«Надія підтримує життя, захищаючи його і розвиваючи» — сказав Папа Франциск під час сьогоднішньої загальної аудієнції, в середу 27 вересня 2017 р., продовжуючи свої повчання на тему надії.
Ось повний текст папських роздумів.
Дорогі брати і сестри, добридень!
У цей період ми говоримо про надію. А сьогодні я б хотів із вами пороздумувати над питанням ворогів надії. Тому що надія, як і кожне добро на цьому світі, має неприятелів. Як усяке благо на цім світі, вона має ворогів.
Спадає мені на пам’ять стародавній міф про скриню Пандори: підняття її віка приносить багато нещасть для світової історії. Але небагато хто пам’ятає останню частину розповіді, що дає нам промінчик світла: після того, як усі нещастя зі скрині повиходили, маленький дар немовби мститься усьому злу, яке шириться по землі. Пандора, жінка, яка стерегла скриню, помітила його аж у самому кінці. Греки називають цей дар elpis, що означає «надія».
Цей міф нам каже, чому надія така важлива для людства. Це неправда, як завжди кажуть: «Де життя кипить, там і надія тліє». Радше навпаки: то надія підтримує життя, захищаючи його, оберігаючи і розвиваючи. Якби люди не піклувалися про надію, якби їх не підтримувала ця чеснота, то вони б ніколи не вийшли з печер і не залишили би жодних слідів в історії світу. Це щось якнайбільш Боже, що може бути в серці людини.
Французький поет Шарль Пеґі залишив нам прекрасні слова про надію. Він поетично говорив, що Бог не так уже й сильно здивований вірою людей ані їхньою любов’ю — але що насправді сповнює Його подиву і зворушує, то це людська надія: «Що ці бідні діти бачать, як діється все, і вірять, що завтра все буде краще», — пише Пеґі. Ужитий поетом образ нагадує обличчя численних людей, які пройшли цим світом, — селян, робітників, убогих іммігрантів, що шукали кращого майбуття, — всіх, хто наполегливо боровся попри гіркоту тяжкого сьогодення, сповненого стількох випробувань, але оживленого упованням, що їхні діти матимуть життя справедливіше та спокійніше. Вони боролися заради дітей, протистояли, маючи надію.
Надія — це імпульс серця тих, хто вирушає, покидаючи дім, землю, інколи членів сім’ї та родичів, я маю на думці емігрантів, — аби шукати кращого, більш гідного життя для себе та своїх близьких. Це також імпульс серця тих, хто приймає: прагнення зустрітися, познайомитися, розпочати діалог… Надія це імпульс, аби «ділити з іншими дорогу» нашого життя, бо подорож здійснюють удвох: ті, хто прибуває до нашої землі, і ми, які вирушаємо до їхнього серця, аби їх зрозуміти, аби зрозуміти їхню культуру, їхню мову. Це подорож удвох, але без надії здолати її неможливо. Надія це імпульс, аби «ділити з іншими життєвий шлях», як нам нагадує кампанія Карітасу, що розпочинається сьогодні (аплодисменти). Браття, не лякаймося подорожі з іншими! Не біймося ділитися надією з іншими!
Надія не є чеснотою ситих. Саме тому люди вбогі — це перші, хто несе надію. І в цьому сенсі ми можемо сказати, що вбогі, а також жебраки, це протагоністи історії. Бог їх потребував, аби прийти на світ: Йосифа і Марію, пастухів із Вифлеєма. У ніч Божого Різдва світ спав, розташувавшись у численних набутих упевненостях. Але люди смиренні приховано готувалися до революції доброти. Вони були бідні в усьому, чиєсь життя ледве перевищувало межу виживання, — але вони були багаті на найцінніше добро, що лиш існує на світі, тобто прагнення змін.
Інколи те, що отримуєш від життя усе — це нещастя. Подумайте про молоду людину, яка не навчилася чесноти очікування й терпеливості, яка ні в що не мусила вкладати зусилля, яка перескочила етапи дорослішання і вже в двадцять років знає, «у чім полягає правда життя». Така людина приречена на найгіршу кару: вона більше нічого не прагне. Це найгірша кара. Замкнути двері для прагнень, для мрій. Виглядати як молода людина, а в серці вже носити осінь. Це молодь, занурена в осінь…
Пустка душі — найгірша перешкода для надії. Від цієї загрози ніхто не захищений, бо ж спокуси проти надії можуть трапитися також і тоді, коли ми прямуємо шляхом християнського життя. Стародавні монахи застерігали від одного з найбільших ворогів ентузіазму, яким є «демон полудня», що невіддільний від активного життя саме тоді, коли сонце високо палає. Ця спокуса застає нас зненацька, коли ми цього найменше сподіваємося: дні стають монотонними й нудними, і вже ніяка цінність не видається гідною зусиль. Такий стан називається ацедією, як про неї казали Отці [пустині], вона підточує життя зсередини, аж доки воно стане як порожня упаковка.
Коли це стається, християнин знає, що з такою ситуацією потрібно боротися, не піддаватися їй пасивно. Бог створив нас до радості й щастя, а не щоб ми задихалися в меланхолійних думках. Тому так важливо стерегти своє серце, противитися спокусам нещастя, які напевно не походять від Бога. А там, де наші сили виявилися б заслабкими й боротьба зі страхом — особливо важкою, ми завжди можемо прибігати до імені Ісуса. Можемо повторювати цю найпростішу молитву, сліди якої знаходимо також у Євангелії і яка стала основою численних християнських духовних традицій: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного». Це прекрасна молитва. «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного!» Це молитва надії, бо ж я звертаюся до Того, хто може розчинити двері навстіж, розв’язати проблему і зробити так, щоб я бачив перспективу, перспективу надії.
Але, брати і сестри, не воюймо самотужки з розпачем. Якщо Ісус переміг світ, то Він може також і в нас подолати все те, що противиться добру. Якщо Бог є з нами, то ніхто не вкраде у нас цієї чесноти, якої ми безумовно потребуємо для життя. Ніхто не вкраде в нас надію. І рушаймо вперед!
фінансово.
Щиро дякуємо!
