У нас на Полтавщині слово «безхатченки» з'явилося порівняно недавно. Я б зарахувала його до неологізмів. Жебраки, волоцюги — це загальновживані і зрозумілі для нас терміни. Стояли собі брудні неохайні люди під церквами і просили милостиню або ходили по людних місцях: базару, вокзалу, зупинках автобусів — такі собі прохачі їжі або грошей. Бувало, біля церков їх відганяли, щоб не заважали прихожанам йти до храму.
Коли відкрито почали говорити про безхатченків, почуті колись історії про волоцюг, якими лякали дітей, наклали свій відбиток. Ніхто не знав, що з цим явищем робити. Той факт, що по телебаченню в новинах їх згадували, — це вже був крок вперед.
У нас у Кременчуці є притулок для тварин, говорилося про притулки для людей, які терплять сімейне насильство, а от тема безхатченків сором'язливо замовчувалася. Але все змінилося, коли в місті з'явилися сестри-місіонерки Служниці Святого Духа та брати-францисканці конвентуальні. Вони не тільки привернули увагу людей своїм одягом, але і своїм ставленням до бідних, хворих, немічних, а особливо безхатченків. Їх можна було побачити там, куди кременчужани не хотіли не тільки йти, але й очі показувати: тубдиспансер, лікарні з ліжками для соціально незахищених людей, місця перебування безпритульних. Вони проповідували, грали на гітарі, навчали дітей, були щедрими, піклувалися про найменш захищених, лежачих та помираючих. А тут, дивися, і деякі безпритульні почали сором'язливо заходити до храму: дехто в куточку сидить під час Служби Божої, хтось приходив із проханням обробити та перев'язати рани.
Не знаю, коли це сталося, але почали мінятися і ми, парафіяни храму св. Йосипа. Я зовсім не знала Католицьку Церкву — все свідоме життя, як і моя мама, я відвідувала православний храм. Брати-францисканці та сестри-монахині своїм прикладом надихнули мене по-іншому подивитися на проблему бідності. Вони ніби нічого особливого не говорили, просто щось постійно для них робили. З'явилася впевненість, що тобі завжди допоможуть і вихід є, крім того, захотілося допомагати тим, кому сьогодні важче, ніж мені. Ми приносимо одяг, взуття, інколи їжу — все, чим можна поділитися. Знадобиться все: від прального порошку до памперсів. До речі, в їдальні, яку облаштували для безхатченків у монастирі брати-францисканці, так чисто, що будь-який комунальний чи навіть приватний заклад громадського харчування може позаздрити такій стерильності.
Разом з нашою парафіяльною спільнотою і нашими душпастирями ми постійно вчимося. Уроки життя такі цікаві!
Із розмов з друзями:
Аліна, психолог: «Під час відпустки я була волонтером у їдальні для бідних у храмі св. Йосипа. Це такий колосальний досвід. У кожного своя історія, кожному хочеться допомогти, а їхні історії життя записати».
Костянтин, інженер: «Кілька років допомагав сестрам і братам піклуватися про безхатченків: обробляв рани, стриг та переодягав їх. Я був щасливий, що можу щось для них зробити. А потім прийшла війна, перший призов. Цей досвід допоміг мені там виживати».
Військові, після повернення з АТО: «Були періоди, коли ми там почувалися безхатченками. Холод, антисанітарія, не завжди була їжа та вода. Після повернення ми подивилися іншими очима на безпритульних. Вони такі ж люди, як і ми, багато хто був успішним і щасливим у житті, та все може змінитися за короткий час».
фінансово.
Щиро дякуємо!
