Нещодавно світ побачив перший сезон малосерійного історичного фільму «Порох» (виробництва BBC), що розповідає про переслідування католиків за часів англійської реформації та невдалий замах на парламент групою змовників на чолі з Гаєм Фоксом.
Як на мою думку, цей фільм вартий нашої уваги не тільки через зірковий склад акторів (Кіт Харінгтон чи Лів Тайлер), але передусім через висвітлення життя католицьких мучеників, яких намагаються не згадувати навіть католицькі історики та екуменісти, аби не псувати діалогу з протестантами. То чому ж ми маємо пам’ятати мучеників реформації і чого вони можуть нас навчити?
1. Вони герої та переможці в очах Христа (чи в наших також?)
Проблема сучасного покоління — що ми шукаємо і знаходимо не ті приклади для наслідування, а потім дивуємося, звідки беруться нові злочинці та військові диктатори. Тоді як справжніми героями, незалежно від часу і місця, для віруючих мають бути святі, особливо ті, що віддали своє життя за Христа. Це часто були прості, звичайні люди, дружини, діти чи бідняки, які, однак, були багаті вірою та своїм духовним життям. Вони не чинили переворотів, не підбурювали до революцій і не вдавалися до змов. Та це завдяки ним, а не збройній боротьбі чи могутнім цього світу, християнство, а особливо католицька віра, змогла вистояти й навіть розквітнути там, де її систематично винищували. Адже це кров мучеників є насінням християн, яке хоча й саме вмирає, то приносить щедрі плоди. Як говорив папа Бенедикт, Церква зростає не прозелітизмом і примусом, а свідченням. А хіба може бути більше свідчення істині, аніж віддати своє життя за те, що віриш? Бо якщо не готовий померти за свої переконання й цінності, то навряд чи готовий ними насправді жити.
Діячі протестантизму того часу, як Лютер, Цвінглі чи Крамер, вбачали головну перешкоду для християнського життя у католицькому вченні чи елементах побожності, які потрібно змінити й відкинути. Вони вважали, що «римська релігія» мертва «сама в собі» й не може принести добрих плодів спасіння у житті віруючих. Натомість католицькі мученики та святі усіх часів доводять, що не в Церкві проблема, а у тому, чи хочемо ми брати свій хрест і йти за Христом, навіть якщо Він приведе нас на ешафот чи вогнище.
Для мене особисто англійські католики того часу — вже герої, бо вони не пішли за течією, не зробили як усі, а були вірні голосу свого покликання, хоча це часто означало приниження, переслідування й смерть. Вони були каменем спотикання вже самим своїм існуванням. Не йшли на компроміси з власним сумлінням, не шукали комфорту чи вигод, просто жили Євангелієм. А це вже подвиг, навіть із погляду світу цього. Думаю, легше повести всіх за собою, ніж піти одному проти всіх. Та ці прості люди знали, що вони не самі, бо з ними Христос. А Він уже переміг світ — тільки світ цього ще не визнав.
2. Католицькі мученики не проти, а за…
Я вже бачу основні коментарі моїх братів-протестантів, що порушую дражливу тему, аби їм насолити, що шукаю тих святих і речей, що роз’єднують, а не об’єднують. Але мученики вмирали не «проти когось», вони гинули заради Христа. Вони не були самогубцями, аби своєю смертю довести, що хтось помиляється, а вони, навпаки, мають рацію. Їхня жертва не була демонстрацією ані маніфестом. Вони вмирали, щоби засвідчити свою вірність Богу, що життя не закінчується на землі, воно тут лише починається.
Ми шануємо католицьких мучеників часів реформації не тому, що їх убили протестанти, а тому, що вони загинули за католицьку віру. А на місці ката міг опинитися будь-хто, навіть католики (згадати хоч би смерть св. Жанни д’Арк чи Джироламо Саванароли), але всіх убивць об’єднує те, що їм забракло любові й вірності Євангельському вченню. Тому не можна ідеологізувати мучеників, якщо вони вмирають за Христа, бо їхня кров перемішується і спільно волає про справедливість до Неба. На Близькому Сході джихадисти не питають, чи ти католик, православний чи протестант, лише — християнин. І цього достатньо, щоб відтяли голову.
Ще з епохи перших християн та Отців Церкви існує твердження: «Extra Ecclesiam nulla salus» («поза Церквою немає спасіння»), а отже, навіть кров не змиває гріха розколу чи єресі, бо хто не збирає з Христом, той розкидає. Бо насправді за що віддає своє життя людина — за Христа і Його Містичне Тіло чи за власні погляди і помилки? При корені кожного розділення перебуває брак любові, а при початках єресі — відсутність істини, а отже, і Бога. Церква канонізувала десятки тисяч святих, але я не знаю жодного випадку, коли Папа підтвердив, що конкретна особа горить у пеклі. Бо останні миті нашого перебування на землі — це таємниця Божого Милосердя, яке рятує людину майже над прірвою пекла.
