У листопаді минає 125 років від моменту, коли послідовниці святого брата Альберта заснували у Львові три будинки: притулки для безхатченків та сиротинець.
І ось сьогодні, 13 листопада, сестри-альбертинки Слугині Убогих відновлюють свою місію милосердя у Львові.
Перед тим, як розпочати свою працю, сестри розповіли про своє служіння та плани на найближче майбутнє у Львові, а також історії своїх покликань. Історія кожної з сестер не лише захоплива, але також і дуже знакова.
Сестра Ієроніма Кондрацька, настоятелька нового дому сестер-альбертинок у Львові, своє прагнення присвятити життя для Ісуса відчула ще у дитинстві, після Першого Святого Причастя. Проте утвердилася у своєму покликанні та виборі згромадження у більш зрілому віці. Її розповідь має присмак історій із «Життя святих» і зворушує та захоплює водночас.
Сестра Ієроніма — найстарша із семи дітей заступника директора залізничної станції, мама була медиком і працювала з людьми похилого віку, а також вела курси для волонтерів, які хотіли б опікуватися старшими та самотніми особами.
— Після Першого Причастя, — розповідає сестра, — я у білому платті вилізла на дерево і кричала «Все віддам я для Ісуса!», і співала євхаристійну пісню «Господь Ісус вже близько». Це був мій перший порив. Але коли я росла, то захопилася фігурним катанням і мріяла бути чемпіонкою. Я також хотіла стати вчителькою або лікарем, хотіла допомагати людям. Цього навчили мене батьки. Ми завжди готові були ділитися канапками у школі з дітьми, які не мали. Я оперувала свої іграшки, ставила їм крапельниці — мені це дуже подобалося. Але моя двоюрідна сестра, яка вже закінчила медінститут, сказала мені, що треба буде ходити у морг, і мені якось перехотілося бути лікарем (сміється, — прим.ред), і я вирішила, що краще буду вчителькою.
Але помер тато і мій світ розсипався. Я перестала тренуватися, мені, постійній відмінниці, перехотілося вчитися. Треба було взяти відповідальність за молодших 5-х братів і одну сестру. Мій настоятель побачив, що моє життя ніби завмерло і допоміг мені з цього стану вийти. Я була дуже активна у парафії, співала у хорі, допомагала розносити їжу самотнім та бідним, всюди була перша у таких ініціативах. І коли прийшов час вибрати свій шлях у житті я не знала, що робити — я любила музику, танці, ковзани і не бачила, як це все узгодити з монастирем, до якого я відчувала покликання. У той час моя двоюрідна сестра стала директором дитячого будинку. Вона довго не виходила заміж і присвячувала своє життя дітям, і я хотіла бути, як вона: працювати з покинутими дітьми. Вирішила вступати на педагогіку і займатися дітками. А у цьому будинку працювали сестри-альбертинки. Коли я побачила їх вперше, то мені їхній одяг дуже не сподобався — занадто «замотані». Але все ж вирішила розпитати про їхню харизму і сестра мені дуже гарно все розказала: і про їхнє служіння, і про брата Альберта, і про те, що у них важко, бо багато молитви і важкої роботи. Я це все вислухала, проаналізувала те, чим я хочу займатися у житті, і побачила, що це мені дуже близьке, але у такому габіті я ходити не буду (сміх). Але відсвяткувавши з друзями Новий рік, уже 25 січня я пішла у монастир. До альбертинок. І ось вже 30 років я у монастирі. В Україні я пропрацювала 14 років — у Плебанівці та Чечельнику, потім повернулася до Польщі, а тепер знову до України. Коли вперше мала їхати працювати до України, то дуже переживала, бо не знала мови, нічого не знала, не уявляла собі, що буду робити. Але я склала вічні обіти, сказала, що ніколи не відмовлю Ісусові і перестала переживати за такі речі. Для мене завжди головним було допомагати дітям. Тато перед смертю мені казав, щоб я любила тих дітей, яких ніхто не любить, якщо стану вчителькою і помагала без «подяки» пацієнтам, якщо стану лікарем. І я це собі взяла близько до серця. Я дуже вдячна Богові за ті 14 років праці з дітьми в Україні.
Сестра зберігає всі листівки, наклейки та пам’ятки, які присилали їй діти, коли вона повернулася до Польщі. Пам’ятає усіх і кожного та підтримує контакти із дорослими уже вихованцями. Впевнена, що, вийшовши заміж, не могла би так уповні реалізуватися, як у монастирі, бо всю свою любов може віддати тим, хто її потребує. Попри велику кількість обов’язків та те, що служіння потребує часу та зусиль, сестра Ієроніма встигла отримати дві вищі освіти, а її дипломні дослідження із психопрофілактики, ефективно використовують на практиці сестри, що працюють із дітьми у кризовому центрі. Невдовзі сестра захистить ще одне своє дипломне дослідження, яке буде служити допомогою у роботі з чоловіками, що перебувають у складних життєвих обставинах.
