, як завжди, що ми хочемо добра і можемо його чинити, бо Спаситель увійшов у наше існування, у наше життя.
фінансово.
Щиро дякуємо!