Нідерланди. Нищення католицького храму. Дірк ван Делен
3. Вони були «вірні у малому»
Якщо подивитися на життя мучеників, убитих протестантами, то їх не змушували відректися від Христа чи Пресвятої Трійці. Просто відмовитися від елементів віри, якими нині досить легко нехтують екуменічні богослови чи навіть єпископи та священики, щоб «досягти єдності» або просто не спричиняти комусь дискомфорту. Не говорити, наприклад, про Діву Марію, або про Чистилище, або Папу і Таїнство Євхаристії… Адже, як кажуть, те, що нас об’єднує, більше за те, що розділяє, і треба шукати спільного для всіх Церков. Але якщо так сприймати дійсність, то можна взагалі по цеглині, по догмату відкинути спільний фундамент християнської віри і прийти до знаменника: всіх людей єднає те, що вони люди, незалежно від релігії чи її відсутності, а все інше є другорядним…
Мученики вмирали за речі, дріб’язкові на перший погляд (наприклад, хто є головою Церкви — Папа чи король), тому що усвідомлювали значення цих елементів в очах Бога. Бо Об’явлення — це не консенсус чи сукупність вірувань, узятих з усіх Церков, де щось можна додати чи відняти, аби сума не змінилася. Це Боже Слово, Ісус Христос, і якщо забрати щось із цієї істини, то це вже буде інший, але фальшивий Христос. Тому мученики не були фундаментальними фанатиками, а просто вірними учнями свого Спасителя, які намагалися зберегти Його заповіді й навчити цього інших своїм життям і смертю. «Хто, отже, порушить одну з оцих найменших заповідей і навчить інших так робити, той буде найменшим у Небеснім Царстві. А хто виконає їх і навчить, той буде великим у Небеснім Царстві (Мт 5, 19).
4. Моя (Церква) скраю…
Католицька Церква — чи не єдина у світі християнська конфесія, яка офіційно покаялася за гріхи своїх вірних, незалежно, коли і де вони були скоєні. Але інколи мені хочеться стати протестантом, адже там усе так просто! Лютерани говоритимуть, що то не їхні предки переслідували католиків в Англії, кальвіністи заперечать свою участь у переслідуванні анабаптистів німецькими князями, а євангельські християни взагалі заявлять, що вони не мають жодного стосунку до релігійної нетерпимості. Але постає питання: чому всі протестанти, незалежно від напрямку, святкують річницю реформації, а не хочуть брати на себе відповідальність не лише за позитивні (на їхню думку) аспекти цієї події, але й за негативні також? Чим не логічніше святкувати 400‑ліття, 100‑ліття чи 10‑ліття своєї конфесійної спільноти, а не півтисячолітній ювілей із тяжким минулим? Досить легко вмити руки і сказати, що це «не моя Церква» чинила, а навіть і якщо трапиться якийсь скандал, то можна створити «нову Церкву», інакше її назвати і почати все з чистого аркуша. Така собі релігійна фірма-одноденка, але з півтисячолітніми традиціями… Католицька Церква натомість змушена нести тягар гріхів двотисячолітньої давності. Нам до сих пір згадують про Хрестові походи, інквізицію чи релігійні війни. Це, звісно, непросто, але нагадує нам, що ми належимо до тієї самої Церкви, яка була і сто років тому, і тисячу, і дві. Що це не просто колектив однодумців, а живий організм, який відчуває біль кожного зі своїх членів і носить шрами від колишніх ран. І, можливо, моя Церква стара й пошматована гріхами своїх дітей, але її існування доводить: якби в ній не було Бога, то ми б її зруйнували вже на другий день після П’ятдесятниці.
Знищені скульптури святих у катедрі Утрехта. За наших днів таким займаються вандали і джихадисти.
5. Чи ці святі є каменем спотикання на шляху до єдності?
Можливо, мене звинуватять у відсутності екуменічної вразливості чи відкопуванні похоронених скелетів, але єдність без правди — теж саме, що будинок на піску чи мильна бульбашка… ніби щось і збудували та досягли, але все одно воно приречене на провал. Так, святі мученики реформації є каменем спотикання для багатьох: для протестантів — нагадують про гріхи їхніх предків, для католиків — що задля «єдності» вони готові перестати бути католиками; для світу — бо він не бачить жодного сенсу в смерті десятків тисяч віруючих… Але цей камінь вже є наріжним для тих, які вирішили повернутися у лоно Католицької Церкви. Вони спростовують міф, ніби реформація принесла свободу віросповідання (це правило стосувалося всіх, окрім католиків); що простий народ радо покинув Католицьку Церкву; що лише католики за підтримкою політичної влади переслідували протестантів, а ті завжди були жертвами… Звісно, можна говорити, що католики в Англії чи Нідерландах зазнавали репресій, бо там була залучена політика. Але хіба Варфоломіївська ніч (що ніяк її не виправдовує) не була наслідком боротьби Гізів та Бурбонів за трон, а іспанська інквізиція — інструментом у руках тодішніх королів?… Можна цей список продовжувати, але факт є фактом. Християни мають чимало гріхів у минулому, але варто визнавати свої власні провини, а не вказувати лише на провини інших. А тим більше — святкувати те, що варто споминати зі слізьми покаяння та сорому. Допоки не визнаємо своїх провин і будемо пишатися своїми гріхами, неможливе жодне примирення, а прокляття розколу висітиме над нашими дітьми.
фінансово.
Щиро дякуємо!