Сестра Доротея Ізьо — з Одеси, але її батьки походять із Мостиськ на Львівщині. У монастирі вона вже 15 років. Тато с. Доротеї був військовим, тому народилася вона в Угорщині, охрещена була у Мостиськах, а сім’я часто змінювали місце проживання. Своє покликання відкрила для себе у підлітковому віці завдяки батькам, які завжди берегли свою віру і допомагали також іншим.
— Коли ми приїжджали до нової частини, тато завжди серед новобранців вибирав католиків. І коли я була маленька, то не могла зрозуміти, чому у нас завжди ремонти. А тато просто хотів, щоб солдати краще поїли, щоб могли помолитися, а мама вшивала кожному солдату медальйон у форму. У нас вдома був розарій і молитовник і я пригадую, як моя вчителька з російської мови, яка сама була з Литви, приходила до нас і зникала у кімнаті на якийсь час. Тільки потім я зрозуміла, що вона приходила до нас молитися. А на Різдво ми мали завжди оплаток, який нам родичі передавали, і до нас заходили католики, так на хвилинку, щоб не привертаючи уваги, ним ділитися. Тоді не можна було демонструвати свою віру. Якщо би керівництво довідалось, то 24 години на збори і все.
Коли ми осіли в Одесі, то почали ходити до храму регулярно, і саме тоді я відчула бажання піти до монастиря. Але на той час я не знала жодної монахині і навіть ніколи жодної не бачила. Тоді в Одесі працював о. Тадеуш Хоппе і почали приїжджати інші салезіянці, вони привозили релігійну літературу російською мовою і завдяки ним я прочитала свою першу книжку про Дона Боско «Сон, що здійснився». Після прочитання сказала отцю, що хотіла б створити щось схоже для жінок. Я не знала, що вже є сестри-салезіянки. Отець Казимир мені розповів про них і сказав, що вони скоро приїдуть працювати до Одеси. Я потім до них приглядалася, бо вони опікувалися нами, ми їздили з ними на оази, але це згромадження не було моїм. Потім настав момент, коли мені перехотілося йти до монастиря. Потім я навіть планувала весілля, але і це минулося. І за якийсь час я знову почала відчувати своє покликання. У Городку в Інституті Богословських Наук я познайомилася з сестрами-альбертинками, почала до них їздити і з часом зрозуміла, що моє місце серед них.
Сестра Радослава Ґреля походить із Шаргорода. У її батьків також було семеро дітей. Покликання своє відчувала ще з дитинства і майже весь свій час присвячувала допомозі при парафії.
— Пам’ятаю, як ми ховали свої портфелі на цвинтарі і, замість до школи, бігли до костела, щоб там допомагати робити шопку чи ще щось. Тато помер, коли мені було 9 років, а мама ніколи не була проти того, щоб я пішла до монастиря. Просила лише, аби я почекала до 20 років, щоб допомогти їй з молодшими дітьми.
Із сестрами я познайомилася, коли вони приїхали працювати у Плебанівку. Трохи мені не сподобався їхній одяг — надто «забудовані» (сміється, — прим. ред.) Але оскільки я завжди мала прагнення працювати з бідними і йти до вбогих, то харизма сестер-альбертинок була мені дуже близькою. Мені котрась із сестер дала почитати книжку про бр. Альберта і мене дуже захопила його історія. При моїй родинній парафії працюють сестри бенедиктинки місіонерки, які мене заохочували вступити до свого згромадження, але я ніколи не відчувала, що моє місце серед них, хоча я біля них виросла. А от до сестер-альбертинок у Плебанівці я часто їздила і поруч із ними розпізнала своє покликання. Через місяць після того, як я побувала у сестер у Польщі, я сказала мамі, що йду у монастир. Після першого року юніорату я приїхала працювати у Плебанівку і була там 9 років. Працювала з молоддю. Ми створили коло бр. Альберта і ходили до бідних, допомагали їм, збирали дрова у лісі. Потім я працювала у Чечельнику і в Польщі була кілька років у різних місцях, але завжди дуже хотіла повернутися працювати до України. Молилася. І вимолила — провінційна сестра направила мене працювати до Львова.
Ось такі історії львівських уже сестер. Їхню доброту та милосердне серце не можна приховати, це пробивається світлом на зовні і потребуючі «впізнають» їх на вулицях, бо часто спиняють і просять про допомогу, хочуть поговорити і саме це альбертинки називають «працею у середовищі».
У Львові Сестри Альбертинки Слугині Убогих будуть опікуватися кухнею для бідних при Карітасі, а також працювати з хворими та самотніми, відвідуючи їх у домах та лікарнях. Як згадувалося раніше, офіційно їхня місія розпочинається у понеділок, 13 листопада, а у неділю, 12 листопада, архиєпископ Мечислав Мокшицький освятив помешкання сестер, а також притулок та їдальню для безхатченків, якою будуть займатися брати-альбертинці. З часом планується відкриття Притулку для жінок, на зразок того, що був освячений для чоловіків. Також будується Будинок для Матері з дитиною, яким будуть опікуватися сестри.
В Україні всього працює шість сестер-альбертинок, троє із них тепер у Львові.
Сестри та брати св. брата Альберта запрошують до співпраці усіх, хто відчуває у своєму серці бажання стати волонтером і служити людям бідним та знедоленим.
фінансово.
Щиро дякуємо!
